Як Хапко солоду відрікся - Марко Вовчок

Поникав яку там коротесеньку годинку, і буде з його: зна вже, в якому садочку хто кого діждав, а в якому хто кого сподівається, кому під вишнею рай, а кому під другою очиці слізоньками ізіходять, хто ремствує, хто вірненько кохає, хто зраду обмишля - усе перед гаспидовою дитинкою як на долоньці.

Подумав, поміркував та аж вдарив гопки: не помилився, радується, скочивши навпростець у Маківці. Женихання тут та любощі, а де любощі, там заздрість, зрада, жалощі - саме полювать на грішні душі!

- Низатиму їх,- радується,- як бублики - в’язками!

Клятий бісик як в око вліпив, бо справді те женихання, любощі та жалощі... От я, здається, нічого собі чоловічок, за гроші мене не показують, а як залицявся до Пушкаренкової Мотрі, то у два тижні такого наброїв, набрехав, наремствував, налихословив, нашкодив, що доброму чоловіку на цілий би довгий вік удостачу. Батька і матір зневажив, дядька Йвана піддурював, з братом трохи не бився, приятелів так зненавидів, що приміг би - з світу згладив, у старої тітки Оксани украв чобіт та закинув у ставок - нехай стара сидить у неділю дома та не шкандибає дозирать, де я Мотрю перестріну... А в любої Мотрі сьогодня головка чогось болить, а завтра їй чогось нудно, а позавтрьому на серденьку трудно. Вона ще вчора надумала, що з нашого закохання нічого не буде - ні щастя, ні вжитку, бо позавчора негарний сон їй снився... Впадаю коло любки: «Та не бійся! Та не журися! Та ти ж моє серденько! Та ти рибонько... зоренько ясна!»

Що я часу згаяв! А що втратився! Траплялися нам чудові воли - Ярема Неділька продавав,- а батько нездужали. «Ось тобі, сину, гроші,- кажуть мені,- та поспішайся, бо тих волів аж рвуть - не барися!» А тут чутка, що Мотря з Семеном Гайдученком вечір стояла, що Мотря важить на іншого... на того Гайдученка... Там з ним розмовляла, те йому сказала... Га! Коли Мотря така, нехай воли поздихають! Трохи і грошей не загубив... Бодай і не згадувати!

Як сподівався Хапко, так воно й сталося: низав-низав він ті грішні душі, лічив-лічив низки, та й годі сказав. Якби скласти докупи та міряти на хрестьянську міру, то мав би собі гарнесенький стожок... Похвалити мусять, а може, цяцечкою пошанують - яку-небудь гарнесеньку на ріжок або на шию, а то й на копитце!

(Подумать, яка-то сила в цих цяцечках! Ну, біс - він, скажемо, на цей бік дурненький, а наші - такі вже розумні, наче всі розуми поїли,- чи ж тими цяцечками не хапаються? Ніби й насмівається; «Що ся,- каже,- цяцечка? Дурниця, нічев’я, тьху... а проте - ке її сюди, приклади лишень мені до грудей... Дурничка... а таки мушу... Залетів межи ворони, то кракай, як і вони!»

Та що! Не вам кажучи, бачив я, як за ту цяцечку дехто рідного братіка віджалував, рідну країну занехаяв... Чи така вже наша доля, чи то божа воля?..)

- По добрій праці,- розмислив Хапко,- можна й відпочити. Та не сором і погуляти.

Відпочине і погуляє.

Озирнувсь. Ясненько сходить сонечко, роситься травиця, а зеленим яром шляшок до міста.

- Піду погуляю в місті. Не був там ще ніколи, то треба подивитись на міський звичай.

Вдарив копитцями об землю і скинувся таким галанцем, що хоч найвельможну сватай: ніжки тоненькі, постать чепурненька, личко, як калина, очиці зашморгом... Підкрутив вусика і до міста.

Виступа, а самого наче угору здіймає,- здається, ось зараз птахом зніметься і полетить.

(Око в око наш брат Хвалько, як небитий вертається з служби та тішиться з себе, який-то він здатний в бога вродився: і пану догодив, і собі межі не переорав).

Легесенько наче дотанцював до міста.

- Еге! Та як же тут славно!

Звісно, як таке в тобі грає, то скрізь показується славно, а місто як місто - улиці та заулки, будинки та крамниці, ідуть і їдуть, гомонять, стукотять, грукотять... Де потягне крамарською цвіллю, а де вигнилком, де сипне та засліпить очі порохнею.

Проте ранок був такий в бога веселий, наче сміявся. Тільки ти примірився скривитися, згадавши своє уквітчане та тихе село, а тут пахне на тебе теплий, а свіжий вітрець і хто його зна, звідки принесе гайові пахощі - наче скаже: не кривись, ось тобі - маєш...

- Чим би мені тут побавитись? - міркує Хапко.

Коли саме навпроти його крамниця - двері такі, хоть возиком в’їдь, а на дверях намальований отілий турчин - сидить, склавши ноги калачем, і палить люльку; сам пикатий, витрішкуватий, у червоних шароварах, жупанчик зелений з жовтогарячою габою.

- Чудна в його люлька! - дивує Хапко.- Настромлена на ломаку! Не дуже-то, здається, придобна: таку не ковтнеш нашвидку!

А в їх пеклі на той час мусили уживати люлечки, як наперсточки, бо у найстаршого пекельника, у самого верховоди, була жінка така виніжена, що й не сказати. «Нехай,- каже,- мені тільки болиголов пахне, а занюхаю тютюну - умлію!» Як сказала - в один мент по пеклі наказ: «В дрізочки люльки! На смітник тютюн!» А по тім наказі хто нишком закурить - нехай і сам верховода - то зачує, ніби щось шелеснуло, зараз люльку ковть! і ковтне. Бісові то не вадить, а до того ще й то, що не маєш, де його краще сховати. Оце Хапку і в див та турецька люлька з цибухом.

Ще, бачте, молоде, то хоч воно з пекла, а таки ще недоук, не все зна. Шануючи вас, ми, грішні люди, вік свій навчаємось, а проте і ми не до краю розумні кладемось у домовину. От я вже й посивів трохи, а тільки торік прочув від байракського паламаря - голова з освітою! - що й турки не такі вже непроторені дурні, як нам здається,- знають вони, на що ті довгі цибухи собі придбали: вони, бачте, вдома сидять долі, склавши ноги калачем, та курять - невідомо, казав байракський паламар, чи так їм від господа приділяно, чи з якої причини повелося,- а турецька жінота, неначе наша, неслухняна і до того дуже проворна,- де вже отілому добродію, та ще сидячи калачем, запопасти таку дзигу