Поза збірками - Олександр Олесь
Погаслих надій.
В колисці примир՚я
Бажання дріма.
Ой, люті морози,
Ой, люта зима!
Хоч ти ж, моя сестро,
Жалів не торкай
І в хугу коралі
Під снігом сховай.
25.03.1911
В «ПРОСВІТІ»
На білій подушці, на плахтонці шовковій
В «Просвіті» нашій хлопчик спить,
І казки-ночі відблиск смарагдовий
Йому на личенько летить.
Хтось змив головоньку і розчесав волосся,
На ніжці рану зав՚язав,
В руці його волошки і колосся,
Що десь в степу він назбирав.
Сидить сліпий кобзар, співає тихо думи
І в душах будить каяття,
А ми, схилившись, слухаєм в задумі
Казки минулого життя.
Пройшли вони багато довгих миль сьогодні,
Минали села й хутори...
Мочили їх дощі холодні,
Сушили сонце і вітри.
Ішли вони бог зна відкіль і поспішали
Туди, у місто, в той куток,
Де їх уже не раз стрівали
І щире слово, і шматок.
О, як я вірити хотів би в ту годину,
В той день ясний після негод,
Коли зогріють, як дитину,
«Просвіти» наші весь народ.
23.12.1911
«Геть з рушничкою своєю!..»
«Геть з рушничкою своєю!
Що се здумалось тобі?!
Я ніколи не стріляла
І не влучу далебі».
Не стріляла? Але завжди
Погляд твій без маху б՚є:
Ти щоразу ним влучаєш
В саме серденько моє.
ЗА РОКОМ РІК МИНАЄ
Літа пливуть. За роком рік минає,
А ми усе ждемо чогось...
Хоч серце кров՚ю запеклось
І ржа надію доїдає...
А ми ждемо усе чогось.
Не вірим і ждемо! І нам здається,
Що ось колись, ясного дня
Прудкіш козацького коня
По селах чутка пронесеться...
Ось-ось, колись, ясного дня.
Мара... мара! Сніги. Морози люті..
Усі заметені стежки...
Чуток не чуть... нема муки...
Різдво... і діти необуті...
До нас заметені стежки.
1911
В БОРБІ З ЖИТТЯМ
Іде борба... лунає регіт десь...
Бряжчать, співають наші зброї...
Проклятий ворог мій - страховище якесь,
Упертий він, нечесний в бої...
Кипить борба, ламаються шаблі...
Давно я ввесь в крові і ранах...
Нечесний ворог мій - страховище землі,
Він - вільний, я - в тяжких кайданах...
Горить борба. Востаннє я борюсь.
Вже бризка кров і з ворога страшного...
Раз-два! Кінець! Ще раз! Кінець! Я не скорюсь!
Хоч мертвий, а впаду на нього!
«Степи-брати і мати Січ!..»
Степи-брати і мати Січ!
Свідки життя, краси і сили,
Хто вас згадав в сю довгу ніч
І хто оплакав вас, могили?!
Ніхто!
Ніхто вінка вам не зів՚є,
Із вас не гляне на простори,
Синок з чужинцем їсть і п՚є,
І по-чужинному говоре.
Ганьба!
Коли б мерці вставали знов,
Коли б соромитись уміли,
З могил би виступила кров
І всі б степи зачервоніли...
О глум!
[1912]
ШЕВЧЕНКОВІ
Палало сонце. Лютувала -
Горіла нива, ліс горів.
Палало сонце. Все мовчало,
Ніхто і дихати не смів.
Чорніла круком чорна нива,
І враз, як галас, Божий грім,
І враз, як сльози Божі, злива
В краю пустельнім і німім.
Минули тижні. В минулім полі
Усе забилось, загуло...
І стало сходити поволі
Життя майбутнього стебло.
24.02.1912
«З уст зриваються слова!…»
З уст зриваються слова!
Як пташки, летять, зникають,
Руки ловлять - не піймають...
Не запишуться слова!
Що хотів сказати я?!
Про якісь квітки-лілеї,
Про сніги душі твоєї...
Не згадаю зараз я.
Ні! Згадав. Скажи ясніш,
Дужче що? Чи сонце в небі,
Чи моя любов до тебе?!
Що і дужче, і ясніш?
Знаю, «сонце», скажеш ти,
Але сонце зводе вії,
А моя любов не вміє.
Вічно світить... бачиш ти!
Все не те... Вітрець летить.
І слова із уст злітають,
Як пташки, кудись зникають...
Біля їх вітрець летить.
Доручу йому слова!
Наче білий цвіт вишневий,
Вітер ніжний, полудневий
Донесе мої слова.
І розсипе біля ніг...
Ти збереш їх, прочитаєш,
Все узнаєш, угадаєш
І збереш їх біля ніг.
1912
«Коли лунає сміх і пісня…»
Коли лунає сміх і пісня
І ллються вина золоті,
Із п՚яних рук красуні долі,
Хтось мусить плакати в житті.
Я на бенкет зайшов нечутно,
Криваву рану затулив,
Співав з вибранцями, братався
І пив багато, страшно пив.
Я бачив шлях, квітками вкритий,
Від щастя я тримав ключі,
Проходив згордо мимо долі,
Її повією звучи...
І бачив крізь склянії стіни,
Як ти одна у самоті
Об землю билась і ридала...
Хтось мусив плакати в житті.
1913
НАД МОГИЛОЮ КОЦЮБИНСЬКОГО
Світлий, теплий день весняний,
Сонце і квітки...
Тихо, тихо спи, коханий,
Ти вже сплів вінки.
