Олеся - Кропивницький Марко

Що ти сказала йому, що він тобі не до пари.
Олеся. Сказала, це правда. Як у мене на душі було, так я й сказала! Не до вподоби мені Нихвінт Варфоломейович. І не вірю, щоб він мене кохав. За віщо йому мене кохати? Ні лицем,, ні думками йому я не до серця.
Марфа Варфоломії вна. Я його серця не знаю, тобі видніш.
Олеся. Я ж і бачу. Думки наші цілком нарізнь. У Нихвін-та Варфоломейовича які заміри? Спитала його: "Щоб ви,— кажу,— робили, якби мали достатки?" — "Купив би,— каже,-"— в городі дом". А далі? — "Віддав би його під кватирі". Та й тільки? — "А потім зібрав би,— каже,— ще грошей та купив би і другий дом".— А далі, кажу, і третій? А він, регочучи,, каже: "Почему ж і не четвертий?"... А далі що? — питаю.— "А що ж далі?" — відмовив, усміхаючись. І так гидко усміхнувся,, що ніби аж мороз у мене поза шкурою пішов. Хіба ж це,, Марфушо, життя?
Марфа Варфоломії вна. А якого тобі ще кращого?1
Олеся. Ай-ай-ай!.. Що ти кажеш, Марфушо? З кожним} днем я все менш починаю тебе розуміти!.. Невже забула, як ми колись маріли, що як повиростаємо, то віддамо себе.цілком на користь і підмогу людям?
Марфа Варфоломії вна. Дурні ми були, то дурощі й плели. Ти ще й доси у хмарах літаєш, а я вже скінчила ітоги і з маренням, і з дурінням, і перейшла, як кажуть, на практичний грунт... Натякнула тобі, а тепер кажу навспряжки, що піду заміж за псаломщика, за Воздвиженського, ото і кінець.
Олеся. А далі що?
Марфа Варфоломіївна. А далі буде те, що Бог дасть. Прощай! (їде в човен.) Давай, будем перегукуватись, аж доки доїду до того берега, охотніш їхатиметься. (Від'їжджаючи, почина співать, Олеся підтягує, сівши на скелі.)
Та болять ручки, та болять ніжки, Гей, та пшениченьку жнучи, Та пшениченьку жнучи, Та уже мені надокучило, Гей, та миленького ждучи.
Та нема ж мого та миленького, Гей, та нема мого пана, Та й уже ж моя та постіль біла, Гей, та пилочком припала.
Та із-за гори, та із-за кручі, Гей, та риплять мажі йдучи. А воли ремиґаючи, А чумаченьки та вигукуючи...
ЯВА 2
Лукерія Степанівна і Олеся.
Лукерія Степанівна (гука). Олесю-гу! А я тебе шукаю по саду та по леваді, думала, знов сапаєш огородину за котрусь поденну або няньчиш чию дитину...
Олеся. А хоч би й так?
Лукерія Степані в н а. Воно ж таки тобі і пристало тепер...
Олеся. Робота більш пристала, ніж баглаї.
ЛукеріяСтепанівна. Он там, на грядках, Хари-тониха обполює баклажани та дуже бідкається, що нікому поняньчити дитину...
Олеся. Ось піду зараз та й поняньчу.
Лукерія Степанівна. Піди, піди мерщій! Вчора вона реготала на всю леваду, що знайшлась, каже, нянька на дурничку, нехай ще й сьогодня порегоче.
Олеся. Нехай! Це ви чи не хочете мене роздратувати? Мабуть, нема на кому зірвати серце, то на мене напались?
Лукерія Степанівна. Не в тім сила!.. Ондечки Леванід Петрович приїхав, оце свіжо, від презводителя.
Олеся. То що з того?
Лукерія Степанівна. Чого він почав учащати до презводителя?
Олеся. А нам яке діло?
Лукерія Степанівна. Коли б ти побачила, який на ньому мундир, а ордерів скільки!.. Дві мендалі і два хреста отутечки на грудях висять; а один хрестик на шиї. Певно, що на ньому не малий таки чин.
Олеся. І нехай собі.
Лукерія Степанівна. Я оце уперше побачила його у мундирі. Ох, коли б він не накоїв нам лиха з тією закладною, щоб земелька нам соком не вийшла. Як ти думаєш?
Олеся. Нічого я об тім не думаю.
Лукерія Степанівна. Ти ж там у книжки дивишся, то тобі видніш, ніж мені.
Олеся. У законах про те пишуть, а не в Тих книжках, у котрі я дивлюсь.
Лукерія4 Степанівна. А ти б і закони передивилась.
Олеся. Де ж я їх візьму?
Лукерія Степанівна. Бач, чортзна-яких книжок щоразу понакуповуєш до біса, а тих, котрі притьмом потрібні, якраз і нема.
Олеся. Та чого ви так метушитесь?
Лукерія Степанівна. Як глянула я на мундира та на ордери, то так уся і затремтіла. Певно, він має немалу силу і біля міністрів, а може, й біля царя...
Олеся. Йому те і на користь, а вам чого тремтіти?
Лукерія Степанівна. А хто ж його зна, чого? Такий жах мене обгорнув,, такий жах, як глянула на мундира та на мендалі, а від чого, не зрозумію!
Олеся. А що, мамо, як Леонід Петрович віддасть гроші, чи татко вернуть йому землю?
Лукерія Степанівна (жахнулась). З якої речі? Вона нам дісталась по закладній.
Олеся. Мабуть же, земля дорожча тії ціни, за котру вона була закладена?
Лукерія Степанівна. Хоч би вона і втроє дорожча була, так вона нам хвармально перейшла з торгів, по купчій.
Олеся. Так що ж, що хвормально? Хвормально ж можна і вернути. У Леоніда Петровича у той час не було грошей.
Лукерія Степанівна. То це ж вже він і винен, що не роздобув.
Олеся. Та він же, не хто другий. А як він захоче віддать гроші?..
Лукерія Степанівна. Мало б чого він не схотів. Земля нам перейшла хвармально.
Олеся. Кажуть, що на торги ніхто навіть не явився, ніби щось скрутили, чи що?.. І земля дісталась таткові за дешево... Це ж виходить очевидячки будувати своє щастя на чужім безталанні?
Лукерія —Степанівна. Може, й так... Не знаю, як воно виходить по-книжному, а ми потрапляємо за громадським розумом; як люде, так і ми. Дали о ми зівка, то другі вхопили б земельку, а ми зісталися б з московською борулькою...
Олеся. А я певна, що батько не захочуть так дешево взяти землю.
Лукерія Степанівна. же і взяв. Земля нам хвармально дісталась.
Олеся. Це вже я чула, що хвармально. А як, кажу, Леонід Петрович верне гроші?
Лукерія Степанівна. А хіба ми мало клопоталися ціле життя, щоб здобути цю земельку? Цебто по-твоєму виходить, що сьогодня я куплю вола чи корову і віддам гроші, а завтра той, що продав, принесе мені гроші назад і скаже: верни мені вола чи корову, то я й мушу вернуть?
Олеся. А хоч би й так?.. Крім того, то вольна продажа, а це...
Лукерія Степанівна. Ой, дочко, чи не дуже вже багато ти розуму набралась з книжок? Велику ти вагу береш на свої цлечі, гляди, щоб не спіткнулася... Недаром я натякала скільки разів батькові, що пора тебе до рук прибрати. Через тебе он вже й наймички мені грубіянствують, бо ти з ними з усіма мало не посестрилась, через то вони мене й вухом не ведуть.
Олеся. Бо ви не вмієте з наймичками поводитись.
Лукерія Степанівна. Цебто ти вчитимеш мене, як мені з наймичками поводитись?
Олеся. Кажуть, що всяке поводження з боку видніш. Я й кажу вам, що бачу. Коли б ви змогли самі придивитись до вашого поводження, то й побачили б... Наприклад, сьогодня ви сидите з ними поруч і виявляєте свої скарги, особливо як з батьком посваритесь, то виявите перед ними і те, чого б не слід нікому знати; а завтра починаєте їх ні за що, ні про що лаяти та гризти... Взичаете неґречними та незвичайними словами... Ну, вона й не втерпе, огризнеться.
Лукерія Степанівна. А я повинна їй змовчати?
Олеся. І вона також людина.
Лукерія Степанівна (кланяється). Спасибі тобі, донечко! То це ти вже мене рівняєш до наймички, до якої-небудь репаної мугирки?
Олеся. А хіба ви з панського роду?
Лукерія Степанівна. Кожен за свої гроші пан!
Олеся. Пан, тільки з іншого боку.
Лукерія Степанівна. Так-так!.. Тебе тільки послухай, ти наговориш повнісіньку хату й кімнату!
Олеся. І навіщо нам у пани лізти? Скільки не квітчай ворону у павине пір'я, а вона все-таки не буде павою, а буде вороною. €, мамо, поговірка "видко пана по халявах". Від чогось вона з'явилася. Пани, мамо, перш усього люде образовані.
Лукерія Степанівна. То, по-твоєму, я вже й не-образована?
Олеся. Авжеж що ні.
Лукерія Степанівна. Ах ти ж, стерво ти вчене! Та я тебе як схоплю за коси, то так образую!..
Олеся. Оце якраз доладня розмова.
Лукерія Степанівна. Іч, яку зміюку вивчили собі на радість!
Олеся. Зміюка? А й години ще не пройшло, як при Марфуші плакались, що як то вам тяжко буде розрізнитись з дочкою-єдиначкою, як прийдеться заміж мене віддати, що як голоситимете та вбиватимитесь...
Лукерія Степанівна. І голоситиму! (Почина хникать.) Всі слізоньки виплачу та виголосю... Хіба буде мені, з ким пожуритись, теплим словцем перемовитись?..
Олеся. Навіщо вже й теплішої розмови, як ось зараз?..
ЯВА З
Ті ж і Кіндрат Антонович.
Кіндрат Антонович. А що це ти, старушка, роз-хлипалась?
Лукерія Степанівна. Так собі. (Сіпа Олесю за рукав.) Мовчи!
Олеся. Забагнулося мамі заздалегідь оплакати мене, ще й женихів нема, а вони вже ніби виряжають мене з двору.
Кіндрат Антонович. Женихів, як собак, аби твоя охота.
Олеся. У мене до того охоти нема... Я маю де об чім з вами поговорити, тату.
Кіндрат Антонович. Ага... Шкода, що я не маю тепер часу... Ідіть краще в дом та готуйтеся до чаю.
Олеся. Ще рано до чаю лагодитись.
Кіндрат Антонович. Стара, там треба розпорядитись, щоб на вечерю що-небудь...
Лукерія Степанівна. Зараз іду. (Пішла.)
Кіндрат Антонович. А ти, Олесю, піди з Левоні-дом Петровичем времяпрепровожденіє...
Олеся. А що, йому скучно? А мені з ним невесело.
Кіндрат Антонович. Все ж таки він ніби гость у нас. Вернувся оце від предводителя та такий засмучений.
Олеся. Як ви, тату, скінчили з ним за землю?
Кіндрат Антонович. По закону. Від закону я ані на ступінь!..
Олеся. Як же по закону?
Кіндрат Антонович. Га? (Оглянувся.) От, за чим ішов, про те й забув!.. Іди, я зараз тебе дожену. Треба подивитись, чи законопатили отого жолоба? І що за каторжний народ! Доки не тюкнеш десять разів, нічого він тобі не зробе. (Пішов )
Олеся. Обрид вже мені Леонід Петрович з своїми роз-казнями про Петербург. Балака про таке, що мене ані крихотки не цікавить... Як спитала у нього, як поступити на хвершаль-ські курси, то він того й не знає. (Пішла.)
Кіндрат Антонович (сам). Що це Олеся почина вже совати свого носа ніби туди, куди б і не слід? Е, цього-то вже я не вхвалив...
ЯВА 4
Леонід Петрович із хвіртки.
Леонід Петрович. Кондрат Антонович! А ты вот куда забрался? Все хлопочешь да хлопочешь.
Кіндрат Антонович. Такий же наш талан, що мусимо увесь вік, повзаючи навколюшках, копійку ту з землі вишкребати.
Леонід Петрович. Тебе ли сетовать на судьбу?
Кіндрат Антонович. Сам не жалуюся, а печінка ниє.
Леонід Петрович. Ты с ноющей печенкой еще и меня переживешь. (Вийма папиросу і закурює.) А я нарочно тебя искал, чтобы кой о чем потолковать... (Предлага папиросу.)
Кіндрат Антонович. Я дуже люблю слухать, як ви балакаєте про Петербурх, про чужі землі.