Око прірви - Шевчук Валерій
Раз у рік, оповів він, той виходить у світ, бо має зарік навернути на Божий шлях хоч одну живу душу, звільнивши її від життєвого неспокою й поселивши в серці прагнення служити Богові. Саме цей старець знайшов був колись у суді його, Созонта, тоді він звався Степан, і саме завдяки старцеві Степан постригся, а тоді й став ієродияконом. Коли ж гризла Созонта стума за нерозрішену через смерть священика Петра його сварку, то й пішов диякон ні до кого іншого, тільки до нього. Цей-таки Божий чоловік і зустрів був у Черняхові Микиту, тоді він ще звався Матвієм, а коли якось у церкві Микита, чи ж бо Матвій іще, спитав, слухаючи служби Божої: "Що воно, читані слова?", — Божий чоловік вивів його із церкви, вони сіли на цвинтарі, і там старий довго навчав Матвія: виказуючи путь до духовної убогості. Ось як, сказав Созонт, проросло в тому простакові бажання пізнати Бога, і поклав він у розумі своєму, як думається, шукати дороги, що веде до Господа.
— Ти мені, — сказав він старцеві, — батько й мати, навчитель справ добрих і вождь спасіння мого.
Тоді й покинув Матвій свої свині й вівці та й пішов разом із старцем блукати. Старець хотів завести його до Печерського монастиря, бо полюбив вельми, але в одну ніч Матвієві приснилося, що він хоче збудувати дім і копає яму для основ. І достатню яму він викопав, але тут почувся голос, який сказав: "Копай глибше!" І знову він копав, але голос не велів йому зупинятися. Вислухав цей його сон Божий чоловік, який завжди вірив, що через сни людина спілкується з Богом, і мовив:
— Походи іще по світі, бо ще ти не готовий до чернечого життя.
По тому й розійшлися: старець повернувся до Печерського монастиря, а Матвій, що пізніше Микитою стане, пішов у подальші блукання…
Так, як оце й ми. Взагалі, дорога збуджує, особливо мене, робота в якого сидяча і доскіпливо довготривала, адже краснопис та малюнок у рукописній книзі потребує не тільки майстерності, але й витривалості. Правда, тепер уже і в нас друкують книги, раніше невидані, зокрема чув про видання Івана Федоровича та Петра Мстиславця у Заблудові Євангелія учительного та Псалтиря. Відтискали наші книги типом і раніше, але в Кракові. Загалом же наших книг тиснених я ще не бачив, хоч німецькі та італійські зрів у моєї добродійки Анастасії-Параскеви, княгині Заславської, за до рученням якої я й почав писати Пересопницьке Євангеліє, — була вона жінка горда й забажала володіти таким Євангелієм, якого б не мав ніхто. Для неї я й працював, віддаючи дні, місяці, роки у якійсь несамовитій гарячці, а водночас і у глибокому душевному спокої, і це чинив не тому, що мене дуже тішило: княгиня Анастасія-Параскева зможе похвалитися перед сусіднім панством своєю книгою з книг; сказати відверто, мене її пиха не бавила й не цікавила; більше для мене мало значення, що я знайшов можливість випробувати свою силу та спроможність, тобто знайшов змогу сповнити заповідь Божу, щоб талант не закопувався у землю, — правда, у Святому Письмі не про хист ідеться, а про гроші, які не приносять прибутку. Але Святе Письмо належить читати не простоглядно, а відкривати в його історіях сокровенний, за кладений Господом і утаєний зміст. Отож я, як каліграф та рисовник, здобув незміряне поле для виказу своєї спромоги, і не подвиг я творив, вважаю, а рятувався від Ока Прірви, що почало мене поїдати вже в рідному моєму Сяноці, в Червоній ще Русі, отож я й покинув усе, узяв палицю в руки й рушив у мандри. Навіть коли я потім засів за працю в Двірці біля Заславля, а потім у Пересопниці, у мене не зникало почуття, що пробуваю у мандрах, бо йде людина чи залишається на місці — вона все одно мандрує, коли не має коренів, що в'яжуть її до землі й дому, родини, дітей, майна. Я ж бо, хоч і роками сидів над своєю книгою, не мав ні дому, ні родини, ні дітей, ні майна, бо навіть фарби й чорнило не були мої, не була моєю й книга, яку я творив, — був, отже, ніби живий інструмент, таке собі писало й малювало чи пензель, яким водить рука Всевишнього. І саме те відчуття, що мною водить рука Всевишнього, й рятувало мене від Ока Прірви, адже я втік із рідного дому, бо саме там воно жахнуло мене й погнало в світ — відтоді я й не зупиняюся. П'ять років віддав я своїй роботі, а до Пересопниці, до Пречистинського монастиря, прибув тому, що жінки — народ незбагненний, княгиня Анастасія-Параскева до моєї роботи охолола, перестала видавати на неї кошти й наказала мені забиратися геть із Двірців. Тоді я й подався до архімандрита Григорія, з яким був пізнаний ще раніше, а він завів мене до Катерини Чарторийської, власниці Пересопниці, і та, побачивши книгу, власне, почату й незакінчену мою роботу, охнула й уразилася, що немало мене втішило, тож, намовлена отцем Григорієм, згодилася відкупити Євангеліє в Анастасії-Параскеви, яка легко на те згодилася; Катерина ж Чарторийська призначила його Пречистинському монастиреві, пообіцявши оплатити всі витрати на книгу. Тож я знову мав спромогу випробувати свою силу і року Божого 1561-го працю свою вивершив. Коли ж ми поїхали до Житомира, де я мав писати Житомирське Євангеліє, сила мене, як уже писав, покинула і я відчувся порожній та безпорадний. Григорій навіть загрозив при всьому м'якому до мене ставленні, що викличе свого учня Петра (якийсь час той допомагав мені при писанні й малюванні, власне, навчався краснопису та малюнку і мав до того велике замилування), саме йому й хотів отець Григорій доручити творення Житомирського Євангелія. Навіть ця погроза, кажу, не додала мені сили — ось чому я опинився в цій мандрівці. У глибині душі я чомусь вірив, що до Житомира більше не повернуся, бо Око Прірви там мене не полишало. Коли ж воно на мене зорило, відчував у тілі несвободу, у рухах скутість, у душі — стуму, у серці — тонкий біль, у бажаннях — порожнечу, у роботі — лінощі, у почуттях — вичерпання, а людина із стількома слабощами до подвигів духовних не надається. Виникала в мені часом думка, що своє діло на грішній землі, заради якого я був пущений у світ, я вже виконав, отож тепер на ній ніби й непотрібний, а раз так, треба було згуртувати думки, щось про себе і світ додумати, щось вирішити, збагнути, тобто або повернути собі духовну силу і взятися до нової роботи, або ж готуватися до зустрічі з Богом, тобто почати думати про смерть. Через це дорога мала стати мені шляхом до спитування, бо людська сила мала і людина до подвигу не завжди здатна і спроможна.
Тим часом сонце підбилося ще вище, ми сіли в тіні вели кого дуба, що ріс посеред галявини неподалік путівця, щоб трохи спочити й напитися — біля дуба було джерело, обкладене камінням. Вода в криничці солодка, холодна, аж колола в зуби, ми пили її малими ковтками, як п'ють смаковитий трунок. Тоді й обговорили оповідку Созонта-диякона.
— Не можу записати цієї історії до книги, — сказав Созонт, нахмурюючи широкі, розрослі і аж до синього чорні брови, — бо сонне видження — це мара, а чудо має відбуватися не у привидді, а наяву. Коли б я прокинувся і мій лист не стримів би так само затиснутий у руці (я ж його віддав уві сні прибульцеві), то я б у чудо повірив. А так: мало чого людині не наверзеться.
Павлове обличчя було затінене мандрівним шоломом, а ясні сині очі трохи здивовано світили із того затіння, як два джерельця.
— Але ж, отче, — мовив він. — Раніше ти згоджувався зі мною, що пророки і святі бачили уві сні Господа й говорили з ним.
— Але я не певен, що вони й справді таке бачили, — сказав уперто Созонт. — Бо де різниця між сном-мариськом і сном-видженням дійсного?
— Святе Письмо нас навчає, — сказав і я, — що життя, в якому перебуваємо, — це також сон. Можливо, це сон самого Господа, а може, змежений сон і Господа, і диявола. А ми в тому видовищі — тіні, оживлені уявою вищої тіні. Коли це прийняти, твій сон можна вважати за дійсний.
— Але чи потребує Господь сну? — спитав Созонт-диякон.
— Цього не можна знати, — озвався гаряче Павло. — Різниця між нами й Богом та, що він відає про нас усе, а ми про нього не відаємо нічого. Ми пізнанні, а він непізнанний.
Созонт широко всміхнувся.
– І все, що говоримо про нього, — це наші байки. Отже, моя історія зі сну — ще одна із великого числа створених у цьому світі байок.
— Чому ж сон не може бути пророчий? — спитав я. — Хіба мало тому доказів?
— Підійдемо з іншого боку, — палко сказав Павло. — Чи після того сну заспокоїлося твоє сумління супроти ієрея Петра, з яким посварився?
— Якоюсь мірою, — мовив задумливо Созонт. — Попри все, частиною розуму я в той сон повірив.
— Бо все, що відбувається з людиною, — сказав Павло, — в сні чи наяву, по-своєму дійсне, бо воно таки відбувається.
— Може, й так, — сказав Созонт. — Але другою частиною розуму я в те вірити не можу, бо все нами вчинене неповоротно вчинене. Тобто я хочу сказати, що гріх ніби знято з мене, але його я вчинив, отже, він завжди зі мною.
— Тоді ти не віриш в очищувальну силу покаяння? — здивовано спитав Павло.
— Гріх мій у тому, що я замість вірити все намагаюся звірити, — сказав Созонт.
І тут я відчув неясну тривогу, яку відчуває людина, коли на неї чигає небезпека або ж коли хтось на неї пильно дивиться. Озирнувся до лісу і на найближчому дереві побачив величезне, як похідний казан, Око. Стояло на нижній гілці дуба і було вправлене у рівнораменний трикутник. А що я надто різко повернувся, то й мої співподорожани мимовільно туди глянули.
— Що там побачив чи почув, брате Михайле? — спитав Павло.
— Хруснула суха гілка, — збрехав я.
Розділ шостий,
у якому розповідається, як ченця Павла мордував біс
Ми знову рушили в дорогу, вже не ведучи балачок, при тому були певним чином пригноблені: я — звісно чому, Созонт через нерозрішеність своїх сумнівів; я знову подумав, що його намір написати книгу житій святих при його правничих навичках та маловірстві ілюзорний і що він, здається, належить до тих людей, котрі віднаходять лишень добрі наміри щось добре у світі вчинити, живуть тим наміром, пестять його й леліють, але ніколи справи не здійснюють — це і стає причиною їхніх душевних гризот. Та й добрі наміри, подумав я, виникають у таких не тому, що вони добродійні і прагнуть добродійності, а через страх, що в глибині єства добродійними вони не є.
