Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій

І оте щоденне чекання, поки Маруська прийде, ставало зовсім таке, як любовне, отож жадібно ковтав таблетки, і поки ті ще не розібрали його, встигав управитися з Маруською, бо пізніше, коли таблетки вже діяли, не до того йому було — тоді потрапляв у світ любіший, а коли очунювався (а це бувало здебільшого серед ночі), то чув, як голосно хропе Маруська, а побіч гаряче дихає пес, бо пес завжди опинявся між ним і Маруською. І тоді ним, Вітькою Кожухом, струшував дикий шал, відтак у голові шарики заходили за ролики, а коли це траплялося, то переставав розуміти себе, і дії його ставали нерозумні, більше — незбагненні, отож із диким криком проганяв пса з постелі, а коли той інколи опирався, то виволочував його за ошийника в сінці — пес гарчав і пручався, але на Вітьку не кидався і не намагався вкусити, тільки виривався і вищав, як свиня.

— Знову цей пес у постелі! — кричав Кожух на Маруську, яка дивилася на нього широко розверстими очима. — Щоб це мені було в послєдній раз!

— Але шо він тобі мішає? — сонно питала Маруська. — Ну, привик спать коло мене, то шо?

Тоді Вітьчине єство починало наповнюватися їдким димом, що труїв його і сколочував. Примружувався, очі ставали ніби рисячі, і шипів:

— Спиш зо мною чи з псом?

— Але ж ти мене мав, — незворушно відказувала Маруська.

— А пес тоже тебе мав? — питав, ще більше наповнюючись їдким димом.

— Ти малахольний, Вітька, — казала крижаним голосом Маруська. — Труїш себе таблєтками і тобі чорті-що в голову бухкає. Чи думаєш, я звращенка?

— Чорт тебе знає, що за одна! — кричав Кожух. — Пшона ж обілляла якоюсь гадостю.

— Да, обілляла, — спокійно сказала Маруська, — бо він здівався!

— І пес із вами тоже спав? — кричав Кожух.

— Да, спав, бо Пшоно, не в примєр тобі, собак любить, — казала Маруська. — Чого до невинного Лоботрясика сіпаєшся? Таке ж хороше животноє! І нічо тобі поганого не дєлає!

— Я ревнивий, Марусь, дуже ревнивий, — понуро казав Кожух. — І тебе про сеє предуприждав. Або прожени пса, або забирайтеся з мого дому, щоб я вас не бачив.

— Це тобі моча з тих таблєток у голову стукнула, — сказала Маруська, — шо таке дурне говориш. Завтра встанеш, і стидно тобі буде. Та я вже до тебе привикаю. Хоч, дам таблєток, заспокоїшся?

Але він уживав таблетки лише раз на день — увечері. Тому сідав на полупаного ослінця і починав труситися, помахуючи головою, як кінь, з очей його викочувалися сльози, і схлипував, мов дитя.

— Малахольний ти, Вітька, — ніжно казала Маруська. — Таке з тобою ті кляті таблєтки дєлають! Іди пригрію!

І він, схлипуючи, як дитя, ішов до неї, а вона обнімала й починала гладити. І він помалу заспокоювався, відтак засинав, а коли прокидався вранці, між ними знову лежав у постелі пес.

3

Цей собака діймав його ще й тим, що Кожух дедалі більше переконувався: мала рацію Маруська, коли сказала, що він, тобто пес, "вумний", а другий він, тобто Вітька, "вумний" тільки тоді, коли не труїть себе таблетками, а що труїв себе таблетками щодня, то виходило, за Марусьчиною логікою, що "вумний" Кожух не буває, хоча це не зовсім так, згадати б, як мудро він придумав здобувати собі рибу, удаючи рибінспектора. Але все одно, коли пес дивився на нього, Вітька Кожух не міг побороти відчуття, ніби той і справді розумний: пильно вистежує всі його рухи, що він, пес тобто, більше ненавидить свого господаря, як той його, і що з цим Лоботрясом годі поводитися безоглядно, бо, чого доброго, і до нещастя може дійти. Ні, не гавкав на Кожуха і не кидався, але очей не спускав, а що найгірше — у глибині тих очей ховався глум: отож виходило, що вони почали особливо непримиренне змагання. І в цій війні конче хтось мав упасти, а хтось — перемогти, і Вітька Кожух аж ніяк не був певний, що переможцем вийде він. Бо попри спалахи люті, які траплялися не тому, що він, Кожух, лютий натурою, а тому, що кінчалася дія таблеток, попри немилосердне викидання пса з постелі і попри крики супроти Маруськи (часом і ляпаса їй давав) норовом Вітька був плохий, більше мирний, як нахрапистий, і пес, на Кожухове переконання, це чудово відав, адже в собаки було навпаки: мирний зовні, а в глибині його уважних, розумних і пильних очей, як у каґебістів, що їх описували чи зі страху, чи з ентузіазму творці тоталітарної літератури, ховався, як і в тих-таки каґебістів, тупий, немилосердний і кривавий звір. І це ставало тим паче дивним, бо з Маруською Кожух зживався незле. Вона йому не тільки не перешкоджала, а й справді була корисна, і не тільки розбавляла самотність, од якої йому часом і вити хотілося, а часом уділяла й ласку, як це вище описано. Ласку, але не гроші, хоча, прийшовши в його конуру, заявила, що бере його на своє "ждівеніє", очевидно, те "ждівеніє" стосувалося тільки до таблеток; правда, приносила хліб, чи булку, або інше їстівне, чого собі Кожух без грошей роздобути не міг: солі, наприклад, або крупи, але цього було мало, коли не сказати трошки. Якось не стерпів і обурився:

— Сказала, — мовив, — що береш мене на ждівеніє, а де воно?

— До мене жив, — стоїчно відповіла Маруська, дивлячись на нього так, як любив дивитися і її пес, — проживеш і теперички. Любиш кататься — люби і санки возить, — тобто Маруська увіч давала знати, що годувати його не збирається, а тільки дещо в дім підкидає — і то хтозна заради кого: чи заради його, Вітьки, чи пса.

— Раньше мені мамка юшку приносила, — сказав Вітька. — Тепер же не носить!

— А чому не носить? — спитала Маруська.

— Сказала: хай тебе твоя лярва годує, а я, тоїсть вона, не збираюся. А ще каже: цього клятого псюру — притягла, каже, а я чужих псів, каже, годувать ждівенія не маю.

— Ну, я тебе тоже не збираюся кормить, — немилосердно сказала Маруська. — Мені тра якусь копійку зібрать, бо виженеш, де дінуся? — практично призналася Маруська. — За харошу хавку йди на роботу.

Але слово "робота" було цілком Вітьці Кожухові незрозуміле.

— Хочеш погнать мене ще й укалувать? — збурився він. — Ну, цього не діждеш. Нема в мене сили укалувать!

— То годуйся, як можеш і вмієш! — прорекла Маруська.

— А чим же платиш за кватіру? — спитав Кожух.

— Як і всяка порадошна женщина, — з убивчим спокоєм мовила Маруська. — Даю тобі, прибираю, варю, стіраю лахи, що — мало? А таблєтки?

І це була правда. Давніше, як уже говорилося, він собі не варив — приносила юшку, щоб не здох, матір, а як вона при цьому ґдирала, як ґдирала! Прибирати в себе й не думав, не прибирала й мати, адже були посварені, а зараз — чисто; тобто мав те, чого не вельми потребував. Лахи собі сяк-так мочив сам, змиливши, коли було мило, виполіскував та й вішав сушитися, а коли не було мила (частіше не було), то тільки споліскував; а що мав від Маруськи й задоволення, бо давала йому, тут уже не заперечиш. Маруська все, що стосувалося до її жіночих обов’язків, робила добре, старанно і без ремства, так само справно приносила й таблетки. Отож, у хвилини розм’якшення Кожух мусив признати, що з Маруською жити легше, і коли б не той клятий пес (він, бідаха, не poзумів, що в кожної жінки є такий пес, живий чи символічний), то він би взагалі до неї претензій не мав. Не була вона гарна й молода, дивилася вовкувато, але це його не вельми обходило, як казав його приятель Єва (зазначимо: казав ще тоді, коли не втратив чоловічої сили): "Жінка — це як бухло чи горілка: чи налита в кришталь, чи у кварту, — напій один!" — он як мудро колись, до втрати чоловічої сили, умів висловлюватися Єва, потім це в нього, тобто схильність зрідка говорити мудро, минуло.

— А чо’ думаєш: прожену тебе колись? — спитав Вітька в Maруськи.

— Бо мене всі проганяють, — сказала спокійно Маруська, — Я ж незаконна. А незаконних не люблять, попользуються та й женуть!

Він аж отетерів, почувши таке, і знову-таки рації Марусці відмовити не міг.

— Ну, від Пшона ти сама пішла, — сказав.

— Бо він свиня! — сказала Маруська. — І коли я йому те здєлала, то це все одно, що мене прогнав.

І це була правда, бо який чоловік після того, коли жінка облила йому голову якоюсь гиддю, від якої повилазило все волосся, таку б жінку тримав?

І тут, під час тієї знаменитої розмови, Вітьці Кожухові хтось ніби молотком по лобі цюкнув, як у тій казці: "Трах-цок у лобок, за хвіст та в торбину!" — тільки з тією різницею, що не хтось цюкнув Вітьку по лобі, а він себе, і ніхто інший схопив його за хвоста (бо й хвоста не мав, був-бо чоловіком без демонологічних ознак) і кинув у торбину, а це знову-таки вчинив із собою сам, і в тій торбині, тобто в нутрі його, щось заколотилося, а коли щось колотиться, то щось і збурюється, а коли починає грати, то щось виграє. Отже, у Вітьки з’явилася цілком раціональна думка: сходити до Пшона і одне — подивитися, який він має вигляд після тієї пригоди з вилитою на голову гиддю, а друге — розпитатися про Маруську, адже сам нічого про неї не знає. Була не з місцевих, а де її видер Пшоно, не відав ніхто — десь виловив із надр цього світу, а може, прийшла до нього як клієнтка по самогон, от Пшоно її й підчепив, бо він усіх підчеплює, тільки не всі на його гачки спокушаються. Але й ця думка малоймовірна, бо Пшоно, з видимої самоостороги, чужим самограю не продавав, резонно підозрюючи, що той чужий може бути підісланим, щоб піймати його, Пшона, на гарячому, — як бачимо, його голова була міркуюча, тобто наливав мірку і тримав мірку в голові, — а коли Маруська в нього з’явилася (було то років зо два тому, отже, протрималася в нього досить довго), то люди його типу, тобто самогонники, жили ще вельми остережно, щоб не потрапити на гачка. Але надто малоймовірна ця думка тому, що Маруська, — і це Вітька Кожух сприйняв не без здивування, — горілки не пила, отже, була якась загадкова, а це значить — не до кінця збагненна. Не вживала вона й таблеток, як оце мусить він, однак, прийшовши до нього, добре відала, що таблеток він уживає (зрештою, це розгадати легко: міг сказати Пшоно); друге незрозуміле в Марусьці: усі навкруги чудово знали, що Пшоно любить над жінками "здіваться", бо в нього побувала не одна, а ця прожила з тією "свинею", за її ж означенням, аж два роки, чи скільки там, отже, весь той час терпіла, а це довго! Ні, без розмови із Пшоном тут ради не дати, твердо вирішив Вітька Кожух, отож однієї чудової днини і керував свої стопи на моста, яким категорично заборонено ходити, не тільки їздити, і це сталося десь місяців за два по тому, як Маруська облила Пшонячу голову якоюсь загадковою рідиною.

4

Чому так довго відсував візита до Пшона Вітька Кожух? А тому, що, як усі ледачі чоловіки, звик усе відкладати й тягти, а по-друге, бачачи, що між ним і псом-козлом заходить до війни (бо щоночі виставляв того з власної постелі), Маруська поступилася, тобто почала зачиняти вхідні до сінців двері, за якими мав житло пес, на гачка.