Олеся - Кропивницький Марко

Побачимо! А як ляпатимете по воді, зараз вудку відійму, дарма, що це ваш берег. (Дає їй вудку.) Олеся (закидаючи вудку). А що, бачиш? Влас Не дуже-то зугарно, та нічого. Олеся. Давно прийшов? Влас. Оце свіжо. Олеся (сіда). Клює? Влас Одна зірвалась. Олеся. Велика? Влас. Йемала. Олеся. Яка завбільшки? Влас А ви не вмієте мовчки сидіть? Олеся. А хіба що?
Влас. Риба чує, то й не підійде до вудок. Ви думаєте, вона дурніша від нас? Сядьте ось сюди, на свиту, а то в болото убабляєтеся. (Підстеляє квиту.)
Олеся. А тобі як краще: щоб я мовчала чи щоб балакала? В л а с. Однаково. Олеся. Через що?
В л а с. Та годі-бо вам! Ондечки у вас клюнула. Олеся. Бач, я щасливіша за тебе. В л а с. Це й без кльову звісно! Олеся. Чим же я щаслива?
В л а с. Та хоч би й тим, що коли б оце друга белькотала, то я давно її прогнав би.
Олеся. А мене шкода прогнати?
В л а с. Тягніть-бо, тягніть! Е-е, бодай вас! Ви не тямите, як підсікати, а ще беретесь вудить. Дайте, я поправлю черв'ячка. (Поправля.) Як тільки почне клювать, то попускайте вудлище, а як вже поведе, отоді підсікайте!.. (Закиди вудочку.) Ось як треба закидать.
Олеся. Ти митець.
В л а с. Хто коло чого ходе. Тихо ж, ц-с!.. . Олеся (помовчала). А нишком можна спитать? В л а с. Про віщо?
Олеся. Чом ти, Власе, не нанявся до нас, як тебе хотіли нанять?
Влас Нанявся — продався, а я собі ціни не складу, та ще не так собі, як своїй волі.
Олеся. Не любиш, щоб тобою хто орудував?
В л а с. Без того не молена. А тільки як не по правді орудують, то краще здохнуть з голоду.
Олеся. Тобто у нас не по правді орудують?
В л а с. Скажете, по правді?
Олеся. Чим же не по правді?
В л а с. Общитують, вищитують ні за віщо штрахви, і на харчі сутуги... Дивіться-дивіться, ондечки у вас поворушила.
Олеся (помовчала). Мало чого не плетуть. Нанявся б сам, то й довідався б, чи й справді у нас по правді орудують.
В л а, с. Не наймусь! У мене скажена натура: докору або косого погляду не стерплю; роботою хто попрекнув би, перервався б!..
Олеся (помовчала). Я не раз чую, як ти виспівуєш уночі; я твій голос зразу пізнаю. Кого ти приспівуєш?
В л а с. А вам навіщо те знать!.. Самого себе. Часом не спиться, ну, й почнеш думать і сам не зчуєшся, як на ум сплине яка-небудь пісня, ну й заспіваєш.
Олеся. А про віщо ж ти думаєш?
Влас. Про віщо?.. Мало про віщо!
Олеся. Може, про те, що хату треба поправить, повітку " нову постановить?..
В л а с. Стоїть об тім думать! Аби достатки, то можна не то що поправить хату, а й нову постановить. А доки нема достатків — сидітимем і в продраній... Над чим же тут думать?
Олеся. Тебе що інше, може, цікавить?
В л а с. А, мабуть, інше... А вам що до того?
Олеся. А хіба не можна спитать?
Влас. Чому не можна?.. (Помовчав.) О, чуєте, у калині тьохнув соловейко!.. Ух, і заливається ж він здорово на зорі!..
Олеся. Ти любиш слухать його спів?
Влас. Хто ж не любить? То мій товариш. Часом уночі піду з в'ятірями по рибу, все село покотом спить, ніде ні гомону не чуть, ні світла не видко, тільки він та я переспівуємося собі, аж луна йде!..
Олеся. Чи не закоханий ти?
Влас. А хіба це погано?.. Ондечки у вас потягнула. Ов-ва! Та ви так ні однії рибини не вловите.
Олеся (витяга рибу). А що, не вловила? (Здійма.) У кого ж ти закоханий?
Влас. Кохання, по-вашому, така б то нікчемниця, що виняв з душі, як гроші з кишені та й поклав на долоні?.. Як ви легко на це діло дивитесь.
ЯВА 7 Ті ж і П а в л о.
Павло (гукає з саду). Олександро Кіндратовно! Олеся. А чого там? Павло (біля хвіртки). Ідіть чаю пить! Олеся. Зараз іду!
Павло. Так-так... Воно якраз до речі сидіти поруч з мужиком та ще й на свиті. Отам із свити що-небудь поналазе та й будете тоді скаржитись: "Ах, Павло Семйонович, што єто меня кусаїть?"
Влас. А, здрастуйте, господин-сковородин, по прозванію Лепйошкін.
Павло. Мовчи, дуря, не з тобою говорять. (Пішов.)
Влас (до Олесі). Ото наймит самий порадошний. (Підіймається.) Що ж, мабуть, і справді пора вам чай пить, а нам вечерять.
Олеся,— А я все збираюсь у гості до твоєї матері.
Влас. Довго збираєтесь. Скажіть, коли прийдете, я риби наловлю, пошануємо вас, як слід.
Олеся. На сподіваного гостя багато треба, прийду, коли здумаю.
Влас. Дайте мені яку книжку прочитать. Олеся. Хіба вже маракуєш?
Влас. Та вже одну книжку замучив.
Олеся. Ач, який! А чому ж, як я колись радила тобі вчитись читать, ти відповів: "Цур йому, обійдеться"?..
Влас. Відповів, а після того зараз-таки й збагнув, що по-дурному відповів.
Олеся. Хто ж тебе навчив читать?
Влас. Тут солдатик вчив мого малого брата, а я послухав скільки разів, а потім вже сам з себе домадикувався. Як засяду, було, в очереті та як почну добирать товку... Так і вивчився.
Олеся. А я хотіла сама тебе вчити.
Влас. От, стоїть того діла.
Олеся. Так я принесу тобі книжок. Прощай! (Пішла, а потім вертається.) Сьогодня уночі співатимеш? Влас. Хто його зна... Олеся. Я вийду послухать. Влас. А як не співатиметься? Олеся. Що ж, як ні, то й ні.
Влас кашляє.
Слухай, Власе, чом ти у містечко до лікаря не підеш? Скільки разів тобі радила? Марнієш ти, а про ліки байдуже?
Влас. Баби кажуть, що то підвій... А, мабуть, таки треба буде до лікаря кинутись... Іноді у грудях так стисне, що хоч калавур кричи. (Знов кашля.)
Олеся. От бачиш, не жалієш ти себе, Власе! А в тебе ж матихтаренька... Єсть же і брати малі, і сестра... Так не слід... Може, ще хто шкодує об тобі... Бувай здоров! (Пішла.)
Влас. Як легко полетіла, неначе пір'їна. (Махнув рукою.) Бог з нею!.. (Знов зиркнув услід Олесі.) Мабуть, тебе мати у любистку купала. Як змальована! (Зітхнув.) Хтось щасливий буде... (Дивиться на вудки.) О, клюнула! Коли не красноперка, то рак. (Глянув на сад.) Не видко вже. Яка негорда... Либонь, ні в батька, ні в матір. (Знов до вудок.) Ну, ну смикни, смикни ще раз! Ну, ще! (Знов поглянув на сад.) Навряд чи вийде пісню слухать. Аби поморочить, хитрує!.. (Зітхнув.) Та байдуже! (До вудок.) А, щоб тебе сіпало! Ой, будеш у юшці! (Витяги.) А що? (Здійма рибу.) Так і є, що красноперка.
Голос за лаштунками. Власе, гайда! Чуєш, ти, запарений!..
Влас. Мовчи, бісів гливтяк, тут саме розклювалася. (Глянув угору.) Справді, вже пізно, поплавці ледве майорять. (Збира вудки і йде, тихо співаючи):
Ой, ти, дівчино,
Горда та пишна,
Ой, коли б же ти, серденько,
Та за мене вийшла...
ЯВА 8
Кіндрат Антонович (хутко йде). Ніяк не відкарас-каюсь від Леоніда: пий в одну душу з ним, та й годі! Десь роздобув грошенят і понакуповував вин, наливок,— горілок... Тепер всю двірню частує — разореніє з ним! Чи не дума підмогоричить мене та виканючить скільки сотень?.. Ні, не таківський я!..
Чутно спів. ЯВА 9
Кіндрат Антонович і Горпина.
Горпина (йде з відрами і тихо співа):
І по той бік гора,
І по цей бік гора,
Промеж тими крутими горами
Сходила зоря.
Ой, то ж не зоря,
То дівчина моя
Чорнявая, чорнобривая,
Галочка моя.
А я за нею,
Як за зорею,
Чистим полем, вороним конем, Понад Дунаєм... Кіндрат Антонович (підходе). Який у тебе чудовий голосок.
Горпина. Знов притьопались? Ну, й чого вам від мене треба?
Кіндрат Антонович. Хотів тобі сказать, твоя мати оце знов приходила.
Горпина. Я бачила.
Кіндрат Антонович. Знов прохала позичить борошна, олії, пшона, картоплі...
Горпина. Та знаю. (Зітхнула.) Доки діждуть до нового хліба, чисто попухнуть з голоду. А казала ще з осені: не продавайте, мамо, усього хліба, зоставте про запас... Так ні, не послухали, "на податки,— кажуть,— треба"! Добрі податки, що щонеділі, щосвята біля монопольки частуються...
Кіндрат Антонович. А тобі жаль матері?
Горпина. Хіба я яка тварюка нечувственна?
Кіндрат Антонович. А малих братів та сестер теж жаль?
Горпина. О, Господи, ще й допитують, неначе в серце шпигають! (Утира сльози.)
Кіндрат Антонович. От за те, що ти так жалуєш свою неню і малих братів та сестер, я дам твоїй матері борошна, пшона, картоплі... Усього дам!
Г о р.п и н а. А потім вдвоє відвернете?
Кіндрат Антонович. Даром дам, чуєш, не в позику, а даром. Он який я!.. А все за те, що ти почитуєш свою матір. Скажи тільки, чого тобі треба, все дам... Прийди зараз після вечері до бані, там побалакаємо... Усього дам твоїй нені!
Горпина мовчить.
ЯВА 10 Ті ж і Олеся.
Олеся (надходячи до хвіртки). А то хто балака? (Придивляється.)
Кіндрат Антонович. Прийдеш? Горпина. Я боюсь.
Кіндрат Антонович. Чого ж ти, серденько, боїшся? Олеся. Либонь, татків голос?
Кіндрат Антонович. Чого ж боїшся? (Обійма Ті.) Горпина. Страшно!..
Кіндрат Антонович. Ото, страшно? Хіба я звір який? Адже ось тут стоїш зо мною, чого ж там страшно? Отак же точнісінько і там постоїмо; тільки що там ніхто де постереже, а тут небезпешно. (Цілує Ті.)
Олеся. Що я чую?!
Горпина. Не цілуйте мене, не хочу! (Виривається.) Кіндрат Антонович. Прийдеш? Горпина. У вас щось гидке на думці... Кіндрат Антонович. Що ж може бути гидке? Єй-єй, ні! Прийдеш, моя пташечко? Горпина. Не знаю.
Кіндрат Антонович. Пожалій свою неню, прийдеш, усього дам!.. Мені, бач, така дурниця запала в голову, щоб ти небезпременно прийшла до бані,— розумієш? Пожалій своїх малих братів та сестер. Прийдеш?
Горпина. Може.
Кіндрат* Антонович. Знов обманеш? Горпина. Ні!
Кіндрат Антонович. Дожидати? Скажи ж, моя квіточко! (Обнімає.)-
То р п и н а. Годі вже...
Голос Лукерії С т е п а н о в н и. — А де ви, Кіндрат Антонович? Пожалуйте, чогось старшина з писарем пожалували.
Кіндрат Антонович. От чортяка їх принесла! Ну, та я їх скоро спровадю... Я ж Дожидатиму. Поцілуй мене.
Горпина (відпиха його). Гетьте-бо! Ондечки хазяйка наближаються. (Почина набирать воду.)
Кіндрат Антонович. Вона сюди по захід сонця не прийде: я її наполохав, що тут раз у раз по захід сонця мавки з'являються, а проти бані водяник бовтається. Прийдеш? (Горпина мотнула, він хутко пішов, під ніс мимрячи): Ой, і їхав та пан Лебеденко, Та із млина із мукою, Гей, зустрічають його гайдамаки В темнім лузі над річкою... Горпина (сама собі). Що ж, він каже, що тільки поцілує. Нехай цілує, аби позичив матері борошна... (Набравши відра, йде.)
Олеся (стала насупроти неї). Горпино! Горпина. Ой, Боже мій! (Закрива лице долонею.) Олеся. Я ненароком все чула!.. Де твій сором, дівчино? Горпина. Я не винувата... Чепляються щоразу...