Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози - Шевчук Валерій

(на дві дії)

Дія перша

БАЛ-МАСКАРАД І3 СОБАКАМИ

Акт перший

Кавалерський танець

Коли Єві припікало (звали його Євгеном, а це було таке вуличне скорочення імені), тобто коли йому починав шкробати в грудях чи у шлунку хробачок (він його лагідно називав "шмулячок"), то виповзав із конури, бо хатина його давно перетворилась у конуру, виходив на вулицю і ставав стовбнем, надчікуючи, чи не змилосердиться над ним доля, а долю собі Єва вибрав (чи вона його) таку щасливу, що завжди над ним змилосерджувалася. Влітку чи взагалі теплої пори було простіше: вийшов, постовбичив годин зо дві чи три, і на нього обов’язково хтось наштовхувався і внутрішні (адже хробачок був унутрішній) його проблеми допомагав розв’язати; а коли це ставалось узимку, як цього разу, то Єва взував биті валянці в калошах — калоші старі й на заднику тріснули, але Пшоно йому тут допоміг, залив якогось потужного клею, і калоші навіки злютувалися з валянцями, — до валянців додав важенного і смердючого кожуха, а на голову насунув кошлату собачу шапку. З кожухом не було особливої історії, знайшов його на Острові, що тепер уже й не острів, бо омивався з одного боку річкою, — це колись, за Євиного дитинства, обтікався зусібіч, — а кожуха, очевидно, забули перепилі рибалки. Із шапкою ж історія була, як він казав, "тіресна": пса, котрий тягав колись цю шкуру, він зловив дротяною петлею, як це робили колись гицелі (плем’я на сьогодні вивелося), сам ту шкуру здер, а що тоді доля від нього на певний час одвернулася, м’ясо з’їв, бо йому ще покійний батько казав, що м’ясо собак "кусне і пользітельне", і він, старий Карась, як прозивали батечка, вилікував собачим м’ясом колись сухоти, і що це люди придумали, як і жиди щодо свиней, що його не можна їсти, бо от ми, сказав, свиню їмо, ще й цмакаємо, а жиди колись свинятини і в рота не брали. Шапку ж вичинив та й пошив йому той-таки Пшоно, а що задарма нічого не робив, то Єва мусив заплатити йому Маруською, прибилася до нього така лярвочка, і він уже не відав, як її здихатися, адже виявилася вередлива; наприклад, навідруб відмовилася їсти собаче м’ясо.

— Дурна, — прорік тоді Єва. — Мій папка казав, що кусно й пользітельно, і він турбукульоз тим вилічив.

— Не знаю, що твій папка казав, — протарахкотіла Маруська, — а я собачого мняса до рота не озьму. Прийняв мене на ждівєніє, годуй хорошою хавкою.

Отоді він і надумав розплатитися із Пшоном за шапку Маруською, тобто щоб Пшоно покористувався нею, скільки б там хотів, а тоді хай собі і Маруська, і Пшоно роблять, що хочуть, бо йому та Маруська кілком у горлі стоїть, вередлива така зробилася! Маруська до Пшона пішла, але за кілька днів утекла, бо, як розповіла потім на вулиці: той таке з нею вичворяв, ну, таке вичворяв, що стидко й казать. Але до Єви не повернулася, та з іншої причини, як знову-таки оповіла сусідам на вулиці:

— Він же пошті не може, а ще собаче м’ясо жере. По-моєму, він і котів жере, мені давав, каже — кролік, я поїла і зразу побачила, що то не кролік.

Пшоно був людина по-своєму чесна й відповідальна: собачу шкуру вичинив і шапку Єві пошив, уживши на підкладку вати із зітлілої Євиної кухайки і його стару сорочку. Правда, та шапка була особливого фасону, якого в жодному журналі мод не віднайти, а ще й торохтіла, коли насував на голову — очевидно, Пшоно не дуже вмів шкурки вичиняти. Єву ж це не турбувало, головне шапка була тепла, а ще й з вушними клапанами; отож коли Єва стовбичив серед вулиці в морози, то можна було ті клапани опустити, а поворозки із шнурків для взуття під підборіддям підв’язати, відтак і доля його ставала милосердна; очевидно, жаліла, коли нерушно вистоював три-чотири години на морозі, тож надсилала когось так само милосердного, котрий мав ґанджа, бо не вмів пити на самоті й шукав компана.

Сьогодні Єва добряче вдягся, кожуха підперезав паском, важким, солдатським, із позеленілою бляхою, на якій уже годі було розрізнити під пліснявою символічного знака, якого вживають сатаністи, а в цьому просторі, який описується, і тутешні відьми у своїх чарах-марах, і вийшов на вулицю, повільно переступаючи величезними валянцями, які були такі старі, що повсть майже скам’яніла, принаймні не гнулася, через що Єва ходив у тих валянцях совгом, а отже, вкрай непоспішливо.

Вийшов на вулицю і став біля паркана Пушкаренків, притому так, щоб не зрушати з місця, коли чорт занесе на цю забуту Богом вулицю якусь машину, — це свідчить, що Єва, попри оспалість, доброго розважку не тратив, а вмів і мислити, — історія з шапкою та Маруською красномовний приклад того. Але коли ставав на звичне місце (у снігу від його валянців було навіть дві стаціонарні вглибини, у них ноги і вставляв), то ніби ціпенів, чи засинав, чи потрапляв у транс, чи тимчасове омертвіння, що зветься замиранням; очі його лили сіру воду, на обличчі не з’явився жоден вираз — блідаве й неживе, більше схоже на театральну маску, як на живе лице; руки в брезентових рукавицях надійно ховав у кишенях і стояв, стояв, стояв, бо іншого способу, незважаючи на свої небуденні мисленні здатності, придумати не міг, як отого клятого черв’ячка, чи шмулячка, заморити.

Але цього разу простояв не більш години, коли за спиною плеснула кватирка в Пушкаренковому домі й у ній з’явилася подобизна жіночого обличчя, не так почорнілого, як посірілого, а ще й трохи зизуватого, — мало те обличчя назвисько Адама (насправді ж її звали Галкою) і то через те, що в компанії вуличних випивах, здебільшого чоловіків, коли їй відразу не наливали, незмінно казала: "А дама?" — отож Адама вичекала хвилину, чи не обернеться до неї Єва, а що він і не подумав цього чинити, спитала:

— Стоїш?

— Не бачиш, що стою! — беззлобно озвався.

— Свиш, чо скажу, — мовила Адама. — Кови чо вистоїш, то, мо’, й мене поквичеш? А то кишки крутить, так випить хочеться. А в мене, ну, ані гроша!

Єва засопів, але не сказав нічого.

— Нє, правда, Єв, — жалібно сказала Адама. — Гукни, кови шо!

— А коли не шо? — байдуже спитав Єва.

— Щось придумай! — сказала Адама. — Гукни, кови шо! В тебе гувува вучча за мою! Бо моя, кови не вип’ю, зовсім дурна стає.

— По-моєму, вона дурна і коли вип’єш, — мовив байдужно Єва.

— Це ти так з дамою говориш? — образилася Адама. — Ми ж з тобою одноквасники!

— Коли то було! — буркнув Єва.

— Кови не було, все’дно! — переконано проказала Адама, — помагать дру-дружку довжні.

Тут для дослідників місцевих говірок треба дати довідку, що Адама вийшла не з якихось нікчемних кугутів, а з діда-прадіда була житомирянка й належала до людей того рідкісного тепер типу, які й досі вживали вимови, запозиченої, можливо, з варшавського діалекту, тобто замість "л" казали "в", а це чинили й колись тільки жителі району, котрий зветься Павлюківка, а в тамтешній вимові — Паввюківка; до речі, їхні найближчі сусіди із Закам’янки (ще рідкісніший етнічний тип) уживали замість "л" — "ґ", але тільки в певних позиціях: мовили "людина", але "зґидень", мовили "ліс", але "зґий" і так далі. Я б цього, тобто автор, може, тут і не зазначав, коли б точнісінько так, по-закам’янецькому, не говорила Євина покійна матінка, походження Єва був корінного закам’янецького, отже, ці ортоепічні властивості до оповідання опосередкований стосунок мають.

На цьому діалог вичерпався, але кватирка не зачинилася, хоча подоба обличчя зникла, — Єві залишалася можливість за нагоди Адаму гукнути. І він на своєму місці простояв, може, ще з годину, притому зрухнувся тільки для того, щоб зняти шапку й опустити лацкани, поторохкотівши засохлою шкуркою, а тоді насунути на голову знову. І, здається, саме ця невелика акція спричинилася не до того, що хтось до Єви підійшов із принадною пропозицією, — було захолодно, і Євині компани вигрівали свої просякнуті спиртами кістки по хатах, хоч як незатишно було їм біля власних жінок, — а до того, щоб його голові, чи гувуві, як казала Адама, додалося трохи тепла, а відтак у змерзлому черепочку почали повільно розмерзатися мозкові звивини чи й ниточки, а коли розмерзлися, то й попливли, хоч неквапно, але таки відчутно, — а може, саме так сприяла йому сьогодні доля? Відтак почав перекидати те й те, шукаючи виходу із ситуації, бо майже був певний, що сьогодні розв’язання проблеми, як кажуть бюрократи, само від себе не відбудеться, тож треба вдаватися до ініціативи, як кажуть ті ж бюрократи. А що певну ролю в пробудженні Євиної голови відіграла шапка, тим і почав мислити в унісон з історією тієї-таки шапки. Тож скільки міг, повернув голову і сказав:

— Слиш, Адама, ти ще тута?

— Тутечки, — миттю з’явилася у кватирці подоба жіночого лиця.

— Щось нічо не случаїця, — сказав повільно Єва. — Може б, до Пшона пішли?

— Він же даремно не дає, — мовила Адама.

— То ти дай! — так само байдужно сказав Єва. — Він до баб ласий!

— Шо ти собі думаєш! — верескнула у кватирку Адама. — Він же зращенець! Не стидно тобі!

— Та не стидно, — затурбовано сказав Єва. — Я ж тебе не принуждаю, а придлагаю, а ти як собі хоч! Я постою!

За спиною у Єви ярісно плеснула кватирка, очевидячки, Єва образив Адаму в найсокровенніших її дамських почуттях.

Знову перетворився на статую, лив сіру воду погляду, і перед ним стелилися біло-сірі задимлені горби, на яких майже лежали ще сіріші хмари, дув звідтіля вітер, хоч не крижаний, а таки холодний; здається, від того тепло почало видуватися з-під його собачої шапки, пошитої тим-таки Пшоном, а коли так, ниточки в голові перестали плестися чи пливти, а помаленьку примерзали до біло-сірих хмар його мозкових півкуль; відтак у душі, а може, у шлунку ще більш защеміло, бо, відверто кажучи, почав побоюватися: не задовольнити йому гострої сьогоднішньої потреби; зрештою, даремно й мову ту почав, бо ці баби такі вередливі, що ліпше діла з ними не мати.

І от, коли він із півгодини покупався в солодко-понурих хвилях чорного настрою, знову почув, як за спиною відчинилася кватирка.

— Стоїш? — спитала Адама.

Він тільки смикнув кожушаним плечем.

— Нічо не придумав?

— Придумав, — сказав Єва. — Але ти ж не хочеш!

— Сьодня якийсь день нехароший, — сказала печально Адама. — Так мені кишки крутить!

— І мені крутить, — згодився Єва. — Повиздихали вони, чи шо?

— Не хочеться йти до того Пшона, — так само печально озвалася Адама. — Аж гувува бовить, так не хочеться!

— То й не йди! — буркнув Єва. — Але, бачу, без Пшона сьодня не обійтись.

— А кови б пішва, — обережно мовила Адама, — ти б не дав надо мною здіваться?

— Чо ж, не дав би! — так само байдужно сказав.

У квартирці тяжко зітхнуло.

— Не знаю, що й придумать, — скрушно зітхнула Адама. — Кишки крутить, гувува бовить, настроєніє паршиве…

— Коли так, то пішли!

— Аве я при тобі те буду дєвать, — трохи верескливо сказала Адама, — шоб він надо мною не здівався.