Око прірви - Шевчук Валерій

— Або злочинець.

— Але я не хочу бути ані злочинцем, ані грішником! — вигукнув Павло.

— Чи ж сподіваєшся на поміч святого Микити? — спитав я.

— Це те, що мені залишається, — сподіватися, — мовив Павло.

Отже, Павло рушив до Микити Стовпника в надії вилікуватися. Правда, вражало при цьому: він побував у печерських отців, ті його ніби вилікували, принаймні упевнили, що біса прогнали, — чому ж, вважаючи себе вилікуваним, потребував нового цілителя?

Я й спитав про це в Павла просторіч.

— Хочу на нього, Божого угодника, подивитися, — сказав Павло. — Окрім того, не лише печерські отці мене лікували й упевнювали про свою перемогу над бісом, однак біс од того не зник.

— А чи пробував ти сам від нього спасатися? — запитав я. — Постами, послушанням, молитвами до Господа й Матері Божої?

— Через це й став ченцем, брате, — мовив печально Павло. — Але Господь чомусь мене від тієї біди не звільняє… І знаєш, що я часом думаю, брате Михайле, не знаю, чи й не грішно: Бог гнівається за надмірне звертання до себе. Є в цьому межа, як і усьому в світі, і не можна переступати її. Більше молитися, постити чи в послушання входити — це ще не значить наближатися до Бога, інколи й навпаки…

І тут ми побачили прояву. Біля дороги, на горбку, впустивши босі ноги в канаву із зеленою водою, сиділа чудернацька постать. На ній був вицвілий і потріпаний, навіть подраний хітон, аж годі було взнати, якої первісної барви він був; на голові стриміло щось на зразок чернечого куколя[6], але вже без ніякої форми, той кукіль обрамлював неприродно довгобразе обличчя, яке складалося із системи чітко означених під брунатною шкірою кісток, ніби це була одна із печерських мумій, котра встала із вічного ложа і пустилася в мандрівку подивитися на світ. Волосся, брови, й борода, й вуса були ясно-руді, а може, брудно-сиві, очка малесенькі й напрочуд круглі, як у птаха, а губи запалі, ворочком, бо істота ця напевне не мала зубів. Але один зуб у нього принаймні був, я це побачив, коли він відповів на наше привітання. При тому чоловік не мав при собі ані торби, ані чобіт чи сандалів-личаків.

— Чи не до Микити Стовпника вибрався, брате? — спитав Созонт, бо це його призначення: всіх і про все розпитувати.

— Нема куди ще? — відказала проява, з'являючи єдиного, напрочуд жовтого, як цвіт кульбаби, зуба.

— Коли ти інок, то якого монастиря?

— З того, з якого перейшов у свій скит Микита, — сказав чоловік.

Созонт відразу ж зацікавився, я помітив, як гостро спалахнули йому очі.

— Чому мочиш ноги в калюжі? — спитав Созонт.

— Щоб п'явки приліпилися, тут вони добрячі.

— Але ж навіщо? — здивувався я.

— Щоб висмоктали з мене недобру кров. — Його круглі очка подивилися на нас, ніби стрибали з одного на іншого, — був це чи блаженний чи божевільний.

— А як вип'ють недобру кров, то що?

— Тоді я буду добріший і легший і ліпше мені йтиметься.

— Чи босий ідеш?

— Господь створив людині ноги, а чоботи — людське твориво. Що ж людське — те марне!

— Чому ж не йдеш голий? — спитав Павло.

Чоловік обдивився свою одежу, крізь яку проглядало голе тіло.

— Одежу Господь носити велів, — сказав, голос його був надтріснутий, — і то після того, як Адам та Єва согрішили. Одежа криє грішне в нашому тілі. А обув'я нічого грішного не криє, через що воно й непотрібне.

— Чи й узимі босий ходиш?

— Ходжу, — сказав незворушно чоловік.

— Як тебе звати? — спитав Созонт.

— Кузьма, а прізвища катма, — відрік чоловік.

— А чи думав ти, — мовив із усмішечкою Созонт, — що Господь створив Адамові грішне тіло одне, а Єві інакше, бо знав, що вони согрішать? Отож для гріха він їх і створив, а властиво, не для гріха, а для майбутнього множення.

— Ти книжник та фарисей! — тицьнув у Созонта сухим, як у мощей, пальцем Кузьма, голос у нього при цьому став верескливий. — Не для гріха Бог їм те створив, а для спитування. А уроку вони й не витримали, отож і велів носити їм одежу, от!

— Бачу в тобі мудрого чоловіка, — сказав Созонт і сів просто в траву, тримаючи поперед себе палицю. — Ану ж бо, поміркуймо. Коли б Господь хотів самого спитування, то він дав би Адамові пстручок, а Єві руру, та й більш нічого. Але він до пстручка привісив Адамові ще й мішечка для творення сімені, а Єві учинив місце для ношення плоду, отже, гріх, якщо це гріх, їхній передбачив, відтак і гріхопадіння їхнє з волі його сталося…

Кузьма розширив круглі очка, причому круглими вони бути не перестали, тільки розширилися принаймні вдвоє, долішня губа в нього відвисла, а зуб виліз з-під горішньої губи й жовто зацвів. По тому поклав на груди широкого хреста, відтак заговорив:

— Згинь, пропади, сатано! — сказав. — Не скушай мого духу й розуму, бо вони в мене неміцні.

— Я не сатана, Кузьмо, а такий же християнин, як і ти, — сказав із властивою собі півусмішкою Созонт. — Ось дивись!

І він так само, як Кузьма, перехрестився.

— Чого від мене хочеш? — скрикнув Кузьма.

— Мудрість твою спитую. "Мудрість хай знайде мудрість", як сказано в Приповістях.

— Для придбання мудрості не треба розуму, — категорично сказав Кузьма.

— Але все треба спитувати мудрістю, і так сказано в Еклезіасті.

— Не спитуй мене, не спитуй! — заверещав Кузьма. — Чого це ти до мене причепився?

— Але ж бажаєш, щоб до тебе причепилися п'явки і відсмоктали твою лиху кров. Отож я і є та п'явка, щоб відсмоктати твою глупоту.

Круглі очка Кузьми знову виросли вдвоє, долішня губа відпала, а єдиний зуб став сторчма.

— То це хочеш посміятися з мене? — спитав Кузьма деренчливим голосом. — Коли так, ти вдвічі сатана. Згинь, пропади!

Вискочив із зеленої калабані, і ми побачили, що до ніг його й справді присмокталося кільканадцять чорних і тлустих, очевидно, вже насмоктаних п'явок. Відбіг до дерев і там зупинився, дивлячись у наш бік.

— Гріха чиниш, брате Созонте, насміхаючись над убогим розумом, — печально сказав Павло. — Не його спитуєш, а себе.

Усмішечка зникла із Созонтового лиця.

— Правду кажеш, брате, хоч я й сумнівався в убогості його розуму, — мовив Созонт. — Коли можеш, прости!

— Хай тебе Бог простить. Ходімо й покиньмо цього благого.

Созонт важко звівся з трави, і ми рушили дорогою далі. Але, коли я озирнувся, побачив, що Кузьма йде на певній віддалі за нами. І я раптом жахнувся: п'явок у нього на голих литках вже не бачив, але стали вони червоні від крові.

— Кузьма йде за нами, — шепнув я.

— Не лякай його, — мирно відказав Созонт. — Хоче, то хай іде. Мені в нього треба розпитати про монастир, з якого прийшов сюди Микита Стовпник.

Сталося усе те вже під вечір, довкола було порожньо, хоч ми мали намір дійти до села, яке мало бути десь поблизу, і в ньому переночувати. Ішли ми аж до густих сутінків, Кузьма простував за нами, але тримався безпечної відстані. Зрештою вирішили зупинитися на узліссі, власне, на галявині, яка прикривалася від дороги грядою дерев. Коли ж розпалили вогнище і привісили над ним казанка, щоб зварити кулешу, Кузьма, який весь цей час стовбичив за деревами, підійшов до нас і, нічого не кажучи, всівся біля вогню.

— Вибач, брате, — м'яко сказав Созонт, — коли я тебе образив.

— Хочу в тебе спитатись, — деренчливим голосом повів Кузьма, — коли Господь створив людям оте неподобство, яке ти назвав, і знав, що вони согрішать, то виходить, що це він послав Єві змія-скусителя?

— Усе в світі відбувається тільки з волі Божої, — рівно й ніби нехотя відказав Созонт.

— Отже, він хотів вигнати людей з раю? — спитав гостро Кузьма.

— Не вигнати, а дати їм волю, — відповів спокійно Созонт. — Як кожен батько своїм дітям, який відділяє від себе і дає змогу чи й допомагає збудувати їм власний дім.

— То що ж таке первородний гріх? Хіба не прокляття людині?

— Не прокляття, а перша батьківська наука, Кузьмо. "Він дав людям очі, щоб бачити всякий великий чин Господа, що він зробив", — так сказано в Повторенні Закону. Отже, він вивів людей із раю, але дав їм заповіді, щоб стали самі сильними і ввійшли та заволоділи землею, куди перейшли, аби її посісти, а все для того, щоб потім на землі цій довго жили люди. Щоб засіяли, як Адам в Єву, насіння своє і плодів земних і поливали потом праці своєї город, який небесним дощем наповнюється. Щоб створили край, про який дбає Господь, бо завжди на ньому очі Господні від початку року аж до кінця року. І, коли люди слухатимуть заповідей Господніх, дасть він краю дощ своєчасний, дощ ранній і дощ пізній, щоб могли люди зібрати своє збіжжя і сік виноградний. Але люди мають стерегтися, щоб не було зведене їхнє серце і щоб не відступили вони від заповідей, — ось для чого Бог наділив людей гріхом передвічним. Щоб знали вони: гнів Господній може запалитися на них, і тоді замкне Бог небо, й не буде дощу, і земля не дасть свого урожаю. І щоб це учення люди поклали на свої серця і на свої душі, і щоб навчали його синів своїх, і щоб дні людські та синів їхніх були такі довгі, як дні неба над землею. Для цього й дав Господь людям своє благословення й прокляття, благословення, коли люди слухатимуться заповідей його, і прокляття, коли не будуть слухатися і збочать із дороги, яку він їм показав.[7]

Це була перша проповідь диякона Созонта, яку я вислухав од нього, — згодом він їх прокаже нам ще не одну. Признаюся, був я вражений нею, так само й Павло, а ще більше Кузьма. Його круглі очка запалали, як два вогники, і він не так слухав, як пив мовлені слова. Зрештою, втягнув у себе з присвистом повітря крізь отой єдиний свій зуб і раптом упав до Созонтових ніг, обціловуючи їх.

— Вибач мені, брате, — скрикнув деренчливо, — що назвав тебе сатаною. Ти справді п'явка, що відсмоктує мою глупоту. О, ти не сатана!

— Амінь! — сказав Созонт, і на його освітленім вогняними сполохами обличчі знову з'явилася ота мала, ледве помітна усмішка.

Розділ восьмий,

у якому Павло оповідає про чудо, яке він ніби бачив своїми очима в Карпатських горах

Це сталося тоді, оповів Павло там, біля запаленого вогнища на галявині, коли я прийшов у Скитський монастир, який звуть ще Манявським, і став у ньому послушником. І от, зайшовши до саду, який старанно плекали святі отці, побачив пташок, що сідали на дерева, відламували плода із гілочкою та й відносили геть. Я спитав тоді отця-садівника:

— Чому не проганяють птахів, котрі шкоду роблять?

— Сад добрий, — відказував той мені.