Дурниця - Мирний Панас

А на ранок захворів.

— Знаю я вас, як захворіли! Удаєте тілько з себе хворого, — каже Пищимуха, ледве просовуючись у двері.

— Ви мені не вірите, то повірте стороннім людям. Он вам і Параска засвідчить, — одказую йому.

А Параска так і запорощала:

— От уже що правда, то правда!.. Цілу ніченьку тобі не спали: то стогнали, то бухикали...

— Здався циган на свої діти! — неласкаве вимовив Пищимуха. — А ти не порощи! — сердито перебив він Параску. — Твоє діло кухня — то туди і йди!

— Я ж задля вас посуд готовила, — усміхаючись, мовила Параска. — Певно, виголодалися, обідати будете.

— І обідати не хочу... Я лаятись приїхав. Зло мене таке розбирає, що аж гавкати хочеться! — гучно бубонить Пищимуха, розмахуючи своїми довжелезними руками.

Параска зареготалася... З усіх моїх знайомих найбільше уподобався їй Пищимуха. Чи, може, через те, що вона була куца, а він — саженного росту, з такими довгими усами, що кінці їх аж за уха закладай, і на його завжди суворім обличчі карі очі з-під настовбурчених брів грали якоюсь доброю усмішкою.

— Осе чоловік, так чоловік! — хвалилась вона. — З ним і побалакаєш як слід, і натішить він тебе своєю розмовою!

— Воно ж, мабуть, хто перший у хату ввіходить, то й здоровкається, — жартуючи, кажу йому і, подаючи руку, вітаю: — Здрастуйте!

— Та вже нічого з вами робити — здрастуйте! — відказує він, простягаючи і мені свою, завбільшки з доброго накостеня, руку.

Поздоровкались ми.

— Ну, сідайте ж до столу. Будемо обідати та балакати, — кажу йому.

— І сяду. Уже коли забився до вас, то треба і сісти, — каже він, опускаючись на стілець по другий бік столу, якраз напроти мене. — Та вже і гнів свій до вас на милість поверну — попоїм трохи, — додав, беручись за ложку і насипаючи собі борщу в тарілку.

— О-о, бач! А казали, що обідати не хочу?! — усміхаючись, мовила до нього Параска.

— А ти, сороко, не скрекочи... Киш на своє гніздо! — скрикнув він на неї, скоса блимнувши оком.

— Та осе ж і побіжу, щоб тому, хто не хоче їсти, ще й печеного з свого гнізда принести, — жартівливо відказала вона і вискочила з хати.

— Ну й де ви отаку пащекувату видрали? — повернувся він до мене, кутуляючи в роті чималий шматок хліба та запиваючи його борщем. — Якби в моїй хаті отака зозуля щодня кувала, то я, мабуть би, і не їв, і не спав та все її слухав! — жартує він, не перестаючи борщ сьорбати.

— Та годі вам, — кажу йому, — на чужих зозуль очі дерти; краще скажіть, чи були ви на виборах?

— Люблю бісове коріння, хоч воно й до гріха доводить... Недаром і Адам согрішив, — бормотав Пищимуха, а потім до мене повернувся:

— Чи був на виборах, — питаєте? Аякже...

— Ну... що ж там? Чия гору взяла, чи праві, чи ліві?

— Краще не питайте, — сердито відказує. — Нагадали вибори — і їсти перехотілося, — веде він далі, кладучи ложку. — Ох-хо-хо-хо-хо! — заохав він на всю хату. — Головонько наша бідна, що в нас матінка нерідна!

— Значить, праві взяли гору? — догадався я.

— Які праві? Які праві? — з огидою в голосі скрикнув він. — Той правий, хто йде прямою стежкою, а не збоку, як потайна собака, забігає... Юди лукаві! Чорносотенці! — загукав він щосили, витріщивши на мене свої гострі очі.

— Так вони взяли гору? — занепалим голосом спитався я.

— Ще б не взяли, як вони отаку машину підвели! Перше всього — козаків пристосували до селян, що мають право вибирати тілько при волості. У друге — на один день призначили вибори і при волості, і від земельних власників... через це на наші вибори приїхало наших жменя, а їх — з усієї округи насунуло!.. А втретє?.. — Тут Пищимуха нетерпляче засовався на стулі і почав важко дихати. — Чули, що з Василенком вчинили? — спитався нешвидко.

— А що? Ні, не чув, — відказую.

— Та що ви — з неба скотились, чи що? — сердито поспитався він і, наче з рушниці, випалив: — Заарештували!.. Ваш же приятель, пан становий, се і зробив! — з докором додав він.

— За віщо Василенка заарештували? — здивовано спитався я.

— А я знаю, за що? Попитайся свого приятеля, — схопившись з місця й заходивши по хаті, мовив Пищимуха.

Я похнюпився. — То-то він і хвалився, що доброго кола заплішив лівшакам у саме тім'я! — якось незумисне зірвалось у мене з язика.

— А ви вже бачилися з ним? — знову сідаючи навпроти мене і неймовірно заглядаючи мені в очі, попитав Пищимуха.

— Учора прихватком забігав сюди... Допитувався, чи поїду на вибори?

— Ну? — гукнув Пищимуха, міряючи мене своїм сердитим поглядом.

— Казав, що безпремінно поїду... І влаштувався зовсім, та...

— Злякалися? — докірливо попитався Пищимуха.

Досада мене за серце вщипнула.

— Слухайте, — кажу, — добродію! Я ніколи нічим не криюся. Кожному правду кажу... І ви мене давно, здається, за такого знаєте. Чого ж ви тепер віри не ймете! — образливо кажу йому.

— То ви осе й розсердилися на мене? — ласкавим голосом пита Пищимуха. — Вибачте, коли я вас чим образив. Досада, бачте, мене взяла... Аж кипить у мене всередині з досади, — засовавшись на стільці, вибачається Пищимуха.

— Треба ж обережніше поводитися з словом, — кажу йому. — Воно, оте слово, що птиця: випусти — полетить, а спіймати — не так-то легко.

— Язик мій — ворог мені, — махнувши рукою, мовив Пищимуха. — Ну, вибачте ж, вибачте!.. Від нестями зірвалося з язика оте слово.

Тут саме увійшла Параска, несучи на блюді печену качку, кругом обложену добре зарум'яненими кружалочками картоплі. Смаковитий запах від качки так і пішов по хаті. Пищимуха як глянув, то аж сплюнув.

— Та й дратуєш же ти мене осією стравою! — повернувся він до Параски. — Аж слина покотилася, як побачив, що так по-мистецьки качку запекла.

— Хіба я її пекла? Огонь пік! — граючи очима, відказує Параска.

— Огонь та огонь, а й сама рук докладала! — каже Пищимуха.

— Та вже ж не без того, щоб не перевернути того, що печеш, — шпарко прибираючи тарілки та складаючи їх на посудину з борщем, мовила Параска.

— Якби мені отаку страву щодня їсти, то я б як кабан годований став! — жартує Пищимуха.

— Так ви і так — нівроку собі! — відказує, усміхаючись, Параска.

— То я зроду такий удався, — каже Пищимуха. — А якби ще їв таку страву, якою ти свого пана годуєш, то і в двері не потовпився.

— То чого ж ви тілько дивитесь, а не накладаєте. Прошу покірно! — повернувся я до його.

— Милуюся! — відказав Пищимуха. Потім узяв вилки, з розгону вгородив їх у стегно качки й підняв його вгору. — Ач, яке стегно: прямо — очима їж, — промовив, положив його на тарілку і почав ложкою картоплі набирати та зверху смачним перепеченим жиром з-під качки заливати.

— Годуйтеся, годуйтеся! Я на третє ще смачнішого принесу, — знявши з столу посудину з борщем і зібравшись виходити, каже Параска.

— Чого ще принесеш? — кинув їй навздогінці Пищимуха.

— Вареників! — зачиняючи за собою двері, гукнула Параска,

— Бодай тобі язик у роті руба став! — скрикнув Пищимуха і зложив на животі в себе руки.

Трохи я зо сміху не покотився.

— Смійтеся, смійтеся! — каже Пищимуха. — Вас регіт розбирає, а мені не до смішки... Якби раніше казала, що вареники будуть — і качки б не брав.

— А хіба так не можна, щоб і качки, і вареників? — питаю,

— Не поміститься все. Борщу обпився, та ще як качки поїм — вареникам ніде буде міститись, — скаржиться Пищимуха. — А вареники — се ж найкраща їда! — додав він.

— Не журіться, — кажу йому. — Качка — борщ прикриє, а вареники зверху придушать. От воно й добре буде.

— Хіба? — лукаво моргнувши оком, допитується Пищимуха.

— А самі вареники з борщем не помиряться, — доводжу йому.

— Се правда, що не помиряться. То, значить, качку їсти? — пита Пищимуха.

— А що ж, на неї дивитись?

— Хай буде по-вашому! — відказав він і, прицмокуючи, узявся за качку, заїдаючи її присмаженою картоплею так, що вона в його аж на зубах хрущала.

Уживаючи і собі качку, я знову згадав про Василенка.

— І за віщо його арештували? — вголос вимовив я. — Шкода чоловіка! Гарний він чоловік, розумний і до діла щирий.

— Тож-то й є, що гарний та щирий! За те саме й арештували, — доводить Пищимуха. — Він усю виборчу справу на свої плечі взяв... По селах їздить та людей підбадьорює, щоб усі спільно за діло бралися... щоб безпремінно на вибори їхали. Ну, а наш маршал про це почув... — земський довів — та до справника, а справник — становому... От і злапали нашого голубчика! Та й то б ще нічого, якби його одного забрали; а то — по всій окрузі стражників розіслали наказувати, що хто на вибори поїде, то з виборів уже додому не вернеться, а буде з Василенком казенну страву сьорбати... Он у чім сила! Народ — звісно, як народ: темний — раз, заляканий — два... Хай йому, — каже, — отим виборам. Краще я той день дома пересилю, бо хто ж без мене буде сім'ю годувати?.. Отаким-то способом і вийшло таке, що нашого брата, козака, — пучкою взяти, а їх — і в жменю не вбереш! От і вибрали всіх своїх, — повідав Пищимуха.

— З лівих ніхто не вскочив? — спитався я.

— Куди там вскочити? Аж нікогісінько. Усі тобі, як є — чисте чоло, одвіювати не треба, — хвалиться Пищимуха.

— Се погано, — шкодую я.

— Та чого його й дивуватися, як козаків до селян прилучено?.. І скажіть же, пригадали таке! 1 хто воно його пригадав?

— Хіба ви не читали? — кажу. — Сенат так закон розтовкмачив. У козаків, каже, земля предківська, здавна наділена...

— Хто ж її їм наділяв, як вони своєю кров'ю та кістками її добували? — злюче увернув Пищимуха.

— Як вони її набували, то, — кажу, — інша річ. А закон такий справді є, щоб землі козачі тільки до козаків належали... Тобто так, як кріпацькі — кріпакам наділені.

— Так то ж які землі? — перебив мене Пищимуха. — Рангові, а не ті, що кожен своїм горбом добував! А де ті рангові тепер маються?.. Своя ж старшина, що потім у дворянство перелізла, з прибрала їх до своїх рук!.. Зосталися тілько ті, що кожним своїм потом нажиті.

— Може, воно й так, — відказую. — А закон за козаками признає одні предківські землі... І поки ти не докажеш, що то твоя власна земля, добута від дворянина, чи купця, чи міщанина, то й повинна вона лічитися предківською, тобто наділеною... А закон про вибори установлює, що всі ті, хто володіють наділеною землею, вибирають окремо від власників. От на такій підставі Сенат і вивів, що козаки повинні вибирати з надільниками.

— Сенат! Сенат! — хитаючи головою, замовив Пищимуха.