Погостини - Скуратівський Василь
Мені ж велено зробити дві роботи: нарвати пахучого татарського зілля на грузьких берегах Великого болота, розіслати його на долівці й при закутках оселі та наламати кленових гілячок, якими маю обмаяти хату, сінці, вхідні ворота й одвірки; щоправда, бабуся веліла принести і кілька осикових дубців, щоб убезпечити корівника та хвіртку й ворота з тильної сторони.
— А це для чого? — пойняли мене невтямки.
— Щоб відьма не крала молока у Рябої...
— І ви вірите в них, — крадькома усміхаюсь. — Вам хоч раз доводилося бачити живу відьму?
Бабуся наразі суворішає.
— Ти ще молоде-зелене, а ми вік прожили. Вони, відьми — а в нашому селі такі є, — найчастіше видоюють корів напередодні та під час Зелених свят...
Уже почало сутеніти, допоки ми впоралися з передсвятом. Під цю пору завітав до нашої оселі дідусь.
— Ого, який гарний запах у вашій хаті! І півонією пахне, і татар-зідлям і кленом умаєно хату...
— Це внучок допоміг мені, — пофальбувала бабуся.
— Тобі, Мотре, добре — є помічник, — притихлим голосом одгукнувся гість. — А в нас нікому. Мені, старому, ніяк не випало сходити до болота за лепехою, а тим паче — за кленом.
— Не переживай, — заспокоїла бабуся. — І лепеха залишилась, і кленове галузяччя також. Візьмеш, як йтимеш додому...
Набалакавшись уволю, дідусь уже зібрався йти додому. Бабуся шепнула мені на вухо: "Допоможи гостеві віднести трійчанську зелень". Я залюбки зголосився.
— Бач, як прихорошилися хати й наша Забудська вулиця, що аж любо подивитися.
— Дідусю, — нагло запитую у нього, — а для чого це свято проводять?
— Бачиш, — трохи подумавши, відгукнувся дідусь, — весна вже в розповні. Все буяє, все квітне, тому й кажуть, що Зелені празники величають маківку весни — найкращу пору року. А ще мовиться: "Трійця трьома святами багата: квітами, травами й рум’яним літом".
— Під цю пору, — вів далі дідусь, — буяє природа, але й оживають мерці, особливо русалки...
— Я чув, що такі паторочі є, — докинув і своє слівце. — Бабуся казали, що впродовж усього наступного тижня не можна ходити в поле, бо русалки залоскочуть. А хто ж такі русалки?
— Це ті дівчатка, що померли нехрещеними. Тому вони сердяться на всіх...
— А я лоскоту не боюся!
— Еге, не побоїшся, — мовив наостанок дідусь. — Одні лоскотатимуть п’яти, інші — під пахвами, а решта шкрябатиме груди.
— Та я одіб’юся від них! — забігаючи поперед діда, хвацько помахав кулачком.
— Не одіб’єшся, — хитрувато усміхнувся Тарас. — їх багацько, а ти один. Краще не ходити в поле, де квітує жито.
... Додому вертався в присутінках. За хлівом ледь-ледь пошелестував густий житостій. І хоч знав, що його бавить тепловій, але не наважився довго стояти: може й справді там бавляться русалки? Краще подалі від гріха, — і, змахнувши рукою, швиденько побіг до хати.
З травнем пов’язано чимало й народних прикмет. Усіх я не запам’ятав. Від дідусевої розповіді залишилися в пам’яті лише найцікавіші.
Соловейко співав усю ніч — перед гожим днем.
Як жайворонок багато і довго співає — втримається ясна погода без опадів, коли ж мовчить уранці — бути дощеві.
Горобці і ластівки гніздяться з північного боку — на жарке літо. Озерна жаба вилазить на берег перед дощем.
Якщо в’юн клює добре — на дощ, а піднімається на поверхню й кружляє — напередодні грози.
Багато хрущів — на сухе літо.
Веселка віщує зміну погоди: вечірня обіцяє погожу, а ранкова — дощову днину.
Тиха й світла ніч без роси — наступного дня неодмінно занегодить.
Соковито пахтить м’ята — невдовзі збереться на дощ.
Пізня весна дарує гоже літо.
Додому повернулися з сутінками. На краю городу мене з нетерпінням чекали бабуся.
— Що це ви там робили допізна? — почувся їхній суворий докір.— Це, мабуть, дід Тарас тебе байками заворожив?
Я мовчу собі. Ось завтра, як тільки встану, піду в садок, нарву букетик квітів, подарую їх бабусі і скажу: "З роси вам та з води!" Напевно, їм буде приємно почути таке побажання в день народження. Як ви думаєте?
СОНЦЕ НА ЗИМУ, А ЛІТО НА СПЕКУ
Раптом мені закортіло помалювати. Одшукав на покуті засохлі акварельні фарби, намочив у скляночці пензлика, зробленого власноруч з котячої шерсті, і вийшов на подвір’я. Довкруж тиша. Ніхто не заважає.
Сідаю на своє улюблене місце — лавчину під крислатою грушею. Навпроти наша хата позиркує невеликими віконцями з-під кущів калини. Літ їй та й літ! Але вона ще міцна. Може б, намалювати її, щоб зосталася пам’ятка. Бо вже в селі всі почали перебудовувати дерев’яні оселі на цегляні. Колись, очевидно, і їй доведеться поступитися місцем...
— Богомазом хочеш стати? — тут як тут почувся насмішкуватий дідусів голос.
— Та ні,— відказую невдоволено, бо хотілося цього разу побути на самоті.— Згадав оце, що фарби засохли. Треба ж їх розмочити...
— Ану, покажи, які вони в тебе? — Він взяв з моїх рук картонну коробочку, довго роздивлявся її,— Акварельні, знацця. Ти можеш сказати, з чого виготовляють фарби?
— Мабуть, з барвників,— відповів наздогад.
— А барвники з чого? Я стенув плечима.
— Твої фарби хімічні,— пояснив дідусь.— Барвники ж добувають лише з рослин. Колись, коли ще хімії й на світі не було, фарбували нитки та полотно лише домашніми барвниками. Добували їх з листя дерев і трав, корінців та кори, навіть плодів. Скажімо, кора вільхи дає темно-коричневий відтінок, ягоди бузини — синій, а корінці материнки — жовтий. Практично в природі кожна рослина має свій колір. Тільки треба вміти його добути.
— А я ще один спосіб знаю, як добувати фарбу,— доповнюю дідуся.— Це лушпиння цибулі. Ним ми кольорували крашанки на Великдень! Такі гарні вийшли.
— І не тільки крашанки,— оживився дідусь.— Писанки також. Це нині майже ніхто не знає, як їх робити. У давнину майже в кожній хаті розписували яйця. На писанку наносили не менше семи кольорів. Фарбу готували тільки з рослинних барвників. Візерунки трималися протягом кількох століть. Кажуть, в київському історичному музеї є писанка з X століття. Зветься вона "Берегиня". Фарби на ній збереглися до нашого часу. їх ні сонце не випалило, ні вода не змила...
А мені пригадалася розповідь про один козацький прапор, її я прочитав у історичному романі. Там мовилося, що при розкопках знайшли знамено, яке пролежало в землі три століття і не втратило свого червленого кольору.
Про це я й розповів дідусеві. Правда, я не зрозумів тільки одного — що означає "червлений колір"?
Ця назва, пояснив дідусь, часто згадується в давніх літописах та літературі. її походження пов’язують з сокоживною лісовою комашкою, яку в народі називають червець. Личинки червця розмножуються лише в червні. З них і виготовляли знамениту червлену, тобто яскраво-червону фарбу.
Водилися ці комашки лише на Поліссі та в Карпатах. У Київській Русі навіть існував спеціальний промисел по їхній заготівлі. Він відомий ще з X століття. Серед інших оброкових повинностей древляни змушені були давати київським князям "по ложці червецю з осідла".
Виготовлений з нього високоякісний барвник застосовували на фарбування бойових знамен (звідси й вислів "червлений стяг"). Крім того, славнозвісна "руська фарба" мала величезний попит в іноземців. Візантійські купці спеціально споряджали по неї каравани до Києва. Навіть море, через яке пливли чужинці, називали Червленим, і тільки згодом воно стало Чорним.
Рецепт виготовлення червленої фарби тримали в глибокій таємниці. Відтак попит на неї на світовому ринку був величезний. Ось чому, колонізувавши українські землі, польська шляхта в першу чергу намагалася монополізувати цей ходовий промисел. У рукописному трактаті, який зберігся у Львівській науковій бібліотеці їм. Василя Стефаника, мовиться, що на Поліссі до 1848 року "...в багатьох селах повіту селяни були зобов’язані інвентарями давати податок із червця, до чого вживано міру дерев’яної ложки".
Значним осередком цієї торгівлі згодом стала Галичина, звана Червоною Руссю. Ця назва, як вважають дослідники, походить саме від промислу виготовлення червленої фарби.
— Дідусю, то, може, українська назва місяця також пішла від червця? — запитую я старого.
— Саме про це я й хотів тобі сказати. Невипадково в народі існує прислів’я: пильнуй не овець, а червець. Дуже цінним він був колись. Але подейкують, що червень пов’язаний з червою. Під цю пору починає червити бджолина матка, тобто відкладати личинки. Здавна на Україні пасічництво було у великій пошані. А ще існує думка, буцімто назва місяця пов’язана з червивими яблуками. Бач, скільки дрібноти насипалося біля антонівки!
Я глянув: під яблунею справді валялося чимало падалиці. Невеличкі, як голубині яйця, плоди лежали долі. їх попідточували садові черви.
— А ще вважають, начебто червнем йменують від того, що починають червоніти суниці та черешні,— вів далі дідусь.— На городах яскраво зацвітають, тобто червоніють, мак і півонії. Це також пов’язують із назвою літнього місяця.
Серед простого народу червень мав свої назви. В кожній області вони різні — "ґедзень", "кедзень", "бідзень", себто пора, коли з’являється багато ґедзів та сліпаків. Ось і сьогодні ці комахи так дошкулили нашій Лисці, що вона раніше, ніж треба, прибігла додому і сховалася у хлівець.
У Карпатах червень називають "червивим місяцем", або "гнильцем", бо, коли починають косити сіно, випадають рясні дощі. Нерідко трава гниє від цього.
Наші далекі пращури користувалися ще й такими накличками — "ізок", тобто сюрчання коників, та "кресник", або "кресеник". Старослов’янське слово "крес" означає "живлющий вогонь". Справді-бо, з 20 по 22 червня наступає літнє сонцестояння, коли день удвічі довший за ніч. Від слова "крес" походить і "кресало" — пристрій, яким добували колись вогонь...
Рипнула хвіртка. То вже бабуся вертаються з городу. Вони ходили прополювати капусту.
— Йди-но, Мотре, та відпочинь трохи! — погукнув дідусь.— Хоч і кажуть, що червень тому зелениться, хто робити не боїться, але дурної роботи ніколи не переробиш!
— Хоч робота і дурна,— сідаючи поруч, відказали бабуся,— але хто в червні байдикує, той узимку голодує...
— Коли ще та зима буде! — пирхає дідусь.— Тут ось червень хоч поле й загустив, але комору порожньою пустив.
— У коморі справді порожньо. Проте у червні, Тарасе, перша ягідка в роток, а друга в козубок. Уже, вважай, можна і наїстися!
— Одними ягодами, Мотре, голоду не зарадиш.
