Дурниця - Мирний Панас

І-і-і, лишенько! Що ж тобі, — думаю, — робити! Скинула я горщичок... запарку заварила. Почала утихати моя молодиця... "Ну, слава тобі, господи! — думаю. — Значить, натрапила на слід..." Підождала я трохи, питаю: А що тобі? — "Ох, — каже, — спасибі вам, бабусю, від живота одійшло, та до серця доступило... так пече, так пече!.." — Потерпи ж, — кажу я їй, — трохи. Побіжу я ще до свого пана, у нього, — дай йому господи здоров'я! — усякого лікарственного запасу багато: і масті всякої, і капельок... Попрошу я в нього капельок від серця. Та се кажучи, узяла оце горщатко, — при сьому слові баба Горпиниха показала горщатко, зав'язане в хустку, — та — хаміль — і поспішаю сюди. Приходю, значить, у двір і байдуже собі... Знаю, що у пана собак немає... чимчикую двором до хати. Коли це — де не возьмись отой страждальник, чи як ви його там величаєте, — що від його нікому просвітку немає! — та до мене. — "Ти, — пита, — куди?". — А тобі, — одказую йому, — яке діло? Ти й сюди забрався? На підслухи ходиш?.. Ось я, — хвалюся йому, — панові скажу. Може, у три шия заробиш, щоб по чужих дворах нічної доби не тинявся! — "Не тобі, — одказує мені, — старий шкарбуне, розсуждати, чого я тут. Вертай назад!" — То, — кажу йому, — дурне: не до тебе я прийшла, не тобі мене й завертати. — "Сюди, — каже, — нельзя. Нікого не велено пущати". — Цур, дурню, — одказую йому, — і масла грудка! До нашого пана завжди вільний доступ, — хоч удень, хоч вночі! — "Був, — каже, — колись вільний, та не тепер... Ось ми, — каже, — твоєму панові позбавимо волі, а то він носиться з нею, як з писаною торбою!..." Плеще мені таке дурне, що й на голову не злізе, що й слухати гидко. Ну, я, щоб не змагатися з дурнем, — від його мерщій та і йду собі швиденько. А він за мною, та — хіп! ззаду за кожушанку. Учепився, наче рябко зубами. Я пнуся вперед, а він тягне назад... "Що його, — думаю, — з такою нахабою робити?" Та й замахнулася на нього оцим горщатком... А він як скрикне: бонба! да аж до землі присів і випустив мене.

Тут Пищимуха на всю хату зареготався. Узяли і мене смішки. Дивлюся, — жандарі собі очима грають, а пан становий, здержуючись від реготу, тілько чмиха. Баба Горпиниха собі засміялася і всіх обвела очима.

— Та як, як, бабо, назвав стражник ваше горщатко? — запитав, регочучись, Пищимуха.

— А я почім знаю, як він його назвав? Він його ніяк не називав. Скрикнув тілько "бонба"! та й пустив мене. Я тоді — дай боже ноги. Та мерщій до дверей. А він знову підвівся та ще дужче — за мною! Ну, я вже тут ускочила в сіни. У сінях він мене знову піймав за кожушанку... Цупить назад. "Ні, тут уже, — думаю, — не покуриш!" Ухопилася я чимдуж за одвірки, мерщій розчинила в хату двері та й його потягла за собою... Ото ми і вскочили обоє... Так отака мені, бачите, причина з отим бісовим страждальником, щоб йому добра не було!

— Бабо, бабо! Ти казна-чого не плещи... не лайся, — зупинив її пан становий.

— Як же його не лаяти, як він, наче та собака, причепився? Якби, — поздоров, боже! — не ви, наш начальник і захисник, то прийшлося бідній бабі хоч пропадати!.. Я ж, — як от ви самі бачите, — за ділом ішла, щоб людині допомогти, а він — учепився та й учепився, щоб за нього все лихо отак чіплялося! — невгавала баба Горпиниха.

— Ну, добре, добре!.. Чули вже се, чули, — знову перепинив її становий. — Справляй мерщій своє діло та йди собі, бо в нас теж діло. Ніколи.

— Та я ж осе до нашого пана з поклоном. Будь ласка, паночку, зарятуйте... Дайте капельок, — повернулася баба Горпиниха до мене.

— Яких же вам капельок треба? — питаю її.

— Від серця, паночку! Що колись ви Дульчисі давали... це, здається, було торік, у петрівку... Пахучі такі, м'ятою пахнуть, — доводила мені баба.

— Та то ж, бабо, не від серця, а від живота... як у кого живіт заболить... різачка нападе, — кажу я їй.

— Чи чуєте, паночку? Хіба ж воно не все рівно?.. — Від живота ж і до серця доходить. Що живіт, що серце — то все ж воно вкупі... Одному допомогло — і другому допоможе!

— Та давайте вже їй і м'ятних, і гофманських, — повернувся до мене пан становий... — Се самі і є капельки жіночі! — додав він.

— Се отих біленьких... кріпких? — спиталася баба Горпиниха, радіючи, що їй нагадали, як зовуться крапельки. — І-і-і, що за добрі оті гофманські каплі... цілющі! Якщо ваша ласка, то всипте і їх трохи, — повернулася вона знову до мене.

Якби ся розмова з бабою була сам-на-сам, то я б її добірніше розпитався, чим занедужала боляща, та тоді і дав би тих ліків, які признавав найцілющими; а як осе все лучилося випадково, та ще в такій скруті, — то я, не вагаючись, мерщій одсипав у невеличкі пляшечки і м'ятних, і гофманських капель, як раяв і пан становий, — бо був певний, що вже не порає чого лихого — та й віддав бабі, додавши: "Більше не давайте за раз як по п'ятнадцять капель".

Баба аж у ноги поклонилася та дякує:

— Пошли вам боже та пречиста мати всього доброго, як ви отакі добрі до нас!

— Та годі вже тобі дякувати та поклони бити. Іди мерщій від нас! — каже їй становий.

— Надокучила? Вибачте дурній бабі, що забарила вас, наш начальнику і пораднику!.. Піду. Зараз піду... Дайте тілько пляшечки приховаю, щоб не розгубити, бува, по темноті. — І, це кажучи, баба Горпиниха почала при нас розстьобуватися, та, висмикнувши пазуху з сорочки, почала закручувати в неї оті пляшечки.

— Та геть собі, бісова бабо! Ти ще отут при нас і роздягатися почнеш — скрикнув на неї пан становий.

— Не зналася, паноченьку, ніколи з ними не при хаті їх згадуючи! — затанцювала баба, застібуючись, і підтюпцем вибігла з кабінету.

— Се ще гірше від отого вашого... причепи!.. Таку тілько пусти, то не знатимеш, як і здихатися, — мовив до нас становий. — Недаром її і стражник не пускав... Се, видно, та баба, що чорт їй на махових вилах чоботи подавав, як писав колись Олекса Стороженко... Ото хто писав, так писав!.. Не теперішніх писак! — похвалився він, якось лукаво дивлячись на Пищимуху.

— А ви і Стороженка читали? — спитався його той.

— О-го! У мене ціла книжка його писань є, — почав був становий, та затнувся, бо тут саме баба Горпиниха знову до нас повернулася.

— Вибачте, добродію, що перебиваю вас... Накажіть кому-небудь провести мене від отого сибірника... чи то пак, — при сьому слові баба Горпиниха сплюнула і докінчила, — страждальника... Бо він за мене знову вчепиться, як учепився було тоді, як сюди йшла! Пан становий спершу аж зубами заскреготав, а потім усміхнувся, рукою махнув і наказав жандареві провести бабу аж за ворота.

— Спасибі вам! Спасибі. Пошли вам, боже, всього, чого тільки жадаєте, — і грошей з кухву, і почоту з оберемок, і на шию медалю з хрестом! А тому сибірнику — отаку болячку на саму пику! — показуючи кулака, заторохтіла баба Горпиниха, виходячи з хати.

— От загаяла, бісова баба! — мовив становий. — А ще кажуть, що в станового немає діла? З однією отакою бабою скілько мороки набралися?.. Ну й служба? І-і-і — й служба каторжна!.. Одні вибори чого стояли?.. Слава богові, що вони так скінчилися... А якби ліві вскочили? — сказав він і очі зажмурив.

— Може, і справді бабине жадання збудеться... медаля з хрестом заблищить на шиї? — обізвався до нього Пищимуха, моргнувши до мене оком.

— Ой, не лукавничайте!.. Хіба ви думаєте, що я не бачу, як ви моргаєте? — повернувся до нього пан становий.

— Я? — злякано спитався Пищимуха... — То в мене звичка така, — поправився він далі: — і усом моргаю, і бровами поводю...

— Ка-ажіть!.. А я добре знаю, що сьогоднішні вибори вам у печінках сидять, — усміхнувшись, каже становий.

— Аж нічогісінько. — одмовив Пищимуха, похнюпившись. — І чого б їм у ті печінки лізти?

— А от, бачте, і полізли, — граючи очима, мовив становий. — Та буде базікати. Ну, ще знову за діло, — додав він і, перегорнувши чимало листочків, почав знову мій список читати.

* * *

Довго він вичитував та перечитував; то перегортав декілька листочків, не перечитавши, то знову вертався назад і читав часом уже й читане. Ми з Пищимухою мовчки сиділи, переглядаючись коли-не-коли один з другим. Жандари стояли, як верстви, коло дверей і сонними очима дивилися на нас... Тихо, сумно, сонно... Хіба жандар, цокнувши острогами, порушить оту сонну тишу або замутить ті лопотання перегортуваних листочків.

Пищимуха уже декілька разів позіхнув на всю хату.

— Спати хочеться? — питав його становий.

— Та вже котить на сон. Мабуть, пізня доба? — спитався Пищимуха.

І я, і становий разом полізли до своїх дзиґарів.

— Ого-о! Он скілько часу згаяли, уже до півночі добирається, — мовив, одкидаючись на спинку стула, становий і, подумавши, додав: — Знаєте що? Тут, мабуть, скілько не читай оцей список, то все одно... Не буду я його тепереньки дочитувати, а візьму з собою додому та дома дочитаю. Ви згодні на се? — повернувся він до мене.

— Ваша воля — ваша й сила! — одказав покірно я.

— Та воля — то моя... А я вас питаю, чи згодні?

— Якщо не довго будете держати у себе — то згодний, — одказав я.

— Держатиму, скілько буде треба, — неласково мовив становий. — Не можу ж я зараз всю оцю книжку перечитати. У мене не одно ваше діло, а може — десятеро, та ще й важніших, ніж ваше!

Дивлюся — Пищимуха на мене і усом моргає, і очима доводе, — згоджуйся, мов.

— Згоден, — відказав я.

— Ну, добре! Ми так і зробимо, — каже становий. — Список з собою візмемо, а шафу з книжками обведемо вірьовочкою та й запечатаємо.

— А як мені якої книжки буде треба? — угинаючись, замовив я.

— Та ви ж їх усі перечитали, і так добре пам'ятаєте. Навіщо вони вам здалися? — спитав становий.

— Іноді справитись треба, — кажу я.

— Пусте! — рішуче одказав становий. — Із справкою й пождати можна. Се діло не казенне, що його у строк зроби, а по змозі та охоті... Підожде! — рішив за мене становий і, вставши з стула, почав потягатися та розправляти спину.

— А тепер треба ще ваші папери у столі переглянути. Одсувайте шухлядки! — додав мені.

Я одімкнув одну, висунув.

— Тут, — доводжу йому, — розхожі гроші.

— Не треба! — мовив становий. Не гроші лічити ми до вас прийшли.

— Звісно, — одказую. — Я покажу вам усе, щоб ви побачили, що у мене немає нічого такого, з чим треба критися.

— Се добре, що у вас нічого такого немає. І я, правду кажучи, певний у тому.