Олеся - Кропивницький Марко

Я хочу вчитись; хочу буть корисною сільському людові... В селі дуже потрібні лікарі і хвершали...
Леонід Петрович. Да-да... Понимаю!.. Но я бы... Позвольте вам предложить один вопрос Почему вы теперь не так ко мне, как прежде? Сначала вы были как будто расположены ко мне; не прочь были иногда побеседовать со мной... И вдруг такая резкая перемена...
Олеся. Правда, я охоча була розмовлять з вами, доки ви не почали глузовать наді мною.
Леонід Петрович. Я глузовал над вами?
Олеся. Авжеж... Почали компліменти говорить, залицятись. Потім завдали питання, котре цілком образило мене... Все те ні до чого!..
Леонід Петрович. Я вас не понимаю...
Олеся. Ви, певно, думаєте, що я з таких, котрі, не роздумуючи, раді вийти заміж за дворянина, за поміщика, за чиновника чи за охвицера?.. Ні, я бачу добре ту прірву, ту безодню, котра лежить межи мною і вами і, мабуть, довго ще лежатиме.
Леонід Петрович. Для любви преград не может существовать, тем более преград сословных!..
Олеся. Може... Десь, в якійсь книжці, я щось подібне читала. А то ще читала на канхветі такий вірш: "Для любви одной природа нас на свет произвела"!.. (Усміхається.)
Леонід Петрович. Вы, значит, не верите, что я вас люблю?
Олеся. Скількох ви вже на своїм віку завіряли в любові? Мабуть, їм і ліку нема!..
Леонід Петрович. Разумеется; что я, как и всякий молодой человек, увлекался... Но я ни в одной еще не встречал таких...
Олеся (затуля вуха). Не треба, годі, не кажіть!.. Бог з вами і з вашою любовію!.. Я, може, заміж ніколи не піду. А як і піду, то тільки за рівню, за простого; за такого, котрому я буду і першим другом, і першою думкою, і першим залицянням!..
Леонід Петрович. Да? Вот как!..
Олеся. Скажіть по правді, я єй-єй не розгніваюсь,— ви шутковали зо мною? Правда, шутковали?
Леонід Петрович. Нет и нет!.. Я нисколько не шутя говорил и готов снова повторить...
Олеся (затуля вуха). Я не чую, не чую!.. (По паузі.) То вишлете програму?
Леонід Петрович. О да, обязательно!..
ЯВА 7 Ті ж і Л ь о в к а.
Л ь о в к а. Барин, там покупатели явились. Леонід Петрович. А, хорошо... Ступай!
Льовка пішов.
Олеся. Як пришлете, то буду дуже вдячна вам! (Пішла.)
ЯВА 8 Леонід Петрович (сам).
Леонід Петрович. Итак, Олеся не захотела выйти за меня... И хорошо сделала. К чему? Зачем? Поскорее отсюда!.. Умно поступила — и для себя, и для меня — для обоих умно!.. Да!.. Зачем, однако, она деньги оставила?.. Впрочем... (Хова гроші в капшучок.)
ЯВА 9
Леонід Петрович і Льовка.
Льовка. Там жиды явились покупать мебель.
Леонід Петрович. И отлично. Пора нам, Левка, отсюда уезжать, не ко двору мы здесь пришлись.
Льовка. Да-с, страна необразованная. Не место нам здесь! (Заклада руки в кишені.)
Леонід Петрович. Не место? А где же мое-то место? А ты знаешь, где мое место? Л ь о в к а. Да где же-с?
Леонід Петрович (показує власно рукою). Твое в передней, потому что ты лакей, как и Кондрат!.. А мне нет уж нигде места!.. (Хутко виходить.)
Завіса.
ДІЯ IV КАРТИНА І
Середина Марииииої хати. Стіл, лави, піл, образи, скриня і таке інше, як звичайно у хаті незаможного кріпака.
ЯВА 1
Марина (перемива біля порога ложки), Галя (колише в люльці дитину), на печі сидять два невеличких хлопчика.
Марина. Гляди ж, доню, як прийде Влас, то всипеш йому у миску щерби з галушок; скажеш, що галушок не стало. Щерба ондечки, у печі. Нехай візьме шматок хліба та дрібок солі та й пообіда. А я збігаю до куми Гапки, позичу борошна, доки наше змелеться.
Галя. Чую, мамо.
Марина. Я не буду там Гаятись. Часом Влас прийде і захоче знов куди піти, то скажи, що я звеліла йому мене підождать. Чуєш? А ви, лобуряки, чого позлазили аж на черінь? Геть на двір! Ідіть лиш у поле та нарвіть бабок, какешу, козельців... Та не поїжте всіх, а й додому принесіть, і ми з Галею трохи посолонцюємо. Ну, геть швидше! А ну ж хутенько! Чуєш ти, Андрію? Хведосе? Та висякай-бо, капосна личино, носа!.. А гидкий, а замазура!..
Хлопці злазять з печі І йдуть ліниво з хати.
Знаю-знаю, чого мнетесь. (Дає по шматку хліба.) І коли ви натріскаєтесь?
Хлопці хутко побігли.
Галя. Мамо! А як дитина прокинеться, мені можна буде піти за ворота?
Марина. Підеш. Та тільки не кидай дитини. Та не бий його, як плакатиме, зараз зроби йому соску. Та гляди мені, засни отамечки біля колиски, то я тебе засну... Взяла б пір'ячко скубти або вовну перебирать... І сидить, склавши ручки, неначе проти неділі або проти празника. (Дає їй сито з пір'ям.) На! (Пішла.У
Галя. Якраз стану я дерти пір'я! (Встала і пішла хутко в куток.) Краще зроблю ляльку з тих тряпочок, що мені ба-ришня подарувала. (Взяла трШпочки.) Ось червоненька. Ой, які ж гарненькі!.. Це буде хвартушок. А з ції синьої — кохта. (Почина співать.)
Ой на горі гречка, Сидить зайчик, Він ніжками чеберяє! * Ой, якби я ніжки мала,
То б і я так чеберяла, Як той зайчик!.. Ой на горі просо, Сидить зайчик, Він ніжками чеберяє і т. д. Ой на горі ячмінь, Сидить зайчик, Він ніжками чеберяє і т. д.
ЯВА 2 Входить В л а с.
В л а с. А де мати?
Галя. Пішли до куми Гапки борошна позичити. Будеш обідати?
В л а, с. А що ж там є?
Галя. Щерба з галушок. Галушок було мало, ми всі поїли. Влить щерби?
В л а с. Не треба! (Здійма з полиці шматок хліба, бере дрібок солі, ложку і миску, у котру налива води, і почина їсти.)
Галя. Мати, Господи, як журяться, що ти все кудись ходиш.
Влас. Журяться? І дуже журяться?
Галя. Авжеж, дуже. Жалібних пісень все співають. І я однії навчилась; така жалібна-жалібна! (Почина тихо співать.)
Де ти, хмелю, зимував, Що й не розвивався? Та де ти, сину, кочував, Що й не роззувався?..
Сьогодня аж плакали.
Влас. Плакали?.. І чого?.. Я Гарасимові в'ятіри лагодив: він прохав...
Галя. Коли б, кажуть, здужав, нехай би вештався, де хоче, а то хворий. Замість того, щоб полежати, а вік десь ходе.
Влас. Зовсім я не хворий. І хто це наплів матері, що я хворий? Певно, які-небудь баби? Я здоровий, як бик, як втроє налигач! Чого я лежатиму?.. А робити хто за мене буде? А що я трохи кашляю, так це через те, що простудився... Простудився, через то тепер і риби не ходжу вудить. І тепер сила вудіїв сидить на березі, а я дома... Сьогодня, мабуть, таки не втерплю, зараз після обіду візьму вудки та на вечерю ловкої риби впіймаю. День сьогодні чудовий, тихий... Так, кажеш, мати плачуть?
Галя. Плачуть.
Влас. Бач, як мати за нами бідкаються, а от ти матері не слухаєш. Певно, мати веліли тобі що-небудь робить, а ти у ляльок сіла гратись. Ти б подумала, що нас скільки, а мати одні, вони за всіма нами пеклуються. Покинь ляльки та приймайсь за роботу.
Галя (насупилась). Щодня тільки роби, все роби...
Влас. А хто ж на нас робитиме, як не ми самі? Батько померли, а нас на матір зосталось п'ятеро, ми з тобою старші, то й мусимо і матері допомагати, і на себе заробляти та і дрібноту доглядати. З Андрія тільки ще через год буде яка-небудь поміч, тоді наймемо його куди-небудь гусей або гиндичат пасти; а тепер він тільки їсть хліб та одежу таска. А потім і Хве-дось підросте... А там ще год пройде і з. тебе вийде дівка. Тоді нам всім легше буде робить у гурт... Так, кажеш, мати плачуть? (Помовчав.) А та... Олександра Кіндратовна не приходила?
Галя. Учора навідувалась.
Влас. Та те я знаю, а сьогодня?
Галя. Сьогодня ще не була. Мати кажуть: "Коли б Влас оженився, була б у мене помішниця".
Влас. Бач, бо ти лінуєшся матері допомога™, от мати і бідкаються.
Галя. Еге, якраз лінуюся!.. А хіба я винна, що не можу вимісити хліба, що не здою корови гаразд?.. Влас. От бачиш?..
Галя. Що "бачиш"? І води наносю, і страву всяку зварю, і сорочки поперу, і всяку роботу... А що у мене нема сили... Всі люде дратують мене сухореброю, кажуть, що я в батька вдалась. Чи правда, Власе, що татко померли від чахотки?
Влас. Хто це тобі наплів?
Галя. Я чула, як баришня казали матері, що у татка була чахотка.
Влас. Яка баришня? Цебто Олександра Кіндратовна?.. Може, й від чахотки, Бог його зна!
Галя. Чи вже скоро буде год, як татко померли? Влас. Після другої Пречистої 1Х. Галя. Скільки тобі, Власе, годів?
Влас. Двадцять. А тобі тринадцять.
Галя. Який ти розумний, все знаєш.
В л а с А ти балакай, та йе забувай і пір'я дерти, а то мати... Ти тільки умієш зуби заговорювати. (Помовчав.) Що ж, і оженюсь... На все прийде своя пораї
Галя. Бери тільки таку, щоб добра була, матір почитувала та поважала.
В л ас. Це мати так казали?
Галя. Авжеж.
Влас. А в мене така думка, щоб зовсім не женитись... Не знайду собі до мислі, стало бить, нема навіщо й женитись...
ЯВА з Ті ж і О л е с я. Олеся. Хліб та сіль!
В л ас. Милости просимо. Садовіться в нас.
Олеся (дає Галі лоскутики). На тобі ще на ляльки.
Галя. А Влас гримає на мене, що я в ляльок граюсь.
В л а с А ти вже й скаржитись? Ач, яка! Звісно, у неділю можна гратись у ляльок, а не в будень. (Усміхається.) От і вдовольнився. (Прийма миску і ложки.) Сідайте ж бо!
Олеся. Що це ти, полуднував?
Влас. Ба обідав. Хліб-сіль та вода — то козацька їда! А по-вашому, ця страва зветься, мабуть, совусом? А наш брат часто і замість цього совусу тільки посовається по лаві, умне цвілого сухаря, та й... спасибі Богові за хліб та сіль.
Олеся. А хто в тім винен?
Влас. Звісно, хто. Звичайно, ми самі винні. Ви з книжок мені казали, а я так, як бачу промеж людьми, то так і обміркував. Виходить, що всі злидні від того, що кожен з нас тільки про себе турбується; а коли б ми в спілку завели які ремества, щоб у нас на селі були всякі майстри, крамниці свої гуртові, всякі товариства... Та я перший усім ремествам навчився б. Я гарячий до діла. Я бачив, як у німців робиться по колоніях, нарочито туди, ходив... Вони все самі: і хургони роблють, і плуги, і віялки, і усякі машини... У них свої шевці, кравці, столярі, ковалі, слісарі... А главне діло, не сидять, склавши рук, завжди робота іде своїм порядком. А наш брат обмолотився, обсіявся — і зараз до монопольки, бо дома сидіть, не знаючи ніякого ремества, нудно... Через те ж німці і в достатках, а наш брат пухне з голоду. Кажуть, грім не гримне, мужик не перехреститься... Це, положим, правда, що нашого брата треба підштовхувать. Але ж мужик наш чоловік темний, неосвічений... Ось де вся біда і все горе!..
Олеся. З яким ти палом це говориш!
Влас.