Оповідання та казки - Олена Пчілка

Приведено їх у велику світлицю; вийшов король, зібралися й всі його прибічні. Тоді привели Моцарта до фортепіано, накрили клавіші хусткою й казали грати.

Моцарт грає, всі дивуються та хвалять, що який то він зручний. Потім король і каже:

- Ну, грай іще що-небудь, уже без хустки. Я чув, що ти там із своєї голови щось компонуєш!

Ну, король слухав, а потім щось таке почав говорити з своїми прибічними; пішла розмова, далі вже й сміх чути - щось там веселе розповідали...

Малий музика тоді, бачивши, що на грання його вже не вважають, як схопиться зі стільчика, як грюкне накривою від фортепіано,- та й побіг із світлиці. За ним погнався батько і дехто з інших, і кажуть йому:

- Що це ти? Як же можна так поводитись у королівській господі? Не скінчив, не вклонився королеві, не подякував за ласку.

- За яку ласку? - каже малий Моцарт.- За те, що король просив мене грати, а потім не слухав? Це теж зневага для мене! Коли просив, повинен слухать!

- Але ж то король! - кажуть хлопцеві.

- То що! - каже музика.- Королів багато, а Моцарт-музика - один.

Минув час. Моцарт виріс та став славутним музикою по всіх краях. Приїхав він раз у свою столицю давати концерт. Ох, так-то вже пильно слухали його вся громада присутня і король з своїм товариством.

У хаті в селянина Остапа та його жінки Ганни - радість: найшлось телятко теї ночі. Вони внесли його в хату, бо мороз був великий, і воно могло й замерзнути в хліві...

- Минічка, миня! - примовляла Ганна, гладячи телятко.- Яке ж воно гарненьке! - додала молодиця, весело дивлячись на чоловіка.

- Ото вже тішитиметься Івасик, як прокинеться!

Ганна поглянула на піл, там спав її первенчик - гарненький, білоголовий хлопчик Івась.

Телятко ледве держалося на ногах та дивилось карими добрими оченятами, поводячи вухами. Остап сів на лаву, уперся руками в коліна і поглядав то на теля, то на піл, на Івася. На молодому виду в Остапа сяяла втіха, сірі очі наче сміялись, одсвічуючи в собі щасливу думку. Ганна побігла і через якусь хвилину вернулася з оберемком соломи в руках.

- Ти ж гляди, потихеньку! Не роздави телятко,- пожартував Остап.

- Отаке й вигадає,- засміялась Ганна. Положила коло печі солому, нахилилась до телятка, а воно підняло мордочку і стиха заревло.

- Еге, бач яке! Уже й за матір’ю скучило! Минічка, миня! - ласкаво говорила Ганна та гладила по голові телятко.

А ось прокинувся Івасик.

- Вставай, синоньку, вставай,- мовила йому мати,- у нас уже миня є!..

Білява голівка з заспаними сірими оченятами цікаво нахилилась уперед, і зразу рожеве личко Івасикове неначе промінням сонячним освітилось. Івасик хутко спустив ніжки на долівку і побіг до матері.

- А де ж вона та миня? - пита хлопчик.

- Онде, серденько, під печею,- показувала мати,- бачиш, яка маленька! Ось я тобі завтра молозива зварю.

Ганна вибиралася до корови, а Івасик усе заглядав до телятка.

- А я буду телятко в череду гонити? - питав Івась.

- Будеш, сину! - обізвався Остап.- Я ж тобі на літо бриля сплету, а мати пошиє торбинку на хліб - і будеш пастухом.

- А щоб ти на полі не скучав, то батько виріже тобі з очерету дудочку, то ти будеш грать,- додала усміхаючись Ганна.

- А миня не б’ється? - спитав Івасик.

- Попробуй, сину! - Остап взяв ззаду за рученята Івасика й стиха штовхнув до телятки, промовляючи: «Баран-баран - буц!»

Івасик наставив своє маленьке чоло, злегка доторкнувшись до чола теляткового, і по хаті, як дзвінок, залунав срібний сміх.

Телятко трохи злякалось, повело вухами й заревло.

- Му-у-у! - передражнив Івасик телятко, а потім, присівши коло його, взяв соломинку й почав водить по мордочці телятковій.

- Тепер годі, Івасю,- сказав Остап, саджаючи на коліна до себе сина,- миня, бач, боїться тебе; нехай вона лежить на соломці, гріється. А ти вмийся, богу помолися,- он швидко куліш звариться, то снідати будемо!

- Мамо, я хочу перепічки,- сказав Івась.- Буде, мамо, перепічка?

- Ні, Івасю,- сказала Ганна, ставлячи до полум’я горщик з водою,- завтра буду хліб пекти, то завтра й перепічку спечу.

- А молозива коли дасте?

- І молозива завтра.

- Ага! Мені мама завтра молозива зварять,- прицмокнувши язичком, сказав Івась, повернувшись до батька.

- Ні, то мені буде молозиво,- дражнячи сина, пожартував, усміхаючись, Остап.

- Ні, мені!

- Та кажу ж тобі, синку, що мені буде молозиво, а тобі тільки перепічка.

- Мамо, що то тато кажуть? Що їм буде молозиво! - промовив Івась уже мало не крізь сльози.

- Та то, Івасю, тато так собі говорить, жартами тебе хоче трошки подратувать! - заспокоїла Ганна Івася.- І навіщо, справді, дратувати дитину,- докірно додала мати,- так наче й сам маленький!

- Мені молозива, а Івасеві перепічка,- все-таки дражнився Остап.

В сірих оченятах Івася блиснули сльози; він якось жалібно подивився на батька, далі на матір і, тихенько злізши з колін Остапових, кинувсь до матері, ухопився рученятами за спідницю, уткнув голівку матері в коліна і заплакав на всю хату.

- От-таки додратувався,- палко сказала Ганна Остапові, насупивши чорні, тоненькі брови.

- Івасю! Та то ж я умисне це сказав, хотів трошки тебе подратувать. Я ж думав, що ти вже великий «парубок»! Ну, годі ж, годі, синочку, цить! Ти не плач-бо, а то, дивись, і миня плаче.

Івась, хлипаючи, з-під лоба подививсь мокрими оченятами на телятко, потім якось несміливо на батька, що стояв уже в свиті, з шапкою в руках на дверях, налагодившись подивитися до снідання на своє хазяйство. Остап покивав Івасикові весело головою й вийшов з хати, а Ганна пригорнула до себе Івася і почала цілувати та заспокоювати щирими словами любу дитину:

- Ось цить, ось не плач, буде тобі й перепічка, й молозиво!

Умовк Івасик, як