Українська література » Класика » Погостини - Скуратівський Василь

Погостини - Скуратівський Василь

Читаємо онлайн Погостини - Скуратівський Василь

Певно, приємно усвідомлювати, що сам агроном до нього за порадою прийшов.

— Мотре, йди-но швидше сюди! — погукав він бабусю.— Твоя порада потрібна...

Бабуся підійшли до нас, привіталися статечно.

— Що скоїлося?

— Ось Гнатович цікавиться, якою випаде зима — теплою чи суворою?

— Якщо на Покрову,— одразу й відповіли бабуся,— вітер дутиме зі сходу, то зима буде холодна, а як із півдня — тепла.

— Коли вже про Покрову мова,— докинув своє і дідусь,— то я знаю таке: якщо на неї не вкриє сніг землю, то не буде його і в листопаді.

— Про це й інша прикмета говорить,— додають бабуся.— Скажімо, до Покрови журавлі не одлетіли в ірій, то зима наставатиме поволі.

— Воно, Мотре, так, але як по Покрові, то й по теплові! Агроном сором’язливо усміхнувся.

— Пробачте за відвертість, але я, на жаль, навіть не знаю, коли має бути Покрова...

Дідусь похитав головою.

— Е, вам, Гнатовичу, пора б уже й знати народні святки. По них найчастіше завбачували погоду.

— Воно-то так, але ні в школі, ні, тим паче, у вузі цього не вчать,— виправдовувався агроном.— Навіть наша фахова література жодним словом не згадує про це!

— Правду кажете,— посерйознішав дідусь.— Ми краще знаємо про свята та обряди в японців чи китайців, ніж свої. А це вироблялося віковим досвідом і перевірялося на практиці. Тому й породили стількох безбатченків, які не знають свого роду-племені й чиї вони діти...

— Вже наче потроху повертаються до традицій,— пом’якшив тон розмови агроном.

— Із запізненням спохватилися, Гнатовичу. Багато чого втрачено,— журно зітхнув дідусь.— Так ось, про Покрову. Вона тримається одного числа — 1 жовтня, а по сучасному — 14. Кажуть: настали жнива — лежить баба нежива, а прийшла Покрова — стала баба здорова!

— Це ти про мене? — усміхнулися бабуся.— Якщо так, то скажу тобі: хто лежить до Покрови, то продасть усі корови.

— Про тебе, Мотре, цього не скажеш,— виправдався дідусь.— Але якщо до Покрови молоко давали корови, то після Покрови пішло молоко в роги корові.

— З коров’ячих ріг, Тарасе, молока не надоїш. Але хто сіє по Покрові, той змушений буде виводити взимі по корові!

Настрій в усіх покращав.

— Ну, гаразд, з Покровою розібралися,— завершив перепалки агроном.— До неї ще далеко. Хай уже думає про корів зоотехнік. Мене цікавить, якою буде зима по озимі.

Дідусеві з бабусею довелося пригадувати прикмети жовтня.

Якщо до середини жовтня з беріз не осипалося листя — сніг ляже пізно.

Якщо поросли високі бур’яни, то зима буде сніжна, з частими завірюхами.

Спориш довго восени не змінює свого кольору — на щедрий врожай зернових наступного року.

Грім у жовтні — на малосніжну, м’яку й коротку зиму.

Якщо польові мурахи повідтягали високі купини, то осінь і весна будуть дощові, з буйним водопіллям.

Польові миші переселяються восени до людських жител — на сувору зиму, а весною— на мокре літо; як болотяні миші влаштовують поверх купин гнізда — на мокру весну й часті повені.

Грак відлетів — чекай снігу.

Швидкий, дружній падолист — на сувору зиму.

Рано линяють голуби — на ранні приморозки і холодну зиму.

Якщо на галявинах з’явився в жовтні пізньоцвіт осінній, то буде рання зима, а як у листопаді — холод припізниться.

— Яка б не була зима,— покінчивши з прикметами, дідусь переходить на прислів’я,— але жовтень-болотник ні колеса, ні полоза не любить.

— Хоч і не любить,— додають бабуся,— проте як у жовтні виореш мілко, весною посієш рідко, то вродиться дідько.

— Ачте, Гнатовичу, це Мотря кидає камінець у ваш огородець!

— Я зрозумів,— усміхнувся агроном.— Поки що наче орали глибоко...

— Пізно вже про оранку говорити,— не вгавали бабуся,— бо в жовтні гріє і не плуг, і не піч, а ціп.

— Еге, у жовтні тільки руки мерзнуть, а в листопаді й ноги дубіють,— голосно засміявся дідусь.

Агроном, подякувавши за приємну розмову, пішов собі. Ми мовчки провели його очима.

— І все-таки, Мотре, я однієї думки: хіба можна ходити біля земельки, не знаючи жодної народної прикмети? Наші батьки не мали такої грамоти, як сучасні агрономи, а врожаї удвічі більші збирали. Тож не випадково мовиться: можна й без агронома, як у маю випаде три добрих дощі!

— Це ти, Тарасе, занадто взяв. Усе-таки, хоч і вчений чоловік, а за порадою прийшов до нас...

— Та я не про нього кажу,— виправдовується дідусь.— Спеціаліст він непоганий. Може, колись і твій онук піде його дорогою,— бач, як пильнує за прикметами! — Він хитрувато подивився на мене.— То що, про походження жовтня тобі розказати?

Я задоволено кивнув головою.

Жовтнем ще відносно недавно на Україні називали дев’ятий місяць. Про це говориться у календарях "Рідний край" за 1907 рік і "Просвіта" та "Промінь" за 1908, що зберігаються в дідуся. Натомість у вжиткові була інша назва — "паздерник". Походить вона від промислу, що пов’язаний з переробкою льону та конопель. Спільнослов’янське значення "паздерити" відповідає сучасному — м’яти і тіпати волокно. У жовтні якраз і починають цю роботу.

У народі десятий місяць року називали також "хмурень", "зазимник", "листопадень". Від того, що з жовтня починали справляти весілля, його охрестили і "весільником".

Для мене було великою дивиною, коли дідусь сповістив, що раніше навчання в школі починалося не з першого вересня, як нині, а з Покрови. Тобто на півтора місяця пізніше.

Учні в цей день приносили до школи горщик з вареним пшоном і розбивали привселюдно. Кожен бурсак — улюблене дідусеве слівце, яким він називає школярів,— мусив скуштувати обрядової каші. Це для того, щоб, як казали, "наука не йшла в ліс".

— А оскільки ти не смакував такої каші і березової також,— пожартував наостанок дідусь,— то біжи мерщій до хати і добре повчи уроки!

Дідусь таки мав рацію. Я ж геть забув, що завтра ми маємо писати переказ на вільну тему. Треба, отже, придумати цікавий сюжет. Може, варто взяти за основу сьогоднішню зустріч з дідусем, особливо про те, як садили дичку?

Цікавою може вийти оповідка. Еге ж?

ЖОВТНЮ СИН, А ЗИМІ РІДНИЙ БРАТ

Йдучи зі школи, я ще віддалік помітив біля нашої хати криту брезентом автомашину. Цікаво, хто ж це приїхав до нас?

Беру під пахву ранець і щосили біжу додому. На борту машини, що притулилася поруч з ворітьми, яскравіє напис: "Експедиційна". Дивно, чого це біля нас зупинилася експедиція...

У хаті за столом сиділо троє незнайомих людей. Двоє старших чоловіків тримали в руках записники. Молодша, певно, студентка, порпалася біля магнітофона. Неподалік сиділи дідусь з бабусею.

Я привітався, поклав на ліжко ранець.

— Нехай і він сідає з нами,— звертається дідусь до гостей.— Хлопець він тямущий. Вже чимало зробив записів. Може, подивитеся той зшиток?

— Гаразд,— згоджується найстарший.— Обов’язково подивимося. А поки що хочемо від вас дещо записати.

Дідусь знічено посміхається. Певно, переживає.

— Та ми, той,— знизує плечима,— невеликі мастаки до балачок.

— Еге, не прибіднюйтеся, — уточнив усе той же, повитий сивиною чоловік.— Нам про вас багато розказали ваші односельці!

— А звідки ви будете і хто такі? — насторожуються бабуся.

— Ми з Києва. Обоє працюємо в науковому інституті при Академії наук. А це наша практикантка — майбутній філолог. Навчається в університеті. До вас приїхали записувати поліський фольклор. Кого не запитували в селі, всі направляли до вас. Краще, кажуть, од діда Тараса і баби Мотрі ніхто не знає прислів’їв та приказок...

— Та чого,— змахує рукою дідусь,— у нас що не сільце, то своє слівце!

— О, прекрасно! — сплеснув долонями гість.— Оксано, запиши цю приказку. Такої у нас немає...

— А для чого це все вам? — підозріло запитали бабуся.

— Для науки,— відповів молодший чоловік.— Ми готуємо книжку з прислів’ями та приказками. До неї увійдуть і ваші. Навіть прізвища поставимо, від кого записали.

— Бач, Мотре,— усміхнувся дідусь,— ми з тобою, чого доброго, ще в історію увійдемо!

— Та ви, Тарасе Яковичу,— підхвалив дідуся сивий чоловік, — вважайте, що увійшли. Наскільки відомо, в наших фондах зберігаються записані від вас пісні...

— Було таке,— гордує дідусь.— Років зо п’ять тому вже одні вчені приїздили. Торік навіть книжку мені надіслали, де є пісні з мого голосу. А ви за чим приїхали?

— Щойно наступив листопад, то чи є якісь прислів’я про цей місяць? — запитала студентка і непомітно увімкнула магнітофон. Бобіни на ньому повільно закрутилися. Але дідусь з бабусею не помітили цього.

— Є деякі,— пом’якшав дідусь.— У нас про листопад кажуть так: жовтню син, а зимі рідний брат.

Я подивився на бабусю. Чому вони мовчать? Нехай би якась приказочка і від них увійшла до книжки.

— Хоч листопад і не лютий,— наче почули мій докір бабуся, — проте спитає, чи вдягнений та взутий.

— З листопадом, Мотре, бабам одна рада: ховатися на піч!

— Кволе порося, Тарасе,— відказали дідусеві бабуся,— й піч не спасе. А ось хто в листопаді не мерзне, тому й коло Йордану нічого біда не зробить.

— Коло Йордану, може, і не зробить, але в листопаді вже, кажуть, зима на заграді.

— Звісно, що так: листопад, Тарасе, стелить землю листям, а грудень снігом.

Дідусь з бабусею лише розохотилися, як Оксана зупинила їх:

— Щоб не забути, хочу вточнити дещо: що означає за-града і Йордан?..

— Заграда,— відповів дідусь,— це, по-нашому, втеплена знадвору глуха стінка хати. її обкладають листям, кострицею чи соломою. У такий спосіб зберігають тепло в оселі.

— А Йордан, голубко,— не залишилися осторонь бабуся,— припадає на 19 січня. Вважається, що в цей час найбільші морози. Люди колись виходили до річки, прорубували ополонки і святили воду.

— Так ось,— поспішав дідусь,— листопад такий місяць, що любить і колесо, і полоз. Один день їздять саньми, а інший вже треба коней у воза запрягати.

— У листопадовий день, Тарасе, не особливо наїздишся, бо він, як заячий хвіст,— не встиг прокинутися, як уже вечір на підході!

Дивлюсь на приїжджих людей. Усі троє сидять задоволені, посміхаються. їм добре, думаю із заздрощами, не треба записувати розмови до зшитка, як мені. Цю роботу виконує магнітофон. Хай ось надійдуть літні канікули, я зароблю трохи грошей і собі куплю таку записувачку!

— До прислів’їв годилося б і прикмет доточити,— делікатно спрямовує в інше русло літній чоловік.— Бо вони доповнюють одне одного...

— Авжеж, що так,— поскубує свої вуса дідусь.— По прикметі, кажуть, прислів’я плаче.

Доки бабуся з дідусем лаштувалися до розмови, студентка встигла заправити нову бобіну.

Відгуки про книгу Погостини - Скуратівський Василь (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: