Дурниця - Мирний Панас

А як тілько попустиш, то добра не жди!"

Насилу я діждався вечора, та мерщій звелів слати і ліг спати, щоб хоч сном свої думки перемогти. Отже все те була даремна праця! Як погасив я світло та облягла мене кругом темнота, то мої думки, неначе роздрочені бджоли, так роєм і загули кругом мене. Одна за одною летять, одна одну переганяє: то зіб'ються в купу, наче кім'ях, то розлетяться на всі боки та й грають передо мною такого веремія, що мене аж острах бере, — чи не збожеволів, бува, я? чи не напосіла на мене ота пропасниця, що голову приском пече, а по тілу морозом сипле, аж зуби цокотять?..

Знемігся я, зовсім занепав. Хочу лоба перехрестити, — думка: хоч хрест святий допоможе, — руки вгору не здійму; хочу молитву прочитати, а з уст зривається не святе слово, а прокльони та докори на всіх отих вивідувателів думок людських, що через їх немає спокою і уміркованій людині!.. Уже треті півні проспівали, за стіною в кухні почали мої вірні слуги рушати, як я таки якось зімкнув очі, забувся й заснув.

* * *

Прокинувся, а сонце геть уже підбилося, заглядає через вікно до мене в хату, ясними плямами плазає по долівці. Лупнув я очима, аж Омелько заглядає до мене в хату.

— Що тобі? — питаю його.

— Та казали ж лагодитись їхати сьогодні, — одказав він.

— Їхати? Куди їхати? — здивувався я, не пригадуючи спросоння, куди ж це я загадував їхати.

— Та на вибори, чи що! — доводить Омелько.

Наче хто обухом ударив мене по тім'ю! "От тобі й раз! — думаю. — Мав був чуть світ виїхати, щоб якраз у пору добутись, а тепер уже он де сонце стоїть... Куди ж я поспіну?"

Досада мене така взяла! А, звісно, як досада найде на господаря, то на кому ж її зірвати, як тілько не на своїх близьких тобі людей? Якби в мене жінка була, то, певно, я їй би почав "отче-наш" вичитувати, що не збудила; а як у мене жінки зроду не було, то, звісно, на кого ж більше ремствувати, як не на першого, хто піймався тобі на очі?

Я ото й почав Омелькові вичитувати: — І як тобі не гріх, і як тобі не соромно у свій час не ввійти та не розбудити мене? Мабуть, і сам качався на лігву, аж поки сонце не вигріло! Мій хліб їси, з мене плату береш, а діла не хочеш робити! — докоряю його.

Омелько мій з доброго дива аж очі вирячив.

— Та я ж, — каже, — скілько разів і сам довідувався, і Параску засилав. Разом гукали на вас: "Пане! пора вставати!". А ви хоч би собі усом повели, Параска, насмілившись, тихенько підійшла до вас та ухо аж до рота наставила, довідатись — чи дишете. Бо так ви лежали, немов — хай бог боронить! — мертві. Очі закриті, обличчя бліде-бліде і руки на грудях схрестили. "Оце, — думаю, — так! Ну що, як справді смерть прийшла? А я ж за півроку плати не брав... Хто ж мені тепер заплатить?" Не повірите — від жалю аж серце зів'яло! Раз — що добрий пан був, а друге — і свого жалко. Та вже Параска втішила. "Ні, — каже, — дише. Ледве чутно, а дише". — То ти б, — кажу їй — може б, за руку потримала, може б, ви прокинулись". — "Шкода, — відказує, — будити. Я, — каже, — чула, як вони цілу ніченьку бухикали та одпльовувались. Певно, не спалось, то хай хоч тепер посплять..." — От ви й розсудіть, чим же я винуватий? — додав Омелько.

Розжалобила мене ота річ його. Шкода мені стало, що я його своїми докорами так ні за що образив. А проте, щоб не давати йому сього помітити, — думка: не буде слухатись, — мов спересердя буркнув:

— Клич сюди Параску, а сам іди лагодитись!

— Тобто запрягати? — спитав Омелько, становлячись до мене боком.

— Тоді будеш запрягати, як скажу! А тепер мерщій клич сюди Параску, а в самого — щоб усе готове було, — відказав йому.

— Та в мене ще звечора все готово, а запрягти — не забарюся... тілько гукніть! — бубонів Омелько, виходячи з хати.

Пішов Омелько, а я почав зводитися з ліжка. Зразу наче і бадьоро скочив, та тілько що ноги спустив додолу, — аж мене в поперек — шпиг! Руки і ноги затрусились, у голову шибонуло, туман наче знявсь перед очима... "От тобі й раз! — думаю. — Як же оце в дорогу зриватися?"

Проте все-таки звівсь, ноги в повстяники всучив, надибав свого на хутрі з шльонками халата, нарядився в нього, підперезався й пішов умиватись. Думка: умиюся холодною водою, розітруся, розімнуся, то воно, може, й пройде... може, таки й поїду.

Почав умиватися. Отже вода не тілько не бадьорить мене, як бувало раніше, а здається якоюсь неприємною, — руки від неї клякнуть, морозом по тілу дере. Не потураю я на те, та все зливаю її і на голову, і на шию, натираю груди. Не бере мене тепло, а все — морозом сипле! "Погано", — думаю. Кинув хлюпостатись, та ну мерщій витиратись. Як я не шарував себе дебелим утиральником — нічого не враю, — нема тепла, аж зубами почав цокотати; у спину і в боки коле, дух запирає! — Сяк-так витерся я — та мерщій знову у свій халат, та й почовгав у одпочивальню. А там Параска вже постелю перестилає.

— Залиши, — кажу їй, — коцем застилати. Мабуть, я знову ляжу, бо щось мені нездужається.

Параска, перебиваючи подушки, на мене через плече зиркнула та мерщій і почала їх складати: спідню — пряменько положила, верхню — навскосяк угору підвела, до бильця притулила, а саму невеличку, наче пампушку ту, одним махом руки якоюсь круглою зробила і на самий поверх кинула. Потім коц ухопила, сюди-туди труснула і покрила ним зразу всю постелю, ще й один бік загорнула, щоб зручно було за нього взятися та одвернути, як під коц залізти.

— Лягайте, — каже, — готово!

"І що за проворна оця Параска", — подумав я, сідаючи на ліжко. Скинув повстяники з ніг та так, не роздягаючися, з халатом і ліг. А вона — тілько хвіть! — уже й коцем прикрила. Метка, як та муха!.. Ліг я, а зуби цокотять.

— Слухай, — кажу, — Параско. Завари, будь ласка, чаю та подай сюди гаряченького. Може, я хоч чаєм нагріюся; щось-то погано почувається.

— Ото було б за отим пикатим ніччю роздітому і без шапки аж надвір вискакувати! — буркнула вона та мерщій і побігла до їдальні.

Чую — посудом цокотить, воду з самовара наточує, бовтає нею, хлюпається. Чай ото заварює. Проворна вдалася, що й казати. А куховарка з неї добра: борщу як наварить, то не їж, а прямо навхильці пий, — такий смачний та добрий... І коло корови уміє ходити, наче справжня ричка... І вишиває, і панчохи плете... Золоті руки, та й годі! До цього всього — чепурна, весела, балакуча. Глянеш на неї — щаслива, та й годі! А проте бог щасливою долею задля неї поскупився; одної осені заміж пішла за гарного парубка, що з москалів повернувся. Думка була увесь вік з ним прожити: а тут, на її лихо, війна з японцем розпочалася. Узяли її Федора та як погнали, то аж уже третій рік ні слуху, ні духу! З дороги ще таки писав, як було далеко та погано їхати. А як добувся до місця, то з того часу ні одна звістка до неї не доходила. Чи він занедужав та вмер; чи на війні свою голову положив; чи у полон піймався, — так вона й досі нічого не знає. Другі хоч каліками повертались, про декого звістка прийшла, що вбито, а її — наче у воду впав... Зосталась вона — ні жінка, ні дівка! Спершу плакала, журилася... Та що плачем та журбою поможеш? Пожила півроку у свекра та свекрухи, та й знову у найми пішла, де й виростала, бо батько та мати, ще як малою була, померли; рідна хата, як водиться, старшому братові зосталася, а їй довелося по чужих людях служити. З отих наймів і заміж ішла до чоловіка у прийми. Старі відбивали його, щоб не женився на наймичці, а взяв собі хазяйську дочку, щоб і за нею було що-небудь. Ну, а за Параскою нічого того не було, тілько брови чорні, руки моторні та вдача весела. Звісно, що старим усе оте не дуже було до вподоби. Свекруха світила очима на невістку ще й тоді, як чоловік був дома; а як його у військо взяли, то докорам і кінця-краю не було. І чого за чоловіком плачеш та діла не робиш? Або, чи вона з журби заспіває, то чого пісні заводиш, — отак по чоловікові журишся?.. Терпіла вона, терпіла та, щоб не змагатися, знову у найми пішла. Осе вже другий рік у мене слугує і — спасибі їй — і слухняна, і робоча, і порядку держиться.

Все осе якось мимоволі пробігло у моїх думках, як лежав я, заплющивши очі і дожидаючи, поки Параска чай зготує. Аж ось чую — шамотить босими ногами і стиха цокоче склянкою на блюдці...

— Осе вам і чай готовий. Пийте, поки гарячий, — мовила вона, становлячи склянку чаю на невеличкий столик, що завжди стояв біля моєї постелі.

Потяг я мерщій той чай до себе, та, поставивши на груди склянку з блюдцем, заходився біля його. Гарно мені, що він і в руки гріє, і тепло всередину вливає, і бадьорить мене, неначе сили наддає. Сьорбаю я його з такою жадобою, що аж відляски по хаті розходяться, аж Параска, витираючи чистенькою ганчіркою пилюгу з стола та стільців, усміхається.

— Чого ти, — питаю, — регочеш? Дивуєшся, що я так до чаю допався?

— Пийте, пийте на здоров'я! — заторохтіла вона. — Доп'єте сього, я ще наллю. А то — он, як пуп, посиніли, так змерзли.

— Та се ж і гріюся, бо дрижаки таки добре пробрали! — відказую їй.

— Ото нічого бігати за отим пикатим! — знову вона за своє.

— Про якого ти пикатого удруге мені плещеш? — питаю я.

— Та вже ж не про якого? Про того, що ви його взиваєте приятелем своїм... про станового! — відрубала Параска.

— Чудна ти! — відказую їй. — Чоловік з дороги перегрітись забіг, — як же його не привітати? Спасибі, що хати не мина.

— Ще б минав, як ви з ним отак носитесь та годите йому, неначе тій болячці!

— На те воно, — повчаю її, — начальство, щоб біля його впадати та панькатись з ним. Задобри його, то й воно тобі колись у пригоді стане.

Параска і головою замотала, і рукою махнула.

— Дожидайтеся від його пригоди, як від Сірка ласки!

— Дурна ти, — вилаявся я, — то дурне і плещеш!

— Хай я і дурна, бо, може, така зроду вдалася. А проте серцем чую, що він на вас недобре замишляє... Через те і вчащає до вас! — відказала вона.

— Що ж він проти мене замишляє? — дивуючись, попитав я її.

— От, бачите, що ви й не знаєте; а я, — не бійсь, дурна, — та знаю! — з докором та згорда відказала вона.

— Що там ти такого знаєш?.. Ну, кажи, — повернувся я до неї.

Параска аж на середину хати вискочила, та, узявшись обома руками в боки і червоніючи на виду, наче та маківка, — запорощала:

— А з якого добра-ума він отого стражника раз у раз до мене підсилає...