Око прірви - Шевчук Валерій

І без усіляких умов та обіцянок.

Тоді я помолилася подумки Господу нашому Ісусу Христу, щоб звільнив мене з такої напасті од насильника, котрий хотів мені душу й тіло розтлити.

І знала я добре, що той навісний здійснить своє слово: коли не піду до нього, пустить із димом село мого чоловіка покійного, а що слуги мої не захочуть цього йому допустити, повбиває і їх, і все це ляже довічним каменем мені на карка. Піти ж у наложниці я тим більше не могла, бо немає більшої ганьби для чесної жінки, як стати наложницею ворога дому її, хоч я в цьому роді й прийшла була. Але чоловік мій любив мене й жалував, і я пізнала з ним щастя — ні, не витримав би він у потойбічному світі, коли б розділила тіло своє з напасником його, помстився б на мені тяжко…

Вона знову замовкла, дивлячись у землю, а служниці тим часом і м'язом не зрухнули.

– І як ти з цієї біди вийшла? — спитав я.

— Сказала: хай вийдуть усі з покою, скажу тобі, посланцеві, сокровенну річ.

І його, й мої слуги вийшли, а я мовила:

— Твій пан мені давно на оці, і воліла б, щоб по скорботі прислав до мене старостів. Коли ж того не бажає, з радістю піду до пана твого, бо захоплена його мужністю і вродою. Але тепер хворію по-жіночому, отже, нечиста є, в ненастанній кровотечі пробуваю. Хай потерпить п'ять днів, поки очищуся, тоді з радістю піду до твого пана і буду йому люб'язна й покірна. Коли ж хоче з'єднати свій і мій маєток, то хай потерпить, поки відбуду час скорботи, і подам його старостам рушники.

Посланець знову засміявся, показуючи великі зуби, і мовив:

— Гадаю, пан мій почекає тиждень. Але не здумай його одурити, бо, коли його дурять, несамовитий стає.

— Знаю норов твого пана, — сказала я твердо. — Іди й перекажи, що тобі повелено.

Він вийшов, і я мала спокій на тиждень. Тоді вчинила таке: порозпускала слуг, добре їм заплативши значною частиною грошей, які були при домі, лишила з собою тільки цих двох, котрих зі мною бачиш, бо не захотіли мене покинути, решту майна роздала селянам своїм, що були в послушенстві, і жебракам. Прикликала свого родича і страшними клятвами закляла його, щоб продав мій маєток і кошти від дав на якийсь монастир — на будівництво храму, для чого й заповіта склала, записавши його у Луцькі гродські книги. Це все робила ховано, щоб не сполошити свого ворога і щоб не учинив він ґвалту, а тоді ще раз спитала цих двох служниць: чи підуть разом зі мною куди скерує мене Господь. І вони ще раз згодилися доброю волею не покидати мене. Вночі вирушили в дорогу і зробили це вчасно, бо наш лютий ворог щось зопідозрив і послав тієї ж ночі загін своїх слуг по мене, і цей загін мало не наскочив на нас — ледве встигли сховатись у придорожній канаві. Отже, слуги застали мій дім і маєток опечатані возним в імені короля, його милості, ми ж подались у бік Карпатських гір, і Бог привів нас у це без людне місце, де й прожили десять років, доки не приснився нам оповіджений тобі сон і доки не привела доля до нас тебе. Одежа наша за ці роки зітліла на нас і відпала, отож живемо як нас Бог народив.

— А що ж ви тут їли? — спитав я.

— Бог нам посилає харчу за промислом своїм улітку. Що збираємо, а що приносять нам птахи, що свіжим уживаємо, а що сушимо. До того вибираємо з дупел мед, а дичини не полюємо, бо не маємо чим, та й відреклися від м'ясива.

– І ніхто за десять років вас не відвідав?

— Вже казали: один відвідав, але зловмисно. Його Господь покарав.

— Господь чи ви?

— Господь. Але гріх несемо ми… Про це розповімо не тобі, а отцеві-сповіднику.

— Чому ж не пішли до монастиря, якому ти хотіла віддати свій маєток — мала б у ньому честь та пошану?

— Господь привів нас сюди, — коротко прорекла пані.

— Як же терпіли холод і морози, бувши голі? — спитав я.

— Господь голих нас покриває і гріє своєю благодаттю, тому не боїмось узимі холоду, а вліті спеки, пробуваємо як у раю поселені, славлячи святу Трійцю, а в раю одежі не носять.

– І не бажали звідси вийти?

— Голизна нам того не дозволяла. Як би з'явилися на люди, голі бувши? Та й, коли казати відверто, не бажали.

Тоді я сказав:

— Коли дозволите й хочете, святі жони, піду в монастир і зголошу про вас. Принесу вам одежі і що попросите. Тоді зможете звідси вільно відійти, а коли не побажаєте, запитаю дозволу в ігумена, щоб носити вам усе на потребу. Ви ж, як близькі до Господа і в його милості стільки часу пробували, помоліться за мене, щоб покинула мене хвороба.

— Бачимо в тобі добру душу, юначе, — сказала пані. — Тож, коли хочеш сотворити добро й мати наші щодо тебе молитви, приведи священика, хай відслужить тут святу службу і причастить таїн Христових, бо, відколи тут, не сподоблювалися прийняти їх їжі приносити нам не треба, звикли до того, що маємо, одежу принеси, щоб не нітили ми священика.

Відійшов звідтіля зачудований та вражений, а коли оповів отцю ігумену все, що бачив і що зі мною трапилося (промовчав хіба про спитування, коли жони вивіряли мене скусою, бо то у сні було, не наяву), ігумен мені не повірив. Але я поклявся на Євангелії, що віщу правду, тоді він велів мені нікому нічого не розповідати, а що сам був ієреєм, взяв із собою все потрібне, аби здійсняти треби, захопили ми й одежу, й їжу з собою і, зголосивши, що йдемо у потрібній ігумену справі, рушили у глибину гір. Єдине, чого боявся, щоб жони не відійшли після мого відходу в інше глухе місце, тоді б моя клятва на Євангелії була б блюзнірством. Але втішив себе думкою, що покажу ігумену ту печеру, та й сліди їхнього пробуття мали б там залишитися.

Коли ж ми сягнули прірви, я гукнув униз, а жони відразу ж відгукнулися. Пані веліла скинути одежу, а самим дозволили спуститися до них. Ми застали їх одягненими, отець ігумен сотворив там літургію і причастив їх: спершу пані, а по тому й служниць. По тому ми розклали їжу, але їли вони неохоче, очевидно, й справді відвикли од звичайного харчу, а загалом були невимірно сумні. Отець ігумень розпитував про їхнє життя, вони оповіли те, що я знав. Відтак сповідалися кожна окремо в печері, а що вони оповідали отцю ігумену, я не довідався. По сповіді пані сказала:

— Одне прошу вас, отче, пробудьте тут три дні.

Ігумен пообіцяв, тоді пані сказала, що хоче відлучитися помитись у струмку, який там неподалік протікав, і помолитися на мою хворобу. Її служниці, а властиво, сестри, вели з нами балачку, розпитуючи, що діється у світі. Пані тим часом не поверталася. Тоді її сестри кинулися до струмка, і ми почули звідтіля розпачливий їхній лемент. Побігли туди й побачили, що вона лежить оголена у воді, голову поклавши на берег, а біля голови лежала охайно складена одежа, при несена нами. Вона в струмку не втопилася, але, омивши тіло, спокійно відійшла від світу, так і не вийшовши із очищувальної води. Ми з ігуменом також заплакали над нею, потім сестри вбрали її в принесену одежу, і ми печально почали співати надгробних пісень, власне, канон на відхід душі. Отець ігумен співав:

За твоїм божественним хотінням

Постановив ти, Господи, вмирати.

Душу ж раби твоєї,

Що тепер від тіла розлучилася,

Помилуй, молим тебе, Спасе.

І, зневаживши всі її зогрішення,

У селах праведних, заради вільної своєї страсті,

Як добрий, прийми.

Я ж із служницями-сестрами покійної проспівали "Славу":

Тріпоче і боїться,

Від тіла розлучаючись, убога душа.

Провидячи діла свої

Та на щедроти твої надіючись,

Через нас до тебе припадає, волаючи:

Як щедрий, помилуй, Спасе,

Заради святих своїх страстей

У вічне життя, як добрий, прийми.

По тому ми заспівали всі разом "І нині":

Та, що народила творця живих,

Маріє Богородице,

Душі, що від тіла розлучилася,

У час цей нині жахливий постань

І бісівські морочні полки віджени,

Сина і Бога свого сердечно умоли,

Щоб, од гріхів її очистивши,

У поселеннях своїх, як добрий, прийняв.[8]

І дивно лунали наші голоси в тих страшних і темних вертепах, і луна билася, наче птах крильми, і голоси наші ламала, і текли від того сльози не тільки в жінок, які щиро оплакували свою духовну сестру й пані, але і в нас, адже якийсь урочистий і водночас печальний жах нас поривав…

Тільки тепер я довідався, що звали покійну Анастасія Загоровська, була вона із доброродних, із роду тих-таки Загоровських, з якими поріднилася твоя пані меценатка Катерина Чарторийська, на кошти і при сприянні якої ти, Михайле, як розповідав, творив своє Пересопницьке Євангеліє; її сестри духовні й прислужниці звалися Ганна й Олена.

Ми поховали її в той-таки день, як належить за християнським звичаєм, при цьому довелося мені палицею та камінням рити могилу, і до ночі провели час у молитвах та мовчанні. Але, виконуючи волю покійної, не відійшли, а за лишилися ночувати; жони сховались у печері, а я з отцем ігуменом ліг зовні, ігумен, зморений дорогою та й усім, що сталося, швидко заснув, а я дивився на зорі в небі і ніколи більше в житті не бачив таких великих, розрослих зір, кожна з яких мені здавалася живим Оком. Потім прийшов до мене ворон із людськими ногами, сів поруч, зітхнув печально і накрив мені обличчя чорним крилом.

Вранці, коли поснідали і поминально згадали Анастасію Загоровську, старша із її духовних сестер Ганна оповіла, що проздовж усіх цих десяти років не почула від Анастасії жодного нарікання чи жалю за покинутим життям, більше того, коли ще мали на собі сяку-таку одежу, відсилала їх од себе, готова терпіти усамітнення, але вони не згодилися, потім вони хотіли відіслати Олену, склавши із трьох недоносків один убір, хоч і ветхий, але ще можливий; зрештою, й умовили Олену, і вона відійшла, але дорогою на неї напали якійсь драби і вчинили їй ґвалт, після чого Олена повернулася до них, і Бог ще посприяв, що вона не ввійшла в тяж, і це був єдиний раз, коли їхня потрійна спільнота порушилася; відтоді не згадували про відхід, а жили душа в душу.

— Що ж робитимете тепер, сестри? — спитав ігумен. Ганна промовчала якийсь час, а Олена взагалі рота не розтуляла, як німа, тоді й мовила:

— Сповнимо заповіт нашої пані, — вона зітхнула, а в Олени обличчям потекли сльози, — і побудемо тут ще два дні.

Після того вона сказала, що хоче піти помолитися на могилі Анастасії сама, а Олена нехай зварить гостям їхнім обід. Я назбирав хмизу й розпалив вогнище, потім той хмиз підносив, Олена варила в єдиному їхньому горщику куліш, отець ігумен у той час усамітнився, щоб помолитися за них і душу покійної, а коли надійшов час обіду, Олена пішла до могили покликати Ганну.