Українська література » Класика » Погостини - Скуратівський Василь

Погостини - Скуратівський Василь

Читаємо онлайн Погостини - Скуратівський Василь

У лісі в цей час виють сичі, з’являються всілякі примари, спалахують блискавиці...

Ми увійшли в село. Тепла липнева ніч пасла густі сутінки. То з одного кутка, то з іншого долинала купальська пісня, яка запам’яталася на все життя:

Стороною дощик іде...

ЯК У СЕРПНІ ДБАЄМ, ТАК ЗИМОЮ МАЄМ

Повечеряєм і одразу ляжемо спати,— кажуть бабуся, готуючи їжу.— Завтра в нас буде важкий день — почнем жито жати!

Я вже знаю, що жнива — найвідповідальніша пора року в хліборобів. Як тільки починають косити зернові, люди відкладають усі господарські справи. Треба вчасно і якнайшвидше зібрати вирощений хліб. Один жнив’яний день, мовить народне прислів’я, рік годує.

Доки готувалася вечеря, я тим часом вийняв із задвірка серпа. Він був перев’язаний клаптем лляного полотна. Це для того, щоб не поіржавів на зиму. Потім дістав з-під стріхи цурку — невеличку дерев’яну паличку, гостро застругану з одного боку. Нею бабуся будуть скручувати перевесла на снопах. Сьогодні вони накрутили їх чимало, вистачить усе збіжжя пов’язати в копи.

— Куди покласти серпа й цурку? — питаюся.

— У кошик, внучку. Там уже лежать хлібець і рушничок! На покуті поважно стоїть виплетена з ліщинових дубців святкова корзинка. її для цього й тримаємо.

Поруч з корзинкою лежать кетяг торішньої калини і червона стрічка.

— А це для чого? — запитую бабусю.

— Для спасової бороди. Ти ж літом бачив, як це робилося... Мені пригадалися торішні зажинки. Тоді бабуся також починали жнива зі спасової бороди. На початку лану залишили кілька незжатих стебел. Потім їх обв’язали червоною стрічкою і прикрасили кетягом калини та живими квітами. Борода стояла до кінця жнив. У останній день обжинків її зрізали і внесли до хати. Пучечок колосся простояв на покуті аж до цьогорічних зажинків. Як тільки виберемо картоплю, тато розімнуть колосся в долонях і зроблять перший засів озимини.

За вечерею я запитав у бабусі:

— Для чого роблять спасову бороду і чому вона так називається?

— Спасова борода від свята Спаса,— пояснили вони.— Це таке народне святце, яке припадає на 19 серпня. З його приходом уже закінчується літо. Тому кажуть: "Прийшов Спас — держи кожуха про запас". А бороду роблять для того, щоб віддати шану вирощеному зерну. Більшої святості, аніж хліб, нема. Пам’ятаєш, як дідусь тобі казав, коли ти не хотів брати полудник у школу: "Не ми хліб носим, а він нас"?

Наступного ранку, тільки-но спала роса, ми вийшли до загінки. У бабусі на голові біла хустинка, щоб не пекло сонце, а поперек перев’язаний перевеслом. Стали вони на краю нивки, окинули поглядом вистиглий лан, що вабив зір золотим доріддям.

— Може, більше і не доведеться мені жати...— зітхнули важко.

— Таке й скажете! — як вмію, заспокоюю,— Ще жнив тих буде та й жнив!

— Літа мої, любий онуче, вважай, одкопитили вороними. Нездужають руки, слабнуть ноги...

— Давайте, я збігаю до дідуся. Він косою швидше викосить!

— Ну що ти! — замахали руками бабуся.— Сама якось упораюся. Негоже чужими руками жати. Та й скільки того жнива — за день-другий упораємося.

Бабуся підійшли до лану, мовили урочисто:

— Принеси нам, серпе, стільки кіпок, скільки в небі зірок!

Я не встиг зогледітись, як долі лежали навхрест два пучки стебел. Зажинок, отже, зроблено. Потім бабуся залишили пучечок жита для спасової бороди. Біля неї розіслали вишитий рушник, поклали на полотнину окраєць хліба й дрібок солі. Це, сказали, для пташечок, щоб не клювали зерна.

Робота в нас спорилася. Я розстеляв перевесла, а бабуся клали на них вижаті стебла. Час од часу ми сідали на перепочинок. Розмова точилася довкола давніх жниварських обрядів.

Зажинки починали в будь-який день, крім понеділка. Він вважався важким для започаткування всякої важливої роботи. Жінки зодягалися по-святковому і всім сімейством вирушали в поле.

Якщо в когось із господарів був великий лан і він не встигав вчасно зібрати збіжжя, то скликав толоку. Це дуже давня форма колективної взаємодопомоги. На неї запрошували переважно сусідів і родичів. Учасникам таких гуртів не платили, а лише ситно харчували. Подібними толоками будували колись хати, копали криниці, гатили греблі, вимощували дороги — тобто робили всі важкі роботи, що вимагали чимало робочих рук. За допомогою толок наш народ зумів вижити в тяжкі часи ворожих набігів, які пустошили землю й господарські будівлі.

Учасників жниварської толоки називали в народі женчиками. Першою починала зажинок найстарша жінка. їй дозволялося нажати початкового снопа. Якщо в родині була дівчина на виданні, то з його зерен мали спекти весільний коровай. Після цього жінка зверталася до присутніх:

Ой, жніте, женчики, обжинайтеся,

І на чорную хмару озирайтеся.

Господар відповідав:

Швидше жніть до оборіжка —

Там пирогів повна діжка!

Найстарша жниця заводила зажинкову пісню, і її підтримували інші:

Живо, женчики, живо

Дожинайте ниву,

Будемо плести віночки

З золотої пшенички...

Впоратися зі жнивами треба було якнайшвидше. Тому сеї пори рідко хто навіть піч топив. Усі — від малого й до старого — були в полі.

Нарешті дожато останню гінку, снопи пов’язано і складено в полукіпки. Пора зрізувати бороду і плести обжинковий віночок. Його врочисто накладали найгарнішій молодиці, котра при тому приказувала:

От діждали літа

Та нажали жита,

Поставили в копки

І вдарили в гопки!

Женчики з піснями йшли через усе село до господаря (згодом — до голови колгоспу), приспівуючи біля двору:

Відчиняй, пане, ворота,

Бо йде твоя робота.

Несем тобі вінки

Із золотої нивки —

Житнії, пшеничнії,

Щоб були величнії!

Назустріч виходив господар, низько вклонявся, приймав вінка і запрошував до хати. Гурт заспівував:

А ми насієм жита, жита,

Та поставим копи, копи,

Та ударим гопи, гопи,

Земля аж гуде,

Де громада йде!

З роботою ми впоралися надвечір. Бабуся підійшли до спасової бороди, розітерли одного колосочка. Свіжим зерном обсіяли живостій, проказавши: "Нехай сіється-родиться на новий урожай, на дорідне зерно!"

— О,— долинув басовитий дідусів поголос,— у серпні хліборобові три роботи: косити, орати і сіяти. Ви одну, бачу, вже зробили сьогодні.

Бабуся, взявшись руками за поперек, підійшли ближче до дідуся.

— Серпневого дня, Тарасе, зимовим тижнем не заміниш, бо в серпні серпи гріють, а вода холодить.

— Але хто в серпні шукає холоду — натерпиться в зимі голоду. Колись один чоловік у серпні рибку ловив та й урожай загубив — зимою нічого було їсти...

— Серпень, Тарасе, такий. Він виймає серпа зі стріхи, а вересень його ховає!

— Авжеж, як прийде Спас — літо піде від нас...

— До спасівки, чоловіче, бджола на пана робить, а після спасівки на себе.

Дідусь глянув на вижату нивку, усміхнувся:

— Як у серпні дбаєм, так зимою маєм. Ви, бачу, вже на зиму запаслися.

— Таке й скажеш,— з відчуттям погорди мовлять бабуся.— Одна справа вижати збіжжя, а інша — висушити його. Недарма мовиться: дощі в серпні там ідуть, де їх не ждуть, а жито жнуть. Бачиш, як ніжки в картоплі почали згинатися донизу, а квітки начебто в’януть. Це перед негодою.

— Але ж он горобці літають зграйками,— заперечив дідусь.— То вірна ознака, що і завтра буде сухо...

Доки вони сперечалися між собою, наводячи різні прикмети, я намагався запам’ятати їх.

Зволожилося після обіду підсохле сіно — збереться на дощ.

Коли хмариться, але бджоли не ховаються і далі продовжують летіти в поле,— дощу не буде.

Качки та гуси кричать, полощуться, пірнають, б’ють крилами — на дощ, притихають — на грозу.

Комарі, мухи та інші комахи надто надокучливі — на дощ і негоду.

Якщо при сході сонця парка духота — під вечір збереться дощ.

Коли тихої погоди шумить ліс — на грозу.

Сонце "скаламутилося", сховалося за хмарову запону — чекай за кілька годин грози.

За добу до дощу на каштановому листі виступають "сльози " — липкі покрапини соку.

Перед зливою раки виповзають на берег і зариваються в пісок.

Вирує життя в мурашнику — дощу ближчим часом не буде; коли ж на поверхні мало мурах і ті кволо повзають, затягуючи нірки,— чекай опадів.

Цікаво, думаю собі, яка з цих прикмет справдиться. Але що гадати! Завтрашній день покаже, чий прогноз точніший.

— Чого це так задумався? — нарешті й на мене звертає увагу дідусь.— Про походження серпня хочеш почути?

— Він сам за себе говорить,— відказую поважно.— Серпень серпами перегукується...

— Але ж були й інші назви,— веде своєї гість.— Ось, скажімо, "зарев". У давнину в наших краях водилися олені. Від того, що тварини ревінням перекликалися, й називали місяць. Пізніше стали називати "копень". Ну, це ти вже знаєш — від нажатих кіп. Проте "ківень" — для тебе не зовсім зрозуміле слово. Правда ж?

— Чому це незрозуміле? — кажу впевнено.— Від того, що коні кивають головами, відганяючи мух...

— Звідки це ти взяв? — дивується дідусь.

Якщо червень називають ґедзнем, бо сліпаків та ґедзів багато, то в серпні мухи не дають спокою тваринам!

— О, наука в ліс не йде,— радіє дідусь.— Починаєш уже й сам дещо кумекати!

Від такої похвальби у мене одразу піднявся настрій. Ось, тішу себе, взавтра перевірю почуті сьогодні прикмети — то ще не так здивую дідуся. Бо, певно, якась з них і не підтвердиться. Нехай тоді спробує виправдатися переді мною!

Василь СКУРАТІВСЬКИЙ

ПОГОСТИНИ

ВЕРЕСНЕВИЙ ЧАС — СІМ ПОГОД У НАС

Настрій у мене сьогодні особливий. Після літніх канікул ми вперше зібралися в своєму класі. Кожному хотілося розповісти про найцікавіше, поділитися спогадами, як пройшло літо.

На великій перерві до нас підійшов класний керівник. Він розпитував, хто чим займався на вакаціях, а потім зажадав, щоб ми показали свої записники. Найбільше його зацікавив мій зошит. Учитель уважно передивився його і мовив до присутніх:

— Ось, діти, прекрасний зразок, як треба записувати народну творчість! — І він підняв над головою мого зошита.— Раджу вам усім ознайомитися з матеріалами, які зібрав ваш однокласник. Зверніть увагу, що записи — а тут прислів’я та приказки, народна метеорологія, обряди — стосуються давнини. Це особливо цінно, бо зберігається у пам’яті лише літніх людей, яких не так і багато. Відійдуть вони — і ми чимало втратимо з нашої національної культури. Доки є такі, як дід Тарас та баба Мотря, постарайтеся записати од них усе, що можна. Це справжні перлини фольклору й етнографії!

Оскільки ми майже не знали про зміст цих термінів, то вчитель зупинився детальніше на них.

Відгуки про книгу Погостини - Скуратівський Василь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: