Поза збірками - Олександр Олесь
Що знов терпітиму?! О ні...
Що, може, зустріч це остання
У другій рідній стороні.
1929
«Готові будьмо! Близько час…»
Готові будьмо! Близько час,
Коли святі церковні дзвони
Благовістять нам сонця схід
І сколихнуть усі кордони.
Готові будьмо! Це не сон -
Я бачу натовпи великі,
Обійми, сльози на очах,
І теплі стиски рук, і крики.
О дзвони радісні, гудіть,
Надію лийте в хворі груди,
Дивіться: в натовпі - Христос,
Дивіться: люде - знову люде.
13.11.1929
«Життя єдине, світле, миле…»
Життя єдине, світле, миле,
Як сонце ввечері, зайшло,
І щось легке, жорстоке, сміле
Простерло темряви крило.
Зів՚яли трави, листя, квіти,-
Лишились сірі стовбурі,
І їх виспівують піїти
І славословлять кобзарі.
Поклони б՚ють неправді-силі,
Замість вина - в піалах кров...
І на Голгофу йдуть похилі
Братерство, Воля і Любов.
17.12.1931
«Життя минає, наче сон…»
Життя минає, наче сон,
У пущі, серед лісу.
І вже чиясь страшна рука
Береться за завісу.
Постій! Ще вечір не погас,
Ще повний шуму праліс!
Ще серце кров՚ю не зійшло,
Пісні не доспівались!
13.1.1944
«Метелиця чи дівчина…»
Метелиця чи дівчина
З сусіднього села
Навколо подивилася
І хустоньку взяла.
З кишені білу хустоньку
Мережану взяла
І в танці закрутилася
Красуня із села.
Мороз, дідок рожевенький,
Мов яблучко в саду,
Всміхається, закоханий
В красуню молоду.
Та що він їй, старесенький,
Їй легіні в думках,
І сльози рясно котяться
В Мороза по щоках.
Прага, 13.1.1944
«Ні, не погасла Ти мені…»
Ні, не погасла Ти мені,
А світиш, як світила,
Твої проміння чарівні
Були мені, як крила.
На них літав я у світи,
Що ти мені відкрила.
Але і там світила Ти
І душу мою гріла.
4.01.1944
«Дніпро, Дніпро, ти покохав…»
Дніпро, Дніпро, ти покохав,
Як матір Україну.
Ти рідним братом її став
І другом до загину.
Давно колись, в часи війни,
Гуляв ти з козаками,
Носив на плечах їй човни,
Ховав очеретами.
Але думки летять в віки,
У час походів княжих -
Хіба ж не ти встеляв шляхи
Єдвабом, шовком вражим?
Хто ж чеше кучері твої
І мед-вином частує?
Хто сріблом пояс тобі тче
І золотом гаптує?
Вітри розчісують тебе,
Річки вином частують,
Русалки пояс тобі тчуть
І золотом гаптують.
Дніпро! Хто бачив раз тебе,
Не зможе вже забути.
Ти наче вільний, як орел,
В кайдани незакутий.
Ти тихо в день ясний пливеш,
Заглиблений в минуле,
І сумно згадуєш про тих,
Що вже давно поснули.
На кого ж думкою куєш
У кузні своїй зброю?
Крилаті іскри золоті
Кого зовуть до бою?
Чому ти часом в день ясний
Кувати перестанеш?
Чому насупишся, як сич,
Темніший ночі станеш?
І хвилі буйні поженеш,
Неначе чорні коні,
На сірі скелі й береги,
На греблі-перепони?
Та все ж розіб՚ються вони
В боях нерівних, лютих,
І знов застогнеш тяжко ти,
І знов - невольник скутий.
Та в ранній час весни, коли
Все в світі хоче жити,
Немає сили і тобі
Конати і тужити.
І знов, могучий, кличеш ти
Боротися за волю,
І хвилі вже твої летять,
Гудуть, ревуть по полю.
І ти вже сивий - не Дніпро,
А ціле буйне море!
Лише твої тепер степи,
Поля, ліси і гори.
Невольник вбогий вчора ще,
Сьогодні - цар розкутий...
Дніпро! Хто бачив раз тебе,
Не в силі вже забути.
Коли збагне думки твої
Рибалка в час вечірній,
Уже до смерті стане він
Тобі товариш вірний.
«Коли ви в місті живете…»
Коли ви в місті живете,
І жити вже немає сили,
Коли обридло вам і те,
Що вчора ви ще так любили,
Коли і ваші лікарі,
І ліки їх, і друзі зрадні,
Говорять вам уже згори,
Що помогти вони безрадні,
Коли самі ви лишитесь
Один, покинутий, забутий,
І стане круком світ увесь,
А небо келихом отрути,-
Не все ще втрачено для вас,
Ще ліки є на ваші рани...
Ідіть туди, де в ранній час
Встають, як привиди, тумани.
Покиньте міста сірий брук,
Виття сирен і зойк трамваїв,
І йдіть на килим срібних лук,
На синє озеро під гаєм.
Вудки візьміть і за кущем,
Або високим очеретом,
Перед промінням чи дощем
Зелені сховані наметом
Закиньте вудку і сидіть,
В музику ранку, дня вслухайтесь,
Самі лучком в душі водіть
І в море струменем вливайтесь.
І моря хвилі голубі
Намул, як камінь, з серця знімуть,
І вас, як
