Погостини - Скуратівський Василь
Зіперся на держак, задумався: коли ж, нарешті, прийде справжня весна? За календарем тільки початок лютого — найконозішого зимового місяця.
Гарну й точну назву дали йому люди. Справді-бо, останній місяць зими вельми щедрий на морози та хуртовини...
— Що це ти так задумався? — почувся наглий дідусів поголос.
Спохоплююся од несподіванки. Поруч стоїть дідусь, посміхається.
— Оце повідкидав сніжок та й почав згадувати, чому лютий лютим зветься...
— Ну і як, пригадав?
— А що тут гадати,— впевнено відповідаю,— назва сама за себе каже.
— Хочеш, розповім тобі, як звали місяця кривих доріг у давнину?
— Звичайно, хочу...
— Попервах лютим називали сучасного січня. Лише три століття тому теперішня назва закріпилася за останнім місяцем зими. Проте в народі він завжди звався "сніжнем", "крутнем", "зимобором", "бокогрієм", "криводорожником", "меженем" (тобто календарна межа між зимою і весною). У нас, на Поліссі, лютий мав ще одну накличку — "казиброд". Це від того, що казиться погода і доводиться їздити убрід...
— Ходімте до хати, — запрошую дідуся. — Я вже всі стежки попромітав.
— Це ти добру справу зробив,— підхвалює дідусь Тарас— Воднораз і зарядка, і батькам неабияка поміч, та й усіди добре слово скажуть: "Дивіться, який працьовитий у Мотрі онук!"
Вузенька стежина, якою ми йдемо, звернула до яблунь. На одній з них примостилася синичка. Вона щойно поснідала салом, яке я вдосвіта прив’язав до гіллі.
Вона і тепер тоненько попискувала.
Дідусь взяв мене за лікоть, притримав:
— Чуєш, як співає? Якщо синичка зранку пищить, то вночі обов’язково похолоднішає, а коли б горобці цвірінчали, то так і знай: відлиги не минути.
Ми зайшли до хати. Тепле повітря від гоготливої печі приємно нас обгорнуло. Дідусь притулив у коцюбнику свою ковіньку, привітався до бабусі:
— Доброго ранку вам у морозі лютому!
— На лютий добридень,— почулося у відповідь,— березневим — здоровий будь!
— Але лютий, Мотре,— сідаючи біля застільного вікна, продовжує дід,— гостро кутий, хоч і виганяє ковалів із гути. Що б там не було, та коли прийшов лютий і додав до весни охоти, ти ще взувай добрі чоботи. Бо в лютім, кажуть, сонце йде на літо, а зима — на мороз.
— Хто б що казав, — не погоджуються бабуся,— я знаю своє: коли лютий дорогу підгриз — кидай сани, бери віз, бо вже давно варвари ночі украли і дня доточили. Хоч-не-хоч, а зима з весною стрічається. Завтра Стрітення.
Про це народне святце я дещо знаю. Припадає воно на 15 лютого. З давніх-давен у народі вірили, що на Стрітення обов’язково має "важитися зима з весною". В цей день начебто зустрічаються (а від того й назва свята) — дві пори року. Яка з них переможе, та й буде ще до кінця місяця господарювати.
Напередодні Стрітення жінки випікали обрядове печиво, яке називали "жайворонками". Це такі чудернацькі коржики у вигляді весняних птахів. Їх давали дітям, щоб віднесли в садок і накликали весну в гості.
Зі Стрітенням пов’язане й прогнозування погоди. У цей день казали: "Бач, зимо,— дорікало літо,— що я наробило і придбало, то ти все поїла і розтринькала". Протягом дня старші люди стежили за погодою. Якщо на Стрітення півень під порогом води нап’ється, то в травні віл напасеться; коли на Стрітення капає зі стріх, то в липні так капатиме мед. Крім того, спостерігали за бурульками на стрісі: якщо вони довгі, то літо буде "сопливим", тобто мокрим, а коли малі — сухим.
Дідусь все розповідав і розповідав, а я, діставши свого зошита, хутенько записував народні прикмети.
Монотонно шумить зимовий ліс — на тепло.
Хмари йдуть низько — до відлиги.
Хоч і вітряно, але хмари йдуть навпроти,— вночі випаде сніг.
Удосвіта іній вкрив дерева — вдень не йтиме сніг.
Сухі ялинові гілки згинаються — на хуртовину, розпрямляються — на гожу днину.
У морозяний день вода виступає поверх льоду — невдовзі настане відлига.
Лунко потріскує лід — на міцний мороз.
Півні ввечері розкукурікалися — на переміну погоди.
Свійські свині згрібають барліг і ховаються у нього — перед великим морозом.
Голуби туркочуть — тепло віщують.
Доки я писав, дідусь кілька разів підходив до мене і заглядав через плече:
— Якщо хочеш, я тобі подарую одне гарне прислів’ячко. Ти такого ще не чув: "Лютень сказав: "Якби я в батькових літах, то бику-третяку роги вирвав би!" Ну то як?
— Правду кажучи, я не до кінця зрозумів його,— зізнався щиро.
— А що тут розуміти: лютий — останній зимовий місяць. — Отже, сили у нього лишилося небагато...
— Я, Тарасе, знаю трохи простіше прислів’я,— встряють у розмову бабуся.
— Якщо знаєш, то розкажи.
— Лютень сказав: "Якби мені та сила, що в січні, то я б бикові роги вломив!" Але сили в нього не прибавляється, а відбуває, як у нас з тобою, Тарасе...
— О, це правду ти сказала, Мотре, — зітхнув дідусь. Мені нараз стало шкода стареньких. Щоб не подати виду, поспіхом закриваю зошита й ховаю його на покуті. З голови не виходить щойно почуте: "Лютень сказав: "Якби в батькових літах..."
Справді-бо, літа в нього вже лічені і мічені. Хоч на вулиці і намело снігу, але пройде тиждень-другий, і весна таки загляне в наше покутнє віконце.
Варто лише трішки зачекати!
НОВОЮ КРАЙКОЮ ПІДПЕРЕЗАНИЙ
Гарний сьогодні видався день. Яскраве березневе сонечко голубить зір. На душі від того весело й святково. Бабуся повитягали з-під припічка всілякі вузлики, передивляються їх. Чого там тільки нема! Он наїжачилось насіння моркви, плескатіють бубки огірків, крадькувато визирають темно-коричневі клубочки бурякової розсади, дрібніють мачинки цибулі та щавлю...
— Бабусю, чого це ви так рано взялися за насіння? — запитую з подивом. — Ще ж не вся земля розмерзлась.
— Воно-то так. Але ж незабаром земля стужавіє. Одразу скільки роботи нагальної прибавиться: скопувати грядки, садити й сіяти. А перед тим як висівати розсаду, треба вже знати, чи справно вона перезимувала, чи гарно проростатиме. Отож заздалегідь і перевіряють, яка вона.
— А як це зробити?
— Ось візьму з кожного вузлика по пучці розсади, замочу ЇЇ у воді. За тиждень-другий вона мусить обов’язково набубнявіти. Та й час уже не такий ранній, як тобі здається. Вісімнадцятого березня день почне переважувати ніч. А коли надійде теплий Олексій, то, кажуть, розсаду в хаті посій.
— Коли ж Олексій наступає?
— Він завше дотримується одного числа — тридцятого березня. На теплого Олекси пасічники вже мусять винести в сад вулики, щоб бджоли зробили обліт. А для цього потрібне тепло. Тому й теплим його назвали.
Доки бабуся чаклують з насінням, я тим часом беруся за свою справу. Виймаю з шухляди ручного свердлика і кілька залізних пасклинків. За зиму вони трохи потемніли. Отож треба вичистити їх суконною ганчіркою, щоб свіженькі були і добре стікав по них сік. Адже незабаром почнуть сокору-шити берези. Тато вже й діжечку наготував. Як тільки я наповню її соком, вони приправлять його сухими грушками-дичками, смаженим ячменем та перетопленим з вощиною медом. Через два тижні напій готовий.
Якби ви тільки знали, яка то смакота — настояний березовий сік. Вип’єш кухлик барниці (так у нашому селі називають цей напій) — і на весь день вгамується спрага. Сусіди знають, що в нас щороку є березниця. Тому кожен, ідучи з роботи, неодмінно зайде на хвилинку, натякне між іншим: "Вже вистоялася, Мотре, барничка, що її наносив онук?.."
Бабуся від такої похвальби тільки усміхаються. Та й мені, зізнаюсь вам чесно, приємно слухати, коли сусіди дякують за напій і бажають доброго здоров’я та швидкого росту.
За роботою незчулися, як у хату дідусь зайшов.
— З Новим роком вас, добрі люди!
Я здивовано глянув на нього. З якої це нагоди?
— Ви, дідусю,— кажу, сміючись,— переплутали пори року? Весна ж надворі!
Він усміхнувся, але ні слова не сказав у одвіт. Натомість пішов до лави, сів біля вікна. Потім зняв шапку, розстебнув усі ґудзики на кожушині:
— Вже, мабуть, прийшла пора ховати у скриню свитину. Бабуся лукаво подивилися на спітніле дідусеве обличчя і мовили дотепом:
— "Казала баба: "Перебула січень і мічень, а на марець виставлю палець!" — та й у березні замерзла". Що б хто не казав, а буває, чоловіче, март — за всі місяці варт.
— Хоч марець нерідко й хапає за палець,— одразу ж приперчив прислів’ячком наш гість,— та все ж задер голову старець. Або ж іще так кажуть: прийшов марець — кіт, як старець, вдома не ночує, бо весну чує...
— Весна хоч і на порозі,— це вже бабуся додають,— але березень такий, що за їден день сімох жінок міняє.
— А я скажу по-іншому,— не вгаває дідусь,— березень уночі хоч і тріщить, зате вдень плющить!
— З марта, Тарасе, тепла, як з мачухи добра. Березоль сам собі невірен — то засміється, то заплаче...
— Воно-то так,— завагався дідусь, але зразу ж виправдав ся: — Тільки січень хоч і лютує, а лютий бушує, проте в марці всяко буває — він на літо повертає. У березні вже щука-риба може хвостом лід розбити.
— Вдень мо’ і розіб’є, але вночі, дивися, й примерзне, бо в березні більше снігу, ніж дощу!
— Еге-е,— хитрує дідусь,— від одного березневого дощу земля квітне. Бо коли марець спочатку хмарний, а в середині болотний — хліб буде намолотний!
Я тим часом складаю в шухлядку вичищені до блиску пасклинки та свердлика і підходжу до дідуся.
— Скажіть, як правильно буде — березень, березіль чи март? — запитую у нього, щоб продовжити розмову про походження місяців.
Дідусь бере мене за плечі і похитує головою.
— Ти ба, який хитрий,— здогадався одразу.— Гаразд, про це ми ще поговоримо. Краще розтолкуй мені, чому ти засумнівався, коли я сьогодні привітав вас з Новим роком? Певно, подумав, що пожартував старий... Так ось, хлопче, запам’ятай: наші далекі пращури зустрічали Новий рік не в січні, а в березні. Я вже, здається, тобі про це казав?..
Дійсно, в січні дідусь таки розповідав про весняне ново-літування. Я тоді якось пустив ту оповідку повз вуха. Тепер треба уважніше слухати!
Наші пращури-язичники були ревними прихильниками природних явищ. За богів їм слугували місяць, сонце, блискавки, зірки... З глибокою шаною вони ставилися до дерев. Найсвятішим вважався дуб.
Оскільки природа пробуджувалася весною, то і Новий рік мав починатися в березні. Саме в цей час випадало ще й рівнодення — між 17 і 18 березня. До речі, 20 березня наступає також астрономічна весна.
До цієї дати жінки випікали "жайворонки" і "голубки" з тіста.
