Олеся - Кропивницький Марко

Так ловко розказуєте, неначе я сам там був і все своїми очима бачив. А вже як почнете розказувать про царські дворці та про пам'ятники, так і не заснув би ніколи, все слухав би!..
Леонід Петрович. Здесь, я думаю, нам не помешают? Сядем!
Кіндрат Антонович. Я постою.
Леонід Петрович. Зачем же? (Сіда на жолоб.)
Кіндрат Антонович. Ми вже привикли уважать вас ще за покійного вашого батюшки, Петра Григоровича,— царство їм небесне, вічний покій їх душечці!
Леонід Петрович. Значит, ты чувствуешь, что мой покойный отец для тебя сделал?
Кіндрат Антонович. Хто, я? Чувствую і дітям, і онукам накажу, як помиратиму, щоб чувствували. Та як і не чувствовать? Та я за душечку покійного мого благодітеля щогода, на Петра, панахиду правлю.
Леонід Петрович. Он действительно вывел тебя в люди из ничтожества!..
Кіндрат Антонович. Вони, діствТительно вони! Вони постановили мене на ноги, це я всім кажу. Та коли б не вони, доси, може, вже мене й черва стріскала б. І, Боже-Боже, що то була за предобродітельна душечка!..
Леонід Петрович. Был я сегодня у предводителя дворянства.
Кіндрат Антонович. Знаю, мені Льовка розказував. Ще й до адвоката заїздили?..
Леонід Петрович. Левка что-нибудь лишнее наплел? Вечно сует свой нос.
Кіндрат Антонович. Ні, він нічого такого не казав. Розказував тільки, як господин предводитель дворянства цілувалися з вами і самі підсажували вас у хваїтона. Казав, правда, що чув, як господин предводитель бовкнули про мене незвичайне слово: шкуродером мене звеличали!.. Але я того й вухом не веду. Конешне, вони господин предводитель дворянства, то їм можна взичать нас усякими меннями, їм ніхто не затуле рота!..
Леонід Петрович. Мало ли что о ком за глаза не говорят.
Кіндрат Антонович. Нам і в очі, і поза очі кажуть, але ми ніби того не дочуваємо і не добачаємо, а ведемо свою напряму, сказать, свою политику. І з адвокатом зволили совітуваться?
Леонід Петрович. Ты, вижу, все уж знаешь? Попотчевал Левку, а потом и повыспросил?
Кіндрат Антонович. Льовка сам дуже словоохот-ливий.., а чарки горілки чому й не дать тому; котрий потребляє оную?
Леонід Петрович. Имение теперь твое, по закону ты совершенно прав.
Кіндрат Антонович. Я, як бачите, від закона ані на ступінь!..
Леонід Петрович. Но знаешь ли ты, что если ты возьмешь у меня имение в той цифре, в какой оно у тебя было заложено, тогда я окончательно разорен?
Кіндрат Антонович. О, де ж таки? А служба ваша в Петербурзі?
Леонід Петрович. Служба? Мне теперь либо — в петлю, либо пулю в лоб!..
Кіндрат Антонович. Та що це ви, Бог з вами, не лякайте мене! Це ви, певно, підпили трошки? Звичайно, гостювавши у господина предводителя, то вже не без того?.. У нас тут був один панок, господин Козубський, певно, знавали? І такий же приятний був чоловічок, ну як тілько підоп'є, зараз голову в петлю... Разів з п'ять вирятовували, а нарешті таки не встерегли — повісився. І які єсть кой-которі господа охочі до петлі!
Леонід Петрович. Мое положение безвыходное.
Кіндрат Антонович. Тошно, що как будьто незавидне... А ви не плошайте, надійтесь на Бога.
Леонід Петрович. А. ты мне морали не читай.
Кіндрат Антонович. Скільки ще у вас тієї гордості! Отакі були покійні Петро Григорович, ваш батюшка,— царство їм небесне, вічний покій їх душечці!..
Леонід Петрович. Перестань панахиду петь! Не возьмешь же ты у меня землю по тридцати рублей за десятину? Ведь она стоит, по крайней мере, по сту рублей, а тебе досталась с банковским долгом по пятидесяти семи.
Кіндрат Антонович. Це правда, земелька хоч куди, я її і по сто двадцять не віддам.
Леонід Петрович. Ну, вот видишь?
Кіндрат Антонович. Кажу ж, що не віддам і по сто двадцять!.. І хоч вона мені по закону дісталась, а я все ж таки довічне молитиму за вас Бога, щоб послав вам здоров'я і...
Леонід Петрович. Я не нуждаюсь в твоих молитвах.
Кіндрат Антонович. Та вже скільки хочте, гнівайтесь собі, а я від свого заповіду не відступлюсь: я вже вас і в граматку записав, і двічі на часточку подавав о здравії!..
Леонід Петрович. Я буду тогда здоров, когда ты мне уплатишь остальные...
Кіндрат Антонович. Як ви кажете?
Леонід Петрович. Сколько ты мне прибавишь?
Кіндрат Антонович. За віщо?
Леонід Петрович. За землю. За землю мою, которая тебе досталась чуть ли не задаром? Сколько ты намерен мне добавить?
Кіндрат Антонович. У мене такого наміренія нема.
Леонід Петрович. Предводитель советовал мне поговорить с тобой по душе, понимаешь?
Кіндрат Антонович. Понімать понімаю...
Леонід Петрович. Подумай только, ведь ты меня ограбил.
Кіндрат Антонович. Сохрани мене, Господь! Я по закону.
Леонід Петрович. Припомни, что когда срок аренды истекал, мне другие всегда гораздо больше предлагали, а ты падал мне в ноги, ползал, пресмыкался, рыдал!..
Кіндрат Антонович. Правда, істинная правда! Панам дуже подобається, щоб перед ними повзать навколюш-ках та слізьми їм ноги обливать. Хлібом їх не годуй, тільки кланяйся їм!.. Повзав і я перед вами, ну і виповзав... І кожен раз буду вам за те вдячний!., Буду молить Господа...
Леонід Петрович (криком). Замолчи! Я от твоих причитаний скоро с ума сойду!..
Кіндрат Антонович. Не знаю вже, як з вамр й говорити!.. Ніяк не попаду у тахту.
Леонід Петрович (почина ходить). Отец мой призрел тебя, приютил, сперва лакеем сделал, потом управляющим и, наконец, отдал тебе имение в посессию; и ты в каких-нибудь 24—25 лет сделался чуть ли не первым богачем —в уезде.
Кіндрат Антонович. О, до того ще далеко! Я оку-ратно, число в число, вашому покійному батюшці,— царство їм небесне, вічний покій їх душечці! — посесіонні гроші висилав, від серця їх відривав, а висилав окуратно... Було, картопельку з сирівцем їм, а посесіонні гроші у строк висилаю. Може, від тії страви у мене і діток тройко в один год преставилось. Упокой, Господи, младенців Петра, Василя і Марину!.. Раз тільки і написали мені ваш батюшка письмо, либонь, від тридцятого октября... Воно і доси у мене за образом храниться. Пишуть: "Кіндрат, кажись, ти плутуєш". І так, мов у серце ударюіи мене тим словом. Треба було вислать посесіонні 25-го октября, а я їх задержав до 15-го ноября.
Леонід Петрович. Вот видишь? А ведь батюшка не взыскал с тебя за это неустойку?
Кіндрат Антонович. Не взискали, це правда... Тож була предобродітельна душечка!..
Леонід Петрович (довго ходить). Так ты ничего мне не прибавишь?
Кіндрат Антонович. А пам'ятаєте, як два літа підряд у нас був страшний неврожай, у полі все /вигоріло; написав я вам письмечко, крівавими слізьми його писав, а ви ані копієчки мені ке скостили з посесіонних, ані одного рублика. Письмо за письмом присилали: "Высылай немедленно деньги!" А покійні Петро Григорович, певно, скостили б.
Леонід Петрович. Ты больше мне ничего не скажешь?
Кіндрат Антонович. Що ж я можу? Коли вгодно, розмовляйте ви, а я дуже охочий слухать розумні речі.
Леонід Петрович. У тебя, Кондрат, нет ни стыда, ни совести!
Кіндрат Антонович. Позвольте, оцього предмета не слід би касатись, бо це дуже деліхатка вещ... Хіба то безсовісно, що я недосипав ночей, не доїдав шматка хліба та все працював, щоб себе і сім'ю свою зарятувать від злиднів? А то не безсовісно, що ви батьківщину програвали в карти та жбурляли тисячі на всякі дурниці та витребеньки?
Леонід Петрович. Это не твое дело.
Кіндрат Антонович. Хіба не соромно мені, що я ради дітей своїх повзав у вас у ногах?.. А ви у голодний год вирвали у мене останні дві тисячі і купили якійсь німкені каблучку на руку?
Леонід Петрович. Довольно!
Кіндрат Антонович. Як то "довольно"? Ви взичає-те мене образливим словом та ще й бороните відповідать? Як же то довольно? І закоренілому душогубові суд дає способи виправитись; а ви, не знаю вже, по якому закону хочете мене судить?.. Позвольте вам ще й те пригадать, що ви у мене гостюєте, сказать, на всім продовольствії і здається, що всі ми догожаємо вам, як уміємо, а ви за нашу хліб-сіль жбурляєте в вічі незвичайними речами... Це вже зовсім не по-христи-янськи та й не по-дворянськи, ваше високоблагородіє!..
Леонід Петрович. Да, ты прав... Я виноват!.. Не сердись!.. (Протяга руку.)
Кіндрат Антонович. Ніколи у мене на вас серця не було, бо я завжди пам'ятаю, що ви син мого благодітеля... Розпалились трохи?.. Ну, що ж, це бува, бува...
Леонід Петрович. Ты уж купи у меня коляску, мебель и все остальное. Как же ты, вновь испеченный помещик, будешь ездить в телеге или сидеть на самодельном стуле?
Кіндрат Антонович. Це інша річ, і якщо недорого візьмете, по-божому, то можна буде купить.
Леонід Петрович. Я видел, как ты третьяво дня трясся в город на какой-то беде!
Кіндрат Антонович. Краще ж я їздитиму на біді, ніж вона на мені. Продайте вже мені і ікону "Розп'ятіє"!
Леонід Петрович. Нет, ни за что!.. Это память от моей прабабки, это работа знаменитого итальянского художника.
Кіндрат Антонович. Не продаете мені, то продаете якому-небудь нехристові, і гріх вам буде, єй-єй, гріх, що ікона піде не в християнські руки.
Леонід Петрович. Ну, об этом после... Так пойдем, приценимся к остаткам моего величия. (Регоче.) А ловко ты обделал дельце, мерзав... (Пішов.)
КіндратАнтонович. І від закону нігде акі на ступінь!.. (Пішов.)
ЯВА 5
В л а с (виходить з вудками і, обернувшись, балака до когось за лаштунки).
В л а с. А за віщо він мене прожене? Хіба я волоком чи павуком ловитиму? Не боюсь я його. На вудку йде риба прохана... (Розмотує вудки і закида.) Ач, який коропище вивернувся. (Під гуку є стиха.) Та йди-бо сюди, посидимо вдвох. Га? Ну, як собі знаєш. Ану-ну, клюй, клюй!.. (Витяга вудку.) А! Зірвалася, а була ловкенька рибина. (Поправляє черв'ячка.)
ЯВА б
Влас і Олеся.
Олеся. А хто тобі, Власе, позволив тут рибу вудить?
Влас (кивнув головою). Хто ж, як не сам собі? (Поплював черв'ячка, закида вудку.) Надо мною нема пана!
Олеся. Найбільший?
Влас. Найголіший.
Олеся. Через те й сміливий такий?
Влас. Авжеж. Кому ж і бути сміливим, як не злидневі? Образити не вгадаєш чим, упіймати нема за що, одійняти нема чого!..
Олеся. Балакучий!
Влас. У мене язик слухняний: звелю — меле і шеретує, не звелю — зразу загальмує.
Олеся. Дай мені одну вудочку, і я половлю. Влас. Знов бовтатимете, усю рибу розполохаєте. Олеся. Я буду тихо закидать.
Влас.