Око прірви - Шевчук Валерій

Невелика мудрість, що світ розкладається на день і ніч, живе буття отінене ніччю небуття, адже християнська наука вчить нас всечасно чекати смерті, отже, й ходимо ми світом у супроводі цієї тіні. Сама ж люди на є добродійна й лиходійна, одного собі хоче, а друге ним кермує, одне в собі ховає, друге хоче показати, але існують люди іншого ґатунку, подумав я: вони не чинять у житті ані доброго, ані лихого. Більше того, кожен учинок здається їм лихим, і вони з того нітяться і страждають, беруть його собі за гріх, а доброго вчинити не можуть, бояться-бо, щоб доброчинність не була видима. Такі люди у світі ніхто. Відриваються від житейських насущних справ, бо не бачать у них смислу, а бездіяльність проголошують святим життям, його собі й шукають. Созонт-диякон шукав людей, котрі живуть святим життям, але в святе життя в глибині душі не вірив. Власне, й не людей із святим життям він шукав, а бажав те життя дослідити, звірити, як сам сказав, чи не є воно лукаве, а чуда, які вони чинять, чи не є блудом для вивищення себе перед людьми чи й Богом, отже, чи не хочуть у такий спосіб вони, присвятивши себе Богу, задовольнити своє марнославство, вирвавшись зі світової рутини і вивисивши себе над нею заради того ж таки невтоленного марнославства, простіше сказавши: цураючись світу, живуть мірилами світовими. Чого б досяг, наприклад, Микита Стовпник, коли б залишився свинопасом чи вівчарем, а постійно, богобоязненно, по-християнському чесно жив? А, відрікшись од світу, у цьому-таки світі він став славетний по цілій Волині й Поліссі, та й по околичних землях, бо звідусіль до нього стікаються люди і множать славу його. Отже, ставши славетним, він прирік себе на те, чим він є, а йдуть до нього нещасні й уломні, тобто такі, які випали із житейського плину, чи ті, в яких горить невдоволення, смуток та непевність, тобто уломні душевно, — про цікавих не говоритиму, цікавість їхня — також ознака убогого на враження життя. Але годі гадати наперед, бо тоді і я вподоблюся диякону Созонту з його ненаписаною книгою та правничими розшуками. Про Павла я знав менше, він не встиг іще достатньо проявитися.

Зовні був ніби чернець-простак, бо дивився на світ наївними очима, але чудово знав Святе Письмо та й, певне, не одну перечитав книгу з монастирської бібліотеки, бо володів силою вислову. Але і він, як і я чи Созонт-диякон, був вирваний із питомого гнізда, із тої місцини в городі життя, де йому призначено було рости, визріти і стати плодом, натомість рушив у мандри, ставши одним із шукачів вітру в полі. Не був говіркий, але промовляв мудро й красно, а це значить, що він хворів думками, на які не міг дати відповіді. Отже, всі троє ми були мудраки, які перемудрилися, — через це й опинилися на цій дорозі й шукаємо шляху, не визначивши, куди хочемо йти. Пізнали біблійну істину про шлях вузький та широкий, але на жоден ступити не зважуємося, бо розуміємо облудність усіх дефініцій.

Ішли ми та йшли, сонце стало вже майже серед неба, вгорі невгамовно дзвонили жайворонки, а з лісу птаство лісове, саме сонце посилало на нас аж так багато тепла і світла, що наша темна одежа стала нестатньою, відомо-бо, що чорне притягає тепло, а біле відштовхує, через це тілом кожного почав спливати липкий піт, розмиваючи нас, та й обличчя були липкі від потових патьоків, і от саме в цей час Павло раптом зупинився, вирячив, аж ледве не вилізли йому з очниць, очі, тіло його дивно наструнилося і ніби за дубіло, — він звалився на землю як підкошений і почав корчитися та звиватися у дорожній куряві. Созонт-диякон, який знав ліпше від мене Павла, бо помандрував із ним більше часу, кинувся на нього і притис йому руки й тіло, що кидалося мов несамовите, а мені закричав, щоб подав цурпалка чи палицю. Я кинувся до дерева, схопив цурпалка й подав Созонту, той усадив його Павлові між зуби, але той уже встиг прикусити собі язика і з рота йому юшила кров. Голова дивно завернулася, а очі стали несамовиті, і хоч був на позір слабкуватий, але кидав і собою, і важким Созонтом, аж той ледве утримувався на ньому. Так тривало якийсь час; зрештою Павло розслабився й непорушно витягся на дорозі. Созонт витяг йому з рота цурпалка і наказав мені взяти Павла за ноги, сам узяв його під пахви, і ми потягли його в затінок — дорога йшла якраз між лісу, і недовго нам треба було тягти. Поклали його в траві, і він помалу почав дихати рівно — спав. Ми в цей час вмилися й випили води, а тоді й самі лягли перепочити, зморені, а коли минув якийсь час, Павлові очі вже були осмислені, він сидів, спертий спиною на дерево, й німо дивився на нас. Але остаточно до тями він ще не прийшов. Созонт-диякон проказав над ним молитву, при цьому Павловим тілом вряди-годи прокочувалися корчі, але вже невеликі, його ніби струшувало.

Созонт утер рукавом обличчя, по якому дзюрив піт.

— Вибач, брате Михайле, — сказав він, — що не звідомив тобі раніше про біду брата Павла. Він прийшов до Києва, бо в Скиті Манявському, звідкіля він, святі отці не тільки не звільнили його від напасті, але й збиткувалися, вважаючи його біснуватим. Через це й подався до Києва, у Печерський монастир, славний своїми чудами й отцями, що проганяють біса, — ця наука в них триває ще з давніх часів, принаймні про таке зцілення оповіджено в Печерському патерику. Печерські отці мене запевнили, що біс із нього вийшов остаточно і вже до нього не повернеться, через що був я за нього спокійний і не бажав тебе тривожити. Та й сам Павло був певний, що біда його закінчилася.

— А вона й не закінчилася, брате Созонте, — кволо обізвався Павло.

— Як бачиш, брате, — спокійно мовив Созонт. — І це ще одне на підтвердження, що не біс у тобі сидить, а хвороба, до якої святі отці не відають ліку. І хвороба ця відома, зветься трясця.

— А я думаю, — так само кволо сказав Павло, — що це і є біс. У київських отців я читав Печерського патерика, там справді є оповідка про біснуватого, якого лікував святий Лаврентій. Я тричі прочитав ту оповідку, і мені здалося, що хвороба в мене подібна.

— Даремно так думаєш, брате Павле, — сказав Созонт. — Згадай Слово двадцять шосте "Про Лаврентія-затворника". Біснуватий не тратив там пам'яті й не кидався, і не била його трясця, хіба що балакав різними мовами, а загалом цілком домисленний був. Саме тому я кажу, брате, — м'яко сказав Созонт, — що це може бути й не біс.

— Але я його чую в собі, чую! — скрикнув Павло. — Коли мене хапає, чую руки кощаві, порослі рудим волоссям, із гострими пазнігтями, якими дере мені серце. Інколи вростає в мене, ноги в ноги, руки в руки, голова у голову, й починає трусити мною, як деревом. І тоді я бачу червоне обличчя, і кривавого рота, розверстого в реготі, і вирячені очі, що вистрілюють, як ядра, з орбіт і провисають на щоки на тонких білих жилках.

— Усе це тобі може привиджуватись у хворобі, брате Павле, — м'яко повів Созонт.

— А що скаже твоя мудрість, брате Михайле? — повернувся до мене Павло.

— У кожної людини є своя темна хмара, брате Павле! І кожен свою темну хмару має знати і вивідати сам.

Павло всміхнувся невинною дитячою усмішкою:

— Дякую тобі, брате Михайле!

— За що ж дякуєш?

— Що не жахаєшся мене й не судиш. Після брата Созонта ти такий другий.

— Через це й стали співподорожанами, — всміхнувся Созонт.

Далі ми не пішли. Вирішили з'їсти хліба, випити води й перепочити. Але Павло їсти відмовився. Він ліг у траву й нерушно дивився у небо і, поки ми їли, мовчав.

— Дивна річ небо, — раптом сказав. — Часом здається, що безодня не в землі, а там. Чи не грішні мої думки, брате Созонте?

— Безодня там, де немає кінця, — сказав Созонт. — Але вона, як і все в цьому світі, двояка. Одна залита світлом, ясна й сонячна, котра кличе наші душі вивиситися, а друга темна й непрозора, котра також кличе наші душі, але щоб понизити їх. Одну з них ми й вибираємо.

— Ми вибираємо чи вибирає нас? — запитав я.

— Це у волі Божій, — коротко відповів Созонт. — Волю діяти він нам усе-таки дав.

— Але я боюся, — тихо мовив Павло. — Коли й справді в мені біс, не я його кликав, отже, не з моєї він волі. Коли ж того захотів Господь, то для чого тоді моя воля?

— Твоя воля — це теж частка волі Божої, — мовив я. — Коли на нього уповаєш.

— Чи можу більше уповати? — спитав Павло і раптом заплакав.

І дивні були його сльози: з голубих очей витікали вони голубі.

Розділ сьомий,

у якому розповідається про зустріч зі ще одним співподорожанином, Кузьмою

Нарешті Павло зголосив, що він укріпився і вже може йти, та й справді, на ньому не було слідно ніякої хвороби — став зовсім такий, як перед цим. Отож ми рушили далі, і я тим часом розпитав у Павла про його болість: коли вона в нього почалася і чи часто його мучить.

— Можеш у напасті моїй допомогти, що розпитуєш? — спитав Павло.

— Я не лікар, але хворобами цікавлюся, — відказав я. Тоді він розповів, що падуча находить на нього раптово — ударить, та й по всьому, тобто він нічого вже не пам'ятає. Часом за кілька годин до того починає сильно боліти голова, а голова йому болить ще з дитинства, коли малим упав із груші і сильно розбився. Тоді стає дратівливий, і його в цей час ліпше не чіпати. Інколи відчуває холод чи гарячку, буває: жахливо хочеться їсти або ж виникає несусвітний жах. Часом бачить, що довкола починають грати вогні або ж увесь простір довкола охоплюється пожежею: горять дерева, трава, поля або й сама земля.

— Тоді я відчуваю, що прірва мене зараз ковтне, і так страшно стає, що кожен волосок на тілі здригається чи здиблюється. Тоді й відчуваю біса, який прокидається в моєму тілі. Але це тільки короткий мент, бо що далі твориться — не відаю.

— Часто тебе хапає? — спитав я.

— Всяко, — відповів Павло, Созонт при цьому йшов мовчки, очевидно, Павло вже розповідав йому про це, — часом кілька разів на день, інколи раз на місяць, а буває, що й зовсім довго не чіпа. Коли таке зі мною трапляється, — мовив Павло, — то я помираю, принаймні так мені здається, а потім воскресаю. Колись може так статися, що вже й не воскресну. Буває, що впадаю в памороку або ж ходжу як у сні, але того всього сам не тямлю, люди розказували. І саме це для мене найстрашніше: щось дію, щось чиню, але не свідомо і несмисленно, тобто живу ніби поза собою.

— Кожен грішник живе поза собою, — сказав Созонт.