Як Хапко солоду відрікся - Марко Вовчок
Бере шапку: «То ходім до Варки».
Пішли до Варки... Іду, і так вже мені в серці, згадуючи, як образила мене та катова дочка, так вже, що аж руки чешуться... А до того не дуже-то і вповаю, чи згодиться вона, чи знов зіб’є бучу...
Уступаємо в хату...
То я аж вжахнувсь: не та баба, не та Варка.
Вона, кат її не взяв, препишна молодиця, гладка така, що й миш не одержиться, смуглява, рум’яна, як промінь вечірній, очі огневі, та тільки гордувата, чванькувата - носочка й коцюбою не дістати - дивиться, наче зараз тебе з’їсть, не соливши, словами і січе, і руба, ані приступити... а тут бачу таке лелечко - носок долі, очиці якось пригаслі, всміхається любесенько, голосок приязненький - хоч до якої пекучої рани її прикладати...
- Як вас господь милує, Назаре? Чи здоровенькі? - вітає бондаря.
А бондар, хрінів син, до неї, як голуб до голубки.
Тоді вже згадав я, що той Назарко на цілу округу жіночий воркіт і такий на це діло здатний, що, не вам кажучи, вранці вдовуленька слізоньками вмивається, згадуючи свого покійничка, а покивав та поморгав Назарко, та сплакана бідолашка того ж таки вечора вже у червоний очіпок причепурилась.
- Ми з товаришем до вас, рибонько, за великим ділом притупали,- почина до неї прикочуватись Назарко.- Пізнали мого товариша?
- Аякже, пізнала.
І до мене приязненька!
Що ж ви думаєте? Умент оборудував діло Назарко. І півня продала, і навіть торбинку на його позичила.
Іду додому, везу півня... І не так-то вже дуже радію... Чогось ніяково мені...
А що далі, то гірш та гірш надозолює мені те придбане добро, бо вража птиця безперестанку так стрепехається у торбинці, що конячка наструнчує вуха. Ану, думаю, зв’яжу я його краще, бо та Варка, прислухаючи та приглядаючи свого залицяйку, кат зна як зв’язала.
Спинив конячку, витяг того невірного півня з торби, прибравсь міцніше притягнути мотузок, коли бісів півень фурх! та у степ... будь воно тричі німцеве! Я за ним... і крила, і ноги в його спутані, а нічого не вдію: - підстрибує та підлетує, мов скажений. Спинюсь я, спиниться й він - роззявить дзюба і визирається, наче очі йому зараз вискочать, аби я поворушивсь - він стриб далі у степ. Добре нагрів чуба, поки його злапав...
Привіз додому, пустив у дворі. Жінка тільки в долоні сплеснула.
- Оце,- кажу,- я таки докупився...
А сам раки печу, аж в очах зеленіє.
Бодай і не згадувати!
Так от побігло дурне бісеня шукати того дядька Володька.
Відома річ, який у бісового кодла нюх і чух, а проте тільки на другий день вишукав жвавого дядька аж за сім миль від міста - у Хрещатках ярмаркує.
Ярмарок аж кипів. Вироюваються і гомонять люди, ржуть коні, реве бидло, риплять вози, гагакають гуси, цокотять перекупки, божаться цигани, лаються кацапи, шваргочуть жиди... твар, стук, гук, розголос...
А в самому натовпі звивається дядько Володько, трусить якоюсь свитиною та вигукує: «Люди добрі! Люди добрі! Оце свитина над свитинами! Нова! Чудова! Коштує сім карбованців з копою, а віддаю за два! Таке лучилось! Поспішайтеся! Купуйте, не баріться! Два карбованця! Хіба се великі гроші? Два карбованця! Коштує дев’ять! А вам за два! Нова! Чудова! Два карбованця!
- Дядько Володько! Дядько Володько! - гука Хапко.
Не дочува дядько. Хапко метнувся був у самий натовп, а народу, що й києм не проторкнеш. Але, звісно, бісеня скрізь пролізе, і вже Хапко коло дядька, коли ж тут якийсь велетень хап бісеня за галанці та як порожню макітру відкинув геть убік на плечі двом добродіям. Добродії у крик, а баби коло них у писк... А велетень до дядька Володька: «Га, таки застукав невірну ступайку!» А дядько Володько: «Прохорець! Прохорець! Друже! Брате!» (Еге, дума Хапко, се такий Прохорець!) та як вигукне: «Ой, смерть моя!» Та й повис, як неживий, на Прохорцевих руках.
- Удає! - гукнув хтось з натовпу.- Я його знаю: шпаками годований!
- А я ось навчу, як удавати! - каже Прохорець.
А проте трохи ніби втихомирився і вже поклав дядька Володька на землю ошамненько.
«Як його визволити?» - дума Хапко.
В пеклі, щоб ви знали, як побратаються, то вже за побратима, як за рідного батька, не те що в нас - при добрій годині побратим, а при лихій - мерщій за шапку, та бувай собі здоров, побратиме...
- А визволю!
ПРИМІТКИ
Очевидно, саме це оповідання мала на увазі письменниця, коли незабаром після публікації в «Киевской старине» «Чортової пригоди» писала до редакції журналу: «Вторую сказку вышлю, как только перепишется, что в глухом углу, где я живу, сопряжено с немалыми трудностями» (лист від 9 лютого 1903 р.).
Вперше надруковано за копією з автографа в «Літературно-науковому віснику», 1908, кн. IV, з такою приміткою Марка Вовчка: «Хапко малоопытен, но талантлив. Черти ужасно много трудятся, придумывая сложные соблазны, а дядько - быстро и совсем просто, наглостью: «Дивися у вічі та бреши, а свій упоминач занедбай, будь воно тричі німцеве!»
За автографом вперше опубліковано в книзі «Марко Вовчок. Посмертні оповідання», К., 1910, з такими міркуваннями видавців щодо дати написання: «...«Хапко» і «Гайдамаки» йдуть з останніх літ життя і творчості покійної авторки, або принаймні ними займалася вона тоді, в 1900-х роках».
Вдруге за автографом, але на основі докладнішого його опрацювання, зокрема з використанням його варіантів, казка надрукована в книзі «Оповідання Марка Вовчка, видані по смерті письменниці з варіантами її рукописей», Київ - Львів, 1913, стор. 90-115.
Подається за цим виданням.
Марко Вовчок
ЯК ХАПКО СОЛОДУ ВІДРІКСЯ
278
