Олеся - Кропивницький Марко

(До Павла.) Навіщо ще й тебе в горниці взяли; мало й так дармоїдів?
Павло. Правильно. За рідних панів слуг було сила, так. тож були справжні пани... А тут хазяїн каже: "треба", ви кажете: "не треба", і... правильно.
Лукерія Степанівна У кого дзенька в кешені, той і пан.
Павло. І я вас почитую, як достометну пані. Та дай вам тільки прозорну трубу в руки, та щоб шляпку при голові — і вже ваше осіятельство! Правильно. Тільки що осія-тельство і без лакея, чи правильно ж? О, бачитеї Виходить, мене вам треба.
Лукерія Степанівна, (до Горпини). Куди ж ото ти ставляєш отого дзиґлика, хіба не знаєш, що йому належить бути отутечки?
Г о р п и н а. Почали витребенькувати!
Павло. Правильно, що йому отутечки іменно і слід стояти, де господиня приказують.
Г о р п и н а. Учора був отамечки, а сьогодня вже он куди ставляй його!
Лукерія Степанівна. Еге ж, учора був отамечки, а сьогодня буде осьдечки.
Павло. Так і понімай!
Г о р п и н а. Навіщо ж це?
Лукерія Степанівна. Я так хочу!
Павло. Понімаєш, дуря, господиня так жалають, і правильно.
Г о р п и н а. На таку господиню ніколи не потрапиш догодити.
Лукерія Степанівна. У кого нема тями, той і не потрапе.
Павло (до Горпини). А ти наважайся потрапляти. Було, покійні пан, Петро Ригорович, кажуть: "Павлушка, штоб завтра єтая небуль, що стоїть у цій кімнаті, стояла в тій, а та, що в тій, щоб стояла в цій!" — Слушаю! І завтра зроблено так, як звелено. Господиню треба слухать, бо вони наші, а ми їхні.
Горпина. Та так же!..
Лукерія Степанівна. За зиму відлежала боки, то це в тобі жир почина грати.
Павло. Правильно! Людина, як і скотина, почува весну. Горпино! Чуєш, я тобі не велю грубіянствувать!..
Горпина. Робиш щодня, як той сірий віл, не вгаваючи, а тебе ще за те дармоїдом взичають!..
Павло. Бо вони на те господиня, стало бить, і можуть взичати, а ти набери в рот води.
Лукерія Степанівна. Ти б, може, хотіла панувати? Пикою не вдалась!
Горпина (усміхнулась). Як на чиї очі...
Павло. Правильно, що пальтретом не вискочила!
Лукерія Степанівна. Чи сукно на оцім столику витерто, чи й доси в крейді? Адже ж у карт гратимуть.
Горпина. А я почім знаю, що гратимуть?
Лукерія Степанівна. Чи тій же лампі отамечки й слід стояти, куди ти її примостила?
Горпина. Вона ж тут раз у раз стоїть.
Лукерія Степанівна. Стояла там, а теперечки осьдечки стоятиме. Товку у твоїй голові ані на шаг.
Павло. Горпино, роби так, як велять! От покійні пан, Петро Ригорович...
Горпина. Ще й ви тут розпанькались з своїми покійниками, аж обридло слухать!
Павло. Іншого покійника охотніш згадаєш десять разів, ніж якого живого один раз.
Лукерія Степанівна. Намочи зараз кінчик рушника у воду та витри столика.
Павло. Водою не годиться. Бувало, за покійного пана, Петра Ригоровича, як тільки де пляма на сукні, зараз водкою, а водою тільки розквацяєш.
Лукерія Степанівна. Іменно, що тільки розквацяєш. Піди, отам у шахві стоїть горілка, налий трішки у рюмку або в стакан.
Горпина пішла.
Павло. Не хвалив я того, що у вас шахва, у котрій стоїть горілка, відперта. От тільки увійшов у горниці, і бачу вже, де непорадок. Чи й сахарь так?
Лукерія Ст е па н і в н а. Ні, сахарь та чай під замком.
Павло. Під замком? Хоч і під замком, а все ж таки не давайте ключів Горпині.
Лукерія Степанівна. Хіба ти що постеріг за Горпи-ною? Я ж казала, що й вона така ж, як і Пріська.
Павло. Я тільки зиркнув сюди-туди, зараз і бачу, що не так, і не до хвасону... Ну, і хто це звелів оці крісла отутечки попритуляти?
Лукерія Степанівна. Хто ж, як не я?
Павло (переставля крісла). Так ви ж, мабуть, веліли ось як їх постановити? {Ставляє по-своєму.) За покійного Петра Ригоровича...
Лукерія Степанівна. Отак же і я хотіла, так хіба у Горпини є на то тяма?
Павло. Ну, не турбуйтеся, при мені все коїтиметься під ваше хотіння... Коли хочете, ключі від сахарю дайте мені.
Лукерія Степанівна. Чи ти ж зугарен мені догодити?
П а в л о. Я? Та хіба ж я не бачу, що ви хочете, щоб у вас все було на загрянишний шталт? А що, не вгадав?
Лукерія Степанівна. Ба, вгадав. Треба буде дати тобі косинку на шию, а то так якось не чепурно... А сорочка на тобі яка?
Павло. Десятчана.
Лукерія Степанівна. Я дам тобі тонку, стареньку, хазяїнову.
Павло (цілує її руку). А хоч і дві, хіба я не зумію подякувати? Та я!..
Лукерія Степанівна. На мою думку, ти тільки й зміг би потрапити на мене.
Павло. Господине. (Б'є себе у груди.) Ось як я вам!.. Єй-єй... Знаєте, я який? Скажіть мені: Павле, пірни в ополонку!.. Єй-богу, я такий. (Цілує її в руку.) Отака була ніжна ручка у покійної барині, Марії Вікторовни... А Горпині ключів від сахарю не давайте, а давайте мені.
Лукерія Степанівна. Ой, мабуть, ти щось помітив за Горпиною?
Павло. Я оком тільки зиркнув і понімаю...
ЯВА 6
Тіж і Горпина(з стаканом).
Лукерія Степанівна. Умочи ж краєчок рушника в водку.
Павло. Набери в рота та й сприсни, так краще буде. Лукерія Степанівна. Або сприсни, то ще й краще буде.
Павло (бере в рота горілку і сприскує). Отако-о!
Горпина (витира столика). Ач, як ловко витирається, сукно, неначе нове.
Лукерія Степанівна. А ти, дуря, і не знала цього?
Павло. Куди ж їй? Я більш світа і людей бачив, а й то за вашим розумом ледве похоплюся.
Лукерія Степанівна (йдучи). Як зберуться гості, то треба буде зараз і до обіду лагодитись. Чи ти, Павло, умієш чай наливать?
Павло. Спитайте Павла, чого він тільки не зна. Навдаху, чи й є що у світі таке, до чого б Павло не добрав способу?
Лукерія Степанівна. То наливатимеш сьогодня чай, а я хоч трошки попаную. (Пішла.) Павло (до Горпини). Чула? Горпина. Ну?
Павло. Кешені у тебе просторі? Буде солодко і тобі, і мені! (Бере стакана з горілкою.) Ого, скільки линула! Навіщо добро пропадатиме? (Випив.) Смачна!
Горпина. Ходім, дядьку, ще оту горницю приберем.
Павло. Слухай, доки я був чередником, доти був і дядьком, а тепер вже клич мене Павлом Семйоновичем.
Пішли. ЯВА 7
Кіндрат Антонович (один, хутко йде). Де ж це Горпина? Треба сказать їй, щоб вийшла до...
ЯВА 8
Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна.
Лукерія Степанівна (з других дверей іде). Ну, старенький?
Кіндрат Антонович. А що, старушка?
Лукерія Степанівна. Дайте ж я вас ще раз поздравлю з менинами. Сьогодня вам двічі свято: поміщиком зробились і менинником. (Цілуються.) Це вам вже на п'ятдесят шостий повернуло?
Кіндрат Антонович. Вигадай! Ще тільки на сорок восьмий.
Лукерія Степанівна. О ні, душко! Я нарочито давала вашу митрику Олесі, вона прочитала і вищитала.
Кіндрат Антонович. Отого я не люблю, що ти починаєш ритись у моїх бумагах.
Лукерія Степанівна. Та я, душко, до них ніколи і не доторкувалась; а митрика ваша вже годів з двадцяток лежить у мене в скрині.
Кіндрат Антонович. Ага... То віддаси її мені. Скільки, кажеш, мені годів? Так-так, пригадую... Покійні отець не раз казали, що мені у метриці прибавлено годів.
Лукерія Степанівна. Та чи прибавлено, чи убавлено, а вже ніхто ні вас від мене, ні мене від вас не відіб'є.
Кіндрат Антонович. Ну-да, а тільхи...
Лукерія Степанівна. Двадцять сім годочків прожили, як один часок. Дай, Господи, так і надалі.
Кіндрат Антонович. Велика сила порозуміннє та згода у сем'ї; де согласіє та лад, там і благословеніє Боже. Ну, а скажи від серця, не виховуючись: легше тобі тепер живеться, правда легше?
Лукерія Степанівна. Що вже згадувать колишнє? Молода була, хіба диво, що трохи дуріла? Коли б не любила, чи ревнувала б вас?
Кіндрат Антонович. Ти ревнувала мене, а я тебе за те не гладив по головці. Тепер ти схаменулась, порозумнішала, і промеж нас лад.
Лукерія Степанівна (зітхнула). Та що вже? Ні на кого я так не жалкую, як на Марину; і доси плачусь на неї: .за других, було, дасте стусана, та й годі, а за Марину ви мене найгірш били і голову мені розбили... Вже відтоді мало не два десятка годів пройшло, а голова і зараз морочиться, і у вухах гуде.
Кіндрат Антонович. Ну, то пусте, що гуде, то пройде. Можна буде у аптеці взять лікарства, і зараз пройде... Не досадно б було, коли б і справді варта було ревнувать... Нав'язла тобі в зуби Марина, а я її ніколи і пальцем не зачепив...
Лукерія Степанівна. Годі вже, боляче згадувати.
Кіндрат Антонович. Дурочко ти! Ну і навіщо мені чужі молодиці, коли у мене своя є голубочка-сизоперочка? (Цілує Ті.)
Лукерія Степанівна. Як ви отак приязно балакаєте до мене, то я все своє горе забуваю. (Плаче, припавши йому до плеча.) Ох, знівечили ви мій вік, погубили мою красу... Через ваші кулаки я двох дітей скинула.
Кіндрат Антонович. Це вже ти завела стару пісню... Годі минуле згадувать. (Цілує її.)
ЯВА 9
Ті ж і Воздвиженський.
Воздвиженський. Зрю і преклоняюсь перед стоустою молвою, несущеюся із края в край, о добронравном і благополучном житії вашем, ібо і сам нинє торжественно і громогласно реку: воістину треба примір брать з кроткого і голубиного житія супругір Кіндрата Антоновича і Лукерії Степановни.
Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна. Та то ми так, згадали молодощі...
Воздвиженський. "Блажен, кто смолоду был молод" — сказав господин Пушкін. Назидательно, весьма назидательно. Поздоровляю іменинника і з іменинником.
Чоломкаються.
ЯВА 10
Ті ж і Знаменський.
Знаменський. Многоуважаємий Кіндрат Антонович, з іменинами! Многоуважаемая Лукерія Степановна, з іменинником.
Чоломкаються.
Кіндрат Антонович. Дякуємо, Ніхвинт Варфоломеевичу!
Лукерія Степанівна. Ви з сестрицею чи самі?
Знаменський. З сестрицею! Сестриця зосталася біля річки з Олександрою Кіндратовною і другими дівицями.
Воздвиженський. Там гуси та качки плавають, так вони занімаються наблюденіями.
Знаменський. Чули новину: Аркадій Рафаїлович Арцибаш волію Божією помре?
Кіндрат Антонович. Царство небесне, вічний покій! Вимірає панство, біда, як вимірає.
Воздвиженський. Таков закон природи. Знаєте, як Гамлет2 розсужда: "Всім живущим умирать, таков наш жребій".
Кіндрат Антонович. Хто, кажете, так розсужда? Воздвиженський. Гамлет.
Кіндрат Антонович. Розумно і справедливо розсужда. Хто ж той Хамлет?
Воздвиженський. Це на театрі представляють: "Гамлет, принц датський".
Кіндрат Антонович. А, на театрі? Ну, це нас не касається, а я думав...
Знаменський. Я теж видав Гамлета. Ну, гробокопатель там чудак, так вже іменно сміхотвор!.. Сто страшна трагедія, та ще й з смертоубійством...
Кіндрат Антонович.