Як Хапко солоду відрікся - Марко Вовчок
А Хапко підстріхує вусики та світить вирлами.
- Нехай тому комарі виїдять очі, хто бреше,- вигукує дядько Володько, нібито вже й сердячись, що так його кривдять.- Хіба мені треба в ту вашу пекарню заглядати, або того вашого папушника купувати? А що робитиму, як він клещаком в мене заклещився: «Нехай же хоч подивлюсь зблизька на кралю, нехай же хоч гляну!» Змусив мене. А що, думаю, раз літо родить - нехай ужива світу, поки літа... І погодивсь: дивись на свою кралю, а я вже мушу папушником чи там чим іншим піклуватись.
Розказує, а сам з-під поли торбу та у торбу.
- До папушника можна і ковбаски - от ся, здається, добра, з часничком... Візьмемо... І калача можна... і смаженої рибки... як на твою думку, Микито? Підходь ближче - годі вже соромиться! Та не світи такеньки очима, щоб часом нам стелі не спалить... от тут і драглі... підходь лишень та подивись. Можна й шматочок сала, еге?
- А можна,- згоджується Хапко, підходячи близенько та викладаючи перед удівонькою карбованця.
- Беріть от сього папушничка,- радить Хапкові удівонька,- може, мені спасибі скажете... За ковбаску з часничком теж, сподіваюся, не налаєте. А бублички не до смаку? А пампухи з медом? Солодкі...
А у самої усміх солодший від того пампуха солодкого... Голосом пестить, оченятами голубить...
«Таких і в нас у пеклі не густо!» - дума Хапко.
Та трохи нахиляючись, наче йому вгодило у серденько, стихенька перепитує:
- Солодкі?..
- А як солодкі, то кидайте мені в торбу,- озивається дядько Володько.
(Поки що він у ту торбу понахапав і такого, що удівонька, виграваючи очима, й не постерегла).
- І я ласий до солодкого,- жартує,- сказано: кожна душа не з лопуцька, того ж хоче, що й людська.
Та ніби, схаменувшися, вжахнувсь.
- Забарився з тим закоханцем, а в мене такого діла, що аж голова в очевидь сивіє. Бувайте ж здоровенькі, голубонько, а я завтра раненько або пропаду, або видеру у тої злиденної грапині ваші гроші... Се так певно, як сонечко сходить і заходить. Видеру й вам до ручок... Може, товаришем перешлю. Не забороните товаришу вас одвідати? Не бороніть, галонько, бо товариш сухот достане або щось собі заподіє.
- Чого ж маю боронить,- одказує удівонька, як свята,- у пекарню кожному двері відчинені... кому треба, той і уступай.
- То й добре, галонько, він не забариться. Еге, Микито? А ви його, серденько, прикрильте, бо кажу вам, се трохи не панська дитина, роду доброго, заможного... я і батька його, і дідуся, і прадіда знав. Може, господь його вам, голубко, приділя...
- Та одкосніться! Вже й так заробили на потиск,- знов впиня удівонька, чи сварячись чи потураючи.
Та до Хапка, всміхаючись любенько:
- Завтра в мене булочки свіженькі, тепленькі… усякому на здоров’ячко…
А Хапко, виграваючи вирлами:
- Та вже як такі ручки та пучки орудують, то певно не попсують…
А вдівонька, голівоньку схиляючи, вії шовковії долі приспускаючи:
- Та візьміть одчепного...
- Час нам, Микито, час,- нагадує дядько Володько.
А тут у двері якийсь десятник:
- Давай, бабо, дві паляниці, та повертайсь, бо начальство дожидать не согласно.
А за десятником якісь москалі:
- Давай, тьотка, калачиків, да проворно! живо!
А за москалями якийсь дяк, за дяком мельник, за мельником дві перекупки, оболонник, грабар, стара пані з двома песиками на червоних віжках - та й кінця нема. Затуркали удівоньку - мусила нашвидку попрощатись.
- Ой, та впав же ти їй в око! - сміється дядько Володько, виходячи з пекарні.
Сміється й Хапко; ще б то не впасти!
- Пропала красоха!
- А нехай!
- Тепер ходімо до куми. Там у куми я собі притулочок маю. Там, хоч пізненько, а так чи сяк пообідаємо,- каже дядько Володько.
Тим часом, минувши будинки, добігли до вбогеньких хаток, геть поза крамницями, вже таки далеченько від міського розгласу і туркоту.
- Он кумина хата,- показує дядько Володько,- он-он,- там, де стара груша та купка бузку...
Хаточка на одшибі, малесенька, низесенька, біліє з-під старої груші, немов з-під зеленого намету: з-за бузку блискотить проти сонця віконечко.
Ще до загородки не доступили, а вже хатні двері відчиняються - стріча кума на порозі... Бачиться, давно дожидала.
Хапко аж поточивсь - молодиця, як зоря!
А зраділа! збіліла й почервоніла і знов збіліла... Втопила очі в кума,- Хапка чи бачить, чи не бачить... голосок дзвенить.
- А я,- каже,- почула, догадалася, що се ви... Мабуть, втомилися. Може, голодні? А я сьогодні й не топила! Чим прийматиму?
- Не журись, оце тобі міх добра,- хвалиться дядько Володько, показуючи торбу.- Бери лишень та гарненько подякуй. Чого задивилась! Веди у хату та вибирай з торби.
Та, киваючи на Хапка:
- От я закликав товариша у гостину, чи ж не красень? Такого, мабуть, зроду не бачила? еге? Вітай його, бо він мені рідніш рідного братика. Побратались ми з ним.
Іде, як господар, до хати - вбогенька хатка, а як у віночку - і зараз почина порядкувать:
- Ану, Ганно, швиденько! Оце став тут, а то посунь... а се покрай, та дрібненько... А де ж той ніж? Гляди пляшки... Ну, Микито, сідаймо обідати. Ганно, чого задумалась - шануй гостя дорогого. Край, насипай, частуй!
Слуха: крає, насипає, частує, а як вліпила оченятка у ту, мовляв, ступайку, то й одвести несила - на його тільки дивиться, його тільки бачить... А ступайка і не спогляне на безталанночку - упада коло Хапка.
(Збіга мені на думку, з чого-то береться часом, чим держиться, та, мовляв, уподоба, чи любва? Давненько вже блукаю по божому світі, придивляюсь, прислухаю, а досі того не второпаю. Нехай би хилило чоловіка щось добре, розумне, щире,- так ні... Часом улюбить таку кралю, що, здається, маючи хоч кріпку тями, мусив би на сім миль від неї відбігти, а вам чи мені,- любочко, рибочко, пташенятко... і орудує нами, як віхтем, ота пташка аж до сивої скроні...
Ми з Лавром
