Дурниця - Мирний Панас

— Діло до вас... получив наказ — вас обиськати, — ще понуріше доводить мені.

— Що ж, — кажу йому, — як такий наказ маєте, то треба його виконувати... Діло службове. Жалуйте і обиськуйте. Може, я й справді лихий злочинець, та тілько втаююсь, — додаю йому образливим голосом.

— Там, — одказує він, — побачимо. Само діло покаже. — Потім повернувся до жандаря, що стояв з одного боку біля мене.

— Іванов! розпорядися, щоб стражники кругом двір і хату оточили і нікого звідси не випускали! — наказав пан становий жандареві.

— Слухаюсь! — одказав той і вмить вискочив надвір.

Я кинувся було за ним двері зачиняти, та другий жандар так і виріс передо мною.

— Не турбуйтеся. На сей раз ми у вас будемо за хазяїнів і розпорядчиків, а ви — робіть те, що вам буде наказано, — суворо звернувся до мене становий.

Дивлюся я на його і — не пізнаю... Де й поділася ота завжди привітна до мене ухмилка, ласкавий голос, приятельська поведенція? Стоїть він передо мною, немовби ми й не зналися ніколи, — суровий та гордий.

— Ходімо перше всього до кабінету... Показуйте мені перше всього вашу бібліотеку... Папери всякі... прочитаємо й ми, що ви там такого пишете по газетах, — наказує він мені, вступаючи у світлицю.

Я — за ним, з світлом у руках, що так воно чогось і хитається на всі боки, а за мною, трохи не наступаючи мені на п’яти, жандар цокає своїми острогами.

— О-о-о, то ви не самі дома, і гість мається! Се добре: понятого не треба буде шукати, — каже становий, побачивши Пищимуху, що, як верства заввишки, стояв біля стола, обпираючись на його рукою.

— Я, пане становий, за понятого не можу бути, — одказує Пищимуха своїм гучним голосом.

— Цікаво знати, чому? — пита його, усміхаючись, становий.

— Мені треба додому їхати, — доводить той.

— Пустяковина! — одказує байдуже становий.

— Пустяковина, як свиня не кована! — забубонів Пищимуха. — Мене дома ждуть.

— Підождуть та й спати ляжуть. А ви нам допоможете протокола написати, — якось глузуючи, мовить становий. — Другим, бач, помагаєте позви всякі складати, а нам і не хочете у помочі стати.

Глянув я на Пищимуху, а він очі вирячив і дух у собі затаїв, а руки об стіл тілько тіп-тіп-тіп! — аж склянки дзеленчать на столі.

— Я нікому ніяких позовів не складав, — ледве переводячи дух, вимовив Пищимуха.

— Таїтесь!.. А до мене певні чутки доходять, — усміхнувшись, мовив становий і повернувся до мене.

— Приступимо ж мерщій до роботи, часу нічого гаяти. Он і вашому гостеві треба додому поспішати, то не будемо його задержувати.

Та, се кажучи, і напрямився до кабінету. Жандар — за ним, я — за жандарем, оглянувся — коли й другий, попорядкувавши надворі, вернувся до нас і цокає острогами, йдучи слідом за мною.

— Бодай ти оглух, а в того, хто доводив тобі, — язик у роті кілком став! — бубонів Пищимуха, йдучі й собі за нами.

Увійшли ми до кабінету, жандарі поставали коло одвірків на сторожі, а ми всередину вступили. Пан становий почав мою шафу з книжками обдивлятись.

— І навіщо ви отаку силу книжок набгали? — звернувся до мене пан становий. — Скілько-то грошей на їх переведено!.. Може, у вас список книжок є?.. Бо кожну книжку виймати з шафи та розглядати — що воно та до чого, — дуже забарно. А як по списку, то я миттю його переберу і, яка зацікавить, оту й подивимося...

— Список, — одказую йому, — є. Тілько в тім списку одні назви книжок. Навряд по їх можна довідатися, чи то добра книжка, чи лиха.

— А ви думаєте, я їх мало на своїм віку перечитав? — спитав мене становий. — Я й такі читав, що вам, може, не доводилося і чути про їх! — похвалявся далі. — Ось ке ваш список.

Я мерщій витяг цілу книжку з столу і подав становому.

— Бачили ви коли-небудь Бантиш-Каменського — "Історія Малоросії"? — беручи у мене з рук списка і присідаючи на стул до столу, спитався становий. — От книжка, так книжка! Усе тобі там описано; про всіх гетьманів є.

— У мене, — одказую, — Бантиш-Каменського нема, а Костомарова є.

— Кого? — здивовано спитався становий.

— Костомарова, — кажу, та й почав йому перелічувати Костомарові писання: "Богдан Хмельницький"... "Виговщина"... "Руїна".

— Читав, — перебив мене становий. — Казна-що! Не вистаче він проти Бантиш-Каменського... Тут і патрети кожного гетьмана є... А в Костомарова ж нема патретів?

— Нема, — одказую.

— Ну, то що ж! — радісно промовив становий. — Та чого ви стоїте передо мною? — повернувся він до нас. — Сідайте, бо, стоячи, і ноги заболять.

Ми посідали: я на стул: біля столу, а Пищимуха — на канапі.

— А є у вас така рідкісна книжка, як "Звичаї і обичаї малоросів"? — спитав, повертаючись до мене, становий.

— Ні, — одказую, — і такої нема.

— Еге!.. У сій книжці трохи і мого гріха є, — додав далі.

— То й ви, пане становий, по писательській часті грішили? — спитав його жартівливо Пищимуха.

— А ви думаєте, що ви один тілько на се мастак? — одповів йому згорда становий. — Ви пишете, та нічого не печатаєте, а у мене от і печатане є!.. Звісно, не пустяковинка яка-небудь, а корисна штука... як, приміром, борщ зварить... путрю... саламаху... "вашу... Оте все списано у тій книжці... Був у нас, бачите, такий віце-губернатор... наш-таки — пирятинець... Потім і до губернатора дослужився... Так ото він і видав оту книжку, ще як віце-губернатором був... "Звичаї і обичаї малоросів"... Написав циркуляра, щоб ми, поліцейські служащі, збирали всякі відомості про те, як живуть малороси, які у їх звичаї й обичаї... що вони їдять і як та страва готується... А я тоді був становим у самій Опошні... Знаєте опошнянські сливи?.. Містечко таке... Велике містечко і давнє... Ще за козаччини воно славилося... І тепер опошнянці зовуть його городом, хоч воно всюди містечком пишеться... Так я ото, у сім містечку живучи, багато-багато всякої всячини про страву малоросів зібрав та гарненько усе те списав, та по начальству і послав... Довго не чутно було, що з моїми писаннями сталося. Коли так — через рік, чи що, — приходить лист від самого таки віце-губернатора, у якім він дуже дякує мене за поміч і засилає на пам'ять свою книжку... Давай я її читати. Як дійшов до одділу "Кухня малоросів"... то, щоб ви думали?.. Усе те, що я посписував, — усе дочиста напечатано... Он воно що! — додав становий. — Е-е-е... корисна книжка!.. Ну, та годі нам балакати, час і до діла братися.

І, се кажучи, присунув ще ближче свого стула до стола і почав списка вичитувати.

— Бо-Бокль... Історія ціві-цівілізації в Англії... — прочитав він уголос. — А ке сю книжку! — повернувся до мене.

Я подав. Він підняв палітурку, перегорнув один листочок і глянув набік.

— Цензурою дозволена... Ну, нате, поставте її на місце, — сказав він мені, віддаючи книжку.

Я мовчки поставив.

— Дре-дре-дре... Дрепер! — аж скрикнув становий, читаючи далі, і сплюнув. — Ну й прізвище?! І язика зламаєш, поки вимовиш. А се що за книжка?

Я знайшов і сю книжку і, розгорнувши якраз на тім місці, де було надруковано, що дозволяється цензурою, — подав становому.

— Ага, і в сій дозвіл є? Ну й сю ставте на місце.

— Та в мене, — кажу, — безцензурних немає.

— Немає, кажете, — перепитав становий. — Се добре, що немає... Святе діло — ота цензура!.. Зразу видко, що книжка путяща... І скажіть мені: на якої лихої години все добивались, щоб оту цензуру одмінити? Скілько тепер без отії цензури усякого сміття печатається?.. Щоб довідатись, — як от тепер, приміром, мені доводиться, — чи путяща книжка, чи лиха, — треба всяку з їх прочитати... А коли ж його читати, як свого діла не обберешся?.. Трудне, скажу я вам по правді, наше служебне діло і, не доведи господи, яке трудне!.. Та ще й час такий лихий настав, що так і стережися... З одного боку — судом тебе стращають, а з другого — і начальство по головці не погладить, якщо проґавив. Як мине день благополучно, — то й слава тобі господи!.. Ну, та що ж робити? Узявся кажуть, за гуж, то не кажи, що не дуж. Служиш — треба й робити... Охо-хо-хо-о! — зітхнув становий і знову почав список перечитувати.

* * *

Він читав більше про себе, коли-не-коли стиха мугикаючи щось під ніс. Ми з Пищимухою сиділи й дивилися, як він виводив очима по писаному, як перегортав листок за листочком. У хаті було тихо та сумно; мене почав сон розбирати, а Пищимуха, сидячи на канапі, собі щось колихався.

Коли се зразу щось як писне! та так і розкотилося по хаті.

— "Да воскресне бог і розточа-а-аться вразі його!" — почулося серед нас.

Ми так з становим і кинулися. Глянемо, — а Пищимуха сидить, закривши очі, та колишеться. Потім лупнув очима, глянув на нас.

— Не лякайтеся. — промовив. — Се в мене в животі... Таки не помирилися вареники з уткою, — і, се кажучи, взявся за живіт руками.

— Болить? — усміхаючись, спитався становий.

Пищимуха тілько замотав головою і, підвівшись, напрямився виходити.

— Нельзя! — заступаючи йому дорогу, вимовив жандарм по-московському і вхопився за піхву шаблюки.

— Пусти, пусти!.. Можна, — приказав становий, здержуючись, щоб не зареготати.

Жандар одскочив, а Пищимуха, дрібненько ступаючи, мерщій подибав на кухонні двері. Як вийшов Пищимуха, то становий так і залився реготом.

— Ну й штукар осей Пищимуха! — промовив він, витираючи платком очі.

— Ми сьогодні таки справді добре пообідали, — кажу я становому, щоб вигородити товариша.

— Та тож-то й є! Досидівся, що далі вже й нікуди. А нема того, щоб раніше сказати? — промовив становий і знову почав список переглядати.

Я мовчки сидів та дослухався, чи швидко вернеться Пищимуха. З ним все-таки було якось охітніше, а без нього — так і здавалося мені, що от-от мій приятель, пан становий, повернеться до мене й почне прохати їхати з ним. А, правду кажучи, мені дуже не хотілося міняти свою теплу й обхідчасту хату на якусь невідому мені квартиру.

Коли чую, — щось тупає, тілько наче не одно, а двоє йде. Глянув я — огрядна постать Пищимухи з столової суне, а за ним — ще щось шкряботить. Пищимуха увійшов до нас, і я забачив у столовій Омелька, що з-за стола махав на мене рукою і викивував головою.

— Пане! пане! А йдіть лиш сюди! — гука на мене Омелько.

— Що тобі? — питаю його.

Становий собі повернувся.

— Тобі чого треба? — суворо обзвався становий.

— Се, — кажу йому, — мій кучер. Чого тобі треба? — знову питаю Омелька.

— Та йдіть сюди!..