Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій

Отож він сидів і курив, пускаючи дим, і з того диму вряди-годи з’являлися його майже мертві очі, якими невідривно дивився на приятеля, і від тих очей в Кожуха навіть чомусь з’являлися між лопатками руді мурашки, але Вітька боявся не Єви, а того, що він на Кожушані вудки та гачки не зловиться.

— Кусючий? — спитав нарешті Єва.

— Ну, не так шоб кусючий, — проспівав єлейно Кожух, — та осторожним буть не мішає. Але твій папка вмів собак ловить, сам розказував.

І знову із пасом диму випливли і на мить засвітилися мертві Євині очі, а може, із закіптюженого вікна впав на нього промінь сонця, і саме той промінь через очі зумів пролізти в задимлену Євину голову і якось там осяяти смітничка його думок.

— Гаразд! — сказав Єва. — Як друг, тебе виручу. Але не я тобі, а ти мені за це заплати. Бо не ти мені, а я тобі услугу дєлаю.

І він майже енергійно виплюнув допаленого до губів недокурка.

— Але ж, Єво, — плаксиво сказав Кожух. — Ти тоже пользу візьмеш: замічатільну шкурку на шапку і м’ясо для лярвочки.

— Діствітільно, — сказав Єва. — Тоді давай так: я тобі дєлаю услугу — собака мій, але безплатно.

— По руках! — радісно мовив Кожух. — Я знав, шо з тобою договоримося… Ти настоящий друг, Єво!

8

Далі ми знаємо, що відбулося, бо перший акт цього дійства про те, як Єва з Адамою ходили до Пшона по випивон, насправді мав би бути актом другим, адже відбувалося це, і автор не втомлюється повторитися, аби читач не заплутався, пізніше за події акту другого. Автор недаремно визначив жанр цього дійства як вивернутого чи повістю навиворіт — і це учинив не через те, що в голові у нього переплуталися ниточки, а отже, часи й події, а тому, що наше життя тепер попереплутувалося так, що годі розібратися навіть дійшлому розумові, де початки ниток, а де кінці і чи не є кінці початками й навпаки. Окрім того, автор легкодушно не бажає бути старомодним, тож з огляду на молодших од себе літературних колег, про одного з яких згадав вище, говорячи про київських феміністок (а міг би оповісти й про інших, коли б здолав утулити ту розповідь у цю, що до них жодного стосунку не має), отож, собі на жаль, висолопив язика, як бідолашний Лоботрясик, який виявився жертвою в цій оповістці, і кинувся й собі лізти драбиною на хмару, де надів боксерські рукавиці і ступив на ринга, тобто на змагання з молодшими писаками, забувши непереступного житейського закона: молоді завжди сильніші за старших і ніколи не варто вдаватись із ними у змагання — старому наймудріше в якийсь спосіб примусити поважати себе, а не битися з ними, боксуючи. Але автор, кажу, не втримався від спокуси і попереплутував святе з грішним, тобто кінець зробив початком, а початок — кінцем, можливо, йому заздрісно стало на переплутаність мізків у молодих, отож і своє казання, скільки міг, перекособочив, або, ліпше сказати (адже йдеться немало тут про собак), пересобачив.

Отак воно й сталося з певними поправками: Єва справді вмів ловити собак і провів операцію бездоганно — я утримаюся від опису цієї блискучої акції з простої старомодної причини: Єва в акті другому перейшов у другорядні персонажі, отож коли б я захопився описом його гицельського мистецтва, то вивів би Єву знову в першорядні, і читач напевне б заплутався в цих лабіринтах і втратив би бажання читати, тим більше, що попри гротескно-насмішливий тон, який часом в автора проривається, історія ця більше печальна, як смішна; зрештою, вона вістить, який мудрий зробився після того, як його облила фосфоричною рідиною Маруська, Пшоно — пам’ятаєш, читачу, його монолога перед Вітькою Кожухом, кажу про отой пункт у жіночих серцях, який годі порушувати. А мудрість таких осіб, як Пшоно, варто шанувати, як здобуту через немале житейське пережиття.

І ще одне хочеться застерегти перед тим, як оповісти про вислід цієї історії (зазначу: вона справжня, а не придумана мною); уважний читач міг би помітити ще одного дисбаланса в оповіді: другий акт дійства зветься "Дамський танець", але про даму, яка того танця вела, тут оповідається тільки на початку, а потім увага перейшла, здебільша, на партнера, тобто чоловіка, до цього танцю дамою запрошеного. А дама ніби відсунулась у тінь і ніби бере участь у танку пасивно. Але це не авторова, скажімо так, технічна помилка, це його засіб, адже існує в цій виставі, як сказано, ще й балетмейстер, котрий є ведучим усіх танців вистави, а хто його бачить із глядачів? Так і тут: танок цей і справді дамський, дама його й веде, але мимохіть стала маловидима; вона навіть не описана: яке мала обличчя, постать, одежу, риси характеру — тінь та й годі! Але згадаймо, що коли б не з’явилася й цього танку не повела зі своєї волі, Вітька б Кожух не зазнав би описаних пережить, та й досі, можливо б, валявся на розкиданій постелі, сьорбав би принесену матір’ю, з якою розсварився, юшку і шукав би тільки одного: як би дістати гроші на таблетки, щоб задовольнити свою залежність від них — от і все! Небагато, скажемо!

На щастя чи нещастя, у житті є невидимі балетмейстери, які волею свого божевілля чи нормальності творять отакі чи інакші вистави нашого живосвіту, отож і виштовхують на кін тих, кого захочуть, — так і йде тан, скоки, стриби, плетіння, придибачки, кордебалета, па-де-де, що примушує живих істот цього світу рухатися ("Рухайся! Рухайся!" — як кричить співачка в одній із модних пісеньок), а відтак щось у цьому світі чи святі чинити; і їм усім найменше є діла до того, що там, у високості, на них сумно дивиться оправлене у трикутника Око, яке одне може нас усіх по-справжньому пожаліти. Хай вибачить мені читач цього ліричного відступа, але він мені потрібний, бо далі розповідь потече не весела, а сумна, хоча скалити зубів автор ніби й не припинить.

9

Пес пропав уночі. Тобто востаннє заліз у ліжко й почав дихати сопухами, які й справді були в нього особливі, в обличчя сонному Кожухові, і коли той розплющив очі, побачив перед собою (очевидно, зі сну таке приверзлося) не знайомого нам Лоботряса, а таки чорта: на Вітьку дивилася страхородна пика з вирослими над лобом і загнутими рогами, сморідно дихнула на нього, і очі її загорілися, прискаючи іскрами; а коли очі Кожухові розплющилися ширше, то пащека розхилилася і показала червону отхлань, у якій проглянувся образ уявлюваного нами пекла, і мекнула цілком по-козлячому. Відтак лиха сила підкинула Вітьку Кожуха і вкотре, й так само, він оскаженів, виволочив пса в сінці, а що сила й розрух у ньому клекотіли, вижбурнув бідаху й на вулицю, тобто вийшло так, як у пісні про попа й собаку. Коли ж повернувся в хату, Маруська сиділа в ліжку й чухалася.

— Ти малахольний, Вітька! — сказала. — Ніяк не привикнеш до того бідного песика. Чи ж він зробив тобі щось лихе?

І саме те, що озвалася до нього так немічно, а не піднялася марою над ним, ще більше роздрочило Вітьку Кожуха, і він закричав, викидаючи з рота приблизно такі ж запахи, які видихав щойно на нього отой клятий Лоботряс.

— Надоїло воювать із твоїм псом! Надоїло! — крикнув Кожух. — Щоб він здох!

— Здохни лучче ти! — зимно сказала Маруська.

— І хай здохну! Хай здохну! — закричав Кожух. — Надоїло мені те падло! І коли не призовеш його к порядку, вижену к чортовой матері!

І тут сталося диво: побачив, що очі в Маруські палають, як у кішки. Але це тривало тільки мить. Якось дивно обм’якла, лягла й відвернулася. Він ліг і собі й відчув, що ліжко потрушується: плакала.

— Чого нюняєш? — сказав різко, але без крику. — Чи ж уперше його виганяю?

— Лучче ти нас не займай! — почулося плаксиве й глухе.

— А то шо? — з викликом спитав.

— Нічо! — сказала крізь хлипи Маруська. — Але лучче нас не займай!

— То не забувай зачиняти двері на гачка! — крикнув він. — І шоб у постєль до мене не ліз!

— Лучче ти нас не займай! — з печаллю відгукнувся далекий, ніби бозна-як від нього відійшла, голос…

Уранці його розбурхала, хоча раніше йшла на роботу не будячи, і він спав аж до одинадцятої. Коли ж розплющив очі, над ним схилилося посіріле, навіть почорніле обличчя:

— Де Лоботряс? — спитала гостро. — Його ніде нема!

— Хіба знаю, де твій чортовий Лоботряс? — підхопився він. — Я спав!

— Скрізь обійшла, а його ніде нема! — залізним голосом сказала Маруська. — Де ти його подів?

— Та я спав тут, коло тебе! — закричав Кожух. — І чи приставлений я у сторожі до твого Лоботряса?

— Дивись мені, Вітька! — залізним голосом сказала Маруська. — Я йду на роботу. А до вечора пса мені щоб знайшов, інакше хуже буде.

— Обіллєш мене гадостю, як Пшона? — крикнув Кожух. — Не знаю, де твій Лоботряс. Я спав!

Але вона ніби знала, що він бреше, зирнула чорно й, різко відвернувшись, пішла до виходу. В дверях обернулася й витисла із себе, як пасту з тюбика:

— Дивись мені! Щоб до вечора пса мені знайшов!

— Іди ти! — крикнув Кожух. — Я спав і ніде твого пса не дівав!

Але її вже не було. Тоді очі його звузились у щілинки і він захихотів, водячи головою. А ще подумав, що збіса хитрий і розумний і цю дурну бабу запросто проведе. Очевидячки, Єва зараз здирає з того пса шкуру, а може, вішає ту шкуру сушитися, а може, його лярвочка вже жере того пса, бувши твердо переконана Євою, що їсть украдену ним нутрію.

Отак він сидів і похихикував, але недовго, бо груди йому омила хвиля страху: згадав сіре, аж чорне Марусьчине обличчя і її крижаного, здавленого голоса: а що, коли з ним таки вчинить те саме, що і з Пшоном? Ні, тут треба щось придумати: чи триматися напоготові, щоб не застукала його зненацька, або ж пильно обшукати хату: чи не тримає тієї зарази десь прихованої. І тут Кожух згадав, що забув розпитатися Пшона: у який спосіб Маруська його облила? Адже коли б плеснула в обличчя, волосся б вилізло спереду, а ззаду залишилося б; коли б ззаду, то лишилося б на обличчі, та й коли б вилила зверху, то теж усю голову б не замочила.

Тим часом Кожух кинувся по хаті й невдовзі знайшов химерної форми пляшку, в якій бовталася якась густа рідина. Хмикнув і подався надвір до туалету, відтак пляшка бовкнула у смердючу твань і там пропала. Але на цьому не заспокоївся, ще раз учинив пильний розшук і повикидав усе підозріле, навіть Марусьчині шампуні. Тоді відшукав ножа-фінку, яку колись зробив для самозахисту, коли ходив, ще юнаком, парубкувати, й опустив до кишені — дурний не був, тож засобів перестороги таки заживав.

"А може, не пускати її ввечері в хату?" — подумав.

І справді: повикидати її речі, і хай забирається шукати свого пса.