Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій

А я того чортяку відхльостав, притому добре відхльостав, — у голосі Пшона пробилися задоволені нотки.

— Але чому? — спитав Кожух.

— Придставляєш, — мовив Пшоно, — внадився й почав хлеп-тати мою бражку, з якої я самограй жену. Чув про таке, щоб собаки пили бражку? Ну, я й розсатанів.

— Тоїсть, пішла від тебе не тому, що над нею здівався, а що поздівався над псом? — із здивуванням спитав Вітька.

— Виходить, що так, — сказав Пшоно, — тоїсть я обідив, як потім кричала на всю чорну свою пащеку, невинне животне. А яке воно невинне, те животне, коли хлептав мою бражку і унічтожав мого біснеса.

— А де ти її взяв? — спитав Кожух; треба визнати, що він був трохи зануда, через те й випитувався, коли щось хотів знати, аж надто доскіпливо.

— Де? Встретілись! — відповів Пшоно. — На базарі її стретів: я купляв обрізки своїм собакам, а вона — тому чорту.

— А чого сказав — чорту? — зацікавився Кожух, водночас уклавши собі в голову ще одну думку: отже, Маруська, оселившись у нього, приносила Лоботрясові відрізки м’яса й таємно годувала пса, очевидячки, саме тоді, коли він перебував під впливом таблеток.

Пшоно покрутив синьо-рожевою головою, яка підсвічувала, ніби роззирався, чи хто їх не підслуховує, і сказав, стишуючи голоса:

— Бо той собака, коли сказать по правді, по-моєму, й не собака.

— А хто? — вибалушив очі Кожух.

— Я ж сказав — чорт, та й ти так його назвав, а ми не зговорувалися, а сказали однако. А вона, та Маруська, можна твердить, — Пшоно знову сторожко озирнувся, — настояща, понімаєш, вєдьма, і хтозна, хто там у них старший і хто владає: чи вона ним, чи він нею.

— Як це владає? — не зовсім збагнув Вітька.

Але на те Пшоно зважив не відповідати. Дивно закотив очі під лоба, аж Кожухові трохи й страшно стало, чи не спричинилося йому, а тоді очі знову стали на місце, і Пшоно пильно зирнув на Вітьку.

— От ти спитав, Кожушку; так оставиш і нічо їй не зробиш? — мовив Пшоно. — Не зроблю і мститься не збираюся, бо з таким лучче не заводиться. Хочеш знать правду? — хитро примружився Пшоно. — Я даже радий, що вони пішли. Що їй тіки не робив, — голос Пшона мрійно затремтів, — ну, всяке придумував; здіваюся, Кожушку, а вона не йде. Хоч, розкажу, що я їй робив?

— Нє, — категорично мовив Вітька Кожух. — Це мене не інтерисує. Лучче скажи: чого вона вєдьма?

— Ну хоч би тому, що з чортом живе, — категорично сказав Пшоно. — А коли так біля нього стелиться, то вєдьма кончена.

— А вона з псом жила? — із жахом спитав Кожух.

— Ну, що значить жила? — мовив Пшоно. — Він же був при ній, а вона при ньому, а коли вмєстє, сказать, значить — живе. І я зі своїми собаками живу.

— А може, вони злягалися? — з тим-таки жахом спитав Кожух.

— Ти шо, таке бачив? — з інтересом спитав Пшоно.

— Нє, але він чогось лізе до неї в ліжко.

— Ну, мало чого? Він і до нас залазив, — спокійно відказав Пшоно. — Але шоб чогось там, брехать не буду, не примічав. Бо це я з нею злягався, ще й як злягався, — гордо мовив Пшоно. — Коли ж я, Кожушку, з кимось злягаюся, тому вже пса не нужно.

Кожух хитнув головою, ніби ствердив у собі якусь думку.

— Харашо, — мовив. — А коли пив твою бражку, п’яний бував?

— У дим! — сказав Пшоно. — І удівітєльно вив тоді, словно пісні співав. Я тоді й подумав: щось тут не так, і почав за ним слідить. Ну й застукав коло бражки.

— І тому подумав, що цей пес — чорт? — спитав занудно Вітька, а в голові відклав: от чому Маруська так мало харчів приносила в дім, вони із псом жерли й пили, коли він уявляв, що бавиться з ними й б’ється на ринзі, що на хмарі.

— Ясне діло! — відказав Пшоно. — Хіба нормальний собака буде пить бражку? І буде так удівітєльно співать. Ну, як по нотах співав! Можеш перевірить: дай йому сто грам, побачиш, шо буде.

— І шо буде? — спитав Кожух.

— Пєсні Шаляпіна, — сказав Пшоно. — А нормальний пес буде співать пєсні Шаляпіна — подумай, Кожушку, своєю капустяною головою. А ще…

— Щось ще? — перепитав Кожух.

— Странно він пахнув, — мовив Пшоно. — Не помічав: странно, ну, дуже странно… Мої собаки тоже пахнуть, а не так. Через це й кажу, що то не собака, а чорт.

— А твої собаки його приймали?

— Бачиш, мої собаки — колектівісти, — сказав Пшоно й задумався. — І, по-моєму, не він їх, а вони його боялися.

— Чого ж вони його боялися? — спитав Кожух.

— Ну, це в них можеш спитать! — і Пшоно дивно чи то зарипів, чи засміявся.

— А тобі Маруська сцен не устраївала? — запитав Кожух.

— Мені сцен? — здивувався Пшоно. — Нє, сцен не устраївала, бо я не такий. Вопще вона тиха, і я б, може, з нею довше прожив, коли б не той чорт, тим більше, що її устраївало, коли над нею здівався. А таку, скажу по правді, не часто стретіш, і я це в ній цінив.

— А не пробував того пса прибрать? — жорстко спитав Кожух.

— Як це прибрать? Убить? Нє, я на такі штуки неспособний, — гордо сказав Пшоно. — Кота ще міг би прибрать, а собаку… Собак я люблю! Правда, щодо цього така мисля була.

— Але ж сам сказав: то не собака, а чорт, — мовив Кожух.

— Хочеш, щоб я з чортом заводився? — спитав обережно Пшоно. — Ну, я такого не ризикну. Що, в мене ділов у світі нема? Капустяна в тебе голова, Кожушку.

— А коли в тебе не капустяна, скажи, шо мені з ними робить? — спитав Вітька.

Пшоно знову підкотив очі й засвітив більмами, очевидно, так йому треба було, щоб зворушити в лисій голові мозкові, очевидно-таки не капустяні, звивини.

— А шо, допекла? — спитав.

І Кожух розповів найдокладніше, як було тієї останньої ночі, коли виганяв із ліжка пса, і яка страшна зробилася Маруська, і як він невимовно злякався, бо здалося, що не Маруська то була, а сама Смерть із косою; і що ніч тоді випала місячна; і він увіч побачив, як блищить лезо коси; і що в Маруськи замість лиця витворилося щось таке, як оце бачить він, Кожух, зараз у Пшона, тобто* стало те лице синьо-рожеве і безволосе, навіть голова лиса, а з рота висувалися дуже побільшені зуби, як в упириці чи якоїсь там нечисті.

— Це в тебе, Кожушку, шарики за ролики почали закочуватися, — засміявся Пшоно, — ото тобі й приверзлося. А що на тебе розсердилася, то хвакт, бо ти її чорта зачепив. Я вже примєтів: усе могла витерпіть, а собаку свою обіжать не позволяла — і це вже конечно. А коли хочеш моєї поради, Кожушку: чим швидше проженеш її зі своєї хати, тим буде тобі здоровіше. Вона іде, бо чогось боїться, коли її проганяють. Знаєш, як я її брав, коли хотів поздіваться? Дай, кажу, так, як хочу, бо вижену к чортовой матері — і все як по ниточці! А з тим чортякою, псом отим чи козлом, осторожний будь, Кожушку, бо й на тебе виллє якусь блекоту. Бачиш, що зі мною здєлала? — і вперше за час розмови у Пшона здригнувся голос, аж ніби хотів заплакати. — Теперички я, сказать, все’дно, шо інвалід. У них, у баб, Кожушку, такий пункт є, — додав великозначно Пшоно, притишивши голоса і зводячи догори пальця, — усе терплять, а за пункт переступать не разришають. Бо той пункт, Кожушку, у них як кілок, убитий у голову, не трогай його — ще сяк-так, а тронь — біда! А в Маруськи пункт — отой пйос, ось чого кажу, що то не собака, а чорт, пойняв мене? Бо отой пункт у баб, Кожушку, послухай мене, бо в мене голова хоч теперички зовсім гола, але не капустяна, як у тебе, — і є чорт їхній, а чорта чіпать ніззя. Все можна, а пункта, тоїсть чорта, — зась, пойняв мене? А ти мені ще казав: чому я з собакою не роздєлався? А тому, що той пес, Кожушку, у Маруськи і є її пункт, а коли пункт, то й чорт, і ти маєш того не забувать, бо біди напитаєш. Я тепер це добре пойняв, коли мені таке устроїла, що на люди стидко показаться. І лучче б ти, Кожушку, в те гразне діло не ув’язувався зі своєю капустяною голівкою. Живеш собі, таблєтки ковтаєш — живи і ковтай! А лучче б ти таблєток не ковтав, а водку пив, я б тобі її й продавав. Тоді б ти був би дурний, Кожушку, бо всі п’яниці — дураки, але не малахольний. А з таблєтками, Кожушку, скоро зовсім малахольним зробишся, тада, щитай, прийде тобі, Кожушку, печальний капець — і родная мать тебе не спасе. Послухай мене, Кожушку, бо шось ти в своїй капустяній голівці складаєш, а до добра воно тебе не приведе, коли не прикандечить…

Цю тираду Пшоно проговорив гарячим, трохи патетизованим півголосом, пильно дивлячись на Вітьку, ніби буравив його очима. І слухаючи те научительне слово, Кожух знову почав відчувати, як запливає в його душу печаль, бо те, що казав Пшоно, було й правда й неправда разом, тобто то була правда Пшоняча, але не Кожушана, а він у цьому світі не Пшоно, а таки Кожух, тобто Пшоняна правда йому годилася, а більше не годилася. Відтак він покинув мудрого Пшона і пішов до мосту, через який заборонено не тільки їздити, а й ходити, і на верхатурі став і довго дивився на околицю, що мальовниче розкинулася в глибокій долині річок Тетерева й Кам’янки. І печаль немало виїдала його душі, адже те, що довідався від Пшона, мало чим було більше від того, що знав сам, а отже, нічого нового не довідався. А вся річ у тому, що Маруськи проганяти він не хотів, але і з її псом жити не міг, отож усе впиралося в ту почвару особливої породи, бо то був пес і не пес, більше-бо подобав на цапа, але то був і не цап. "А може, — подумав печально Кожух, приймаючи на обличчя теплого вітра, — отакі вони й бувають — чорти: і людина, й не людина, пес, але й не пес, цап і не цап, а все разом, дивно змішане, як отой запах, незвичний такий і бридкий — мішанка всього й нічого, але все одно жахливий. І Вітька раптом подумав, що все-таки шкода, що Пшоно не спробував позбутися того пса — що б було тоді? Це чомусь найбільше й непокоїло його мозка, і саме тут, на верхотурі моста, бувши високо піднятий над річкою, овіяний вітрами, що неслися з глибини синьо-зеленого простору, він збагнув: даремно всі мають його за дурного й пришелепкуватого від таблеток, од яких і справді залежний; а от візьме і щось придумає; щось таке, чого повік не придумає ніхто інший, навіть ота лиса синьо-рожева голова Пшона, хоч би скільки там сочила фосфоричним сяйвом. Але Пшоно мав рацію в одному: треба бути дуже обережним, дуже обачним, щоб не приключилося і йому такої біди, як цьому шлапаку.

6

І він почав думати. І, як усі занудні чоловіки, думав довго й уперто, артикул за артикулом, докладаючи одного помисла до іншого й будуючи в голові споруду десь так, як складають будинки, палаци чи замки із сірників, старанно кріплячи кожну частку й витрачаючи на це бозна-скільки часу, хоча мета такого складання примарна.