Як Хапко солоду відрікся - Марко Вовчок

Та й устає... А барчистий, височенний, аж стелі достає, кремезний, кріпкий, як дуб...

А шпачок скік за Хапка, та з-поза Хапка:

- Що се ви... що се ви, Охріме друже? Що се ви... Хіба мене не впізнали? Чи жартуєте?

- Жартую? - одгримнув Охрім...- А ти, єретичний сину, позавчора не втік? Гукаю, а він...

- То що, що втік, Охріме? - виговорюється.- Втік, а ось прийшов, і все до шеляга заплачу.

Та до Хапка:

- Плати, Микито, бо в мене катма дрібнотки... А ми з тобою опісля порахуємось.

Хапко зараз витяга карбованця. Охрім, приймаючи, вмент уласкавився, та моргаючи Хапкові:

- Плати, плати, крутивусику, а він певно порахується - хіба що рак не свисне... Еге, Володько?

Володько часом трохи недочува...

- Беріть за ваші дві кварти, Охріме,- каже,- а всеньку рештку приділено на вистоялочку. 1 Ставте, Охріме, та насипайте, коли ласка.

- Розумне слово добре й почути,- одказує Охрім.

Швиденько подався у другий куток та, трохи відсунувши якусь скриньку, підняв лядку, витяг з якогось темничка барильце,- ставить скляночки, сипле...

Дух такий, що круторогі б спинились...

Насипав, та й каже:

- Такого,- каже,- ведмедика 2 і в протопопа не піймаєш!

Випили. Посиділи.

А як трохи відпустило, Охрім примружує око на Хапка та й каже:

- А ти, крутивусику на тоненьких ніжках, жвавого роду: пустив ведмедика начебто гаразд протореною стежечкою...

Не бракло, здається, Охрімові ані розваги, ані прозору, а проте не розчухав, що сей крутивусик і залізо ковтатиме, як ми з вами черешню чи оковиту,- не завадить йому, а хіба попользує.

- Ге! - хвалиться дядько Володько.- Се в мене такий кришталь, що другого такого у цілісінькому світі не надибаєш! Оце, Охріме, побратавсь я з ним, та й обридли мені усі давні приятелі,- бо чи ж до його їх прирівняти? Ти споглянь на його...

- Та годі вже, дядьку,- спиня Хапко.

А сам зирк та зирк зукоса на Охріма: здається бісеняті, що той Охрім так якось мружить око, начеб тут не дуже дорогий кришталь...

- Кажу тобі, Охріме,- править Володько,- споглянь на його: се такий кришталь, такий...

- Не передавай куті меду, Володьку,- радить Охрім,- засоромив крутивусика... Може, по другій?

Володько согласний:

- То і по другій? Еге, Микито?

Согласний і Микита.

- Напиймося тут, бо в небі не дадуть,- приказує Охрім.- А може, по третій, щоб дома не журились?

Випили по третій.

А далі Охрім і згадує:

- А вчора,- згадує,- приходив аж двічі твій давній приятель Прохорець і питав за тебе. Де, каже, запроторилась та московська ступайка, що ніяк оце не надибаю. Та вже якось мушу запопасти. А як, каже, запопаду, то буде шелесту... Дуже йому, Прохорцю, мабуть, пильно... Ге, Володьку?

- Чого там йому пильно! - стрепенувсь Володько.- Не знаю...

Не зна, а наструнив уха і позиркує на двері.

- Казав вчора Прохорець: коли завтра та ступайка надійде, то нехай мене підожде...

А ступайка вже в картузі.

- Підождав би,- каже,- якби час мав, та не маю. Дайте, Охріме, що там нам належить, у пляшку та бувайте здорові... Ходім, Микито!

Та у двері, та швиденько з заулочка в заулочок.

- А чого се ми втікаємо, дядьку? - пита Хапко.

- Хто втікає? - відпитує на бігці дядько.- Я, бач, поспішаюся до куми,- бо єсть у мене кума... А на дорозі ще треба забігти у пекарню, та дечого там купимо - папушника, чи що. Пекарка продає й те, що до папушника годиться - усякі наїдки... Пекарня чудова, і пекарка знакома, удівонька. Красота така - на всю околію. Сам побачиш. Ось і пекарня...

Пекарня і справді чудова: тут і паляниці, і книші, і папушники, буханці, вергуни, калачі, пампухи, балабушки, а до того сало, ковбаси, драглі, смажена рибка, в’ялена рибка, маківники - усякі наїдки і присмаки!

За прилавою препишна чорнява кирпатенька молодиця у червоному очіпку. Як зобачила дядька Володька, зірвалась з місця, наче її полум’я обхопило:

- Перевіро! Шибеник! Злодюга!

А дядько Володько зумився, аж рота роззявив, хоч возом в’їдь.

- Та на кого ж се ви гніваєтесь, голубонько? З ким сваритесь? - пита.- Та хто ж се вас угнівив? Та ви скажіть мені, то я того псотника чи псотничку... Та не турбуйтеся, моє золото...

А золото трохи не удушується з гніву.

- Ти, безчельнику... ти, проява... Які мені коралі нараяв? Завіряв: грапиня спродає... Зроду б не продала, якби не визволяти грапа... а вони... а ті коралі розпадаються... трощаться, як шкло... Щекачу клятий!

Дядько Володько аж руки до господа здійма.

- Господи милостивий! Чи я ж таке провидів! Я ж на ту злиденну грапиню покладав надію, як на рідну маму! То я до неї піду! Я її поспитаю! Я їй не подарую! Нехай грапська челядь мені голову одітне, а не подарую!

- Ти, продай-душе! ти... Геть з пекарні! Щоб ти тут і не пах! Геть!

- А я, голубонько, до вас...

- Геть-геть-геть!

- ...бо мій товариш репетує: «Як зблизька не побачу ту удівоньку - себто вас,- то або води завідую, або петлі на шию... Ось він стоїть. Спогляньте на його, голубонько...

А голубонька вже споглянула. У гніву, зопалу не завважила, що коло дверей стоїть такий галанець - хоч малюй, хоч цілуй!

- Верзете не знать що! - промовила, разом втихаючи.

І, здається, нічого не вдіяла, тільки на півкрочка посунулась поза лавою, та взявши рушничок, злегенька його струсила, а виявила, наче вималювала, які в неї рученьки білі, який стан гнучкий, яка постать пишна.

- А нехай же скаже, що брешу! - править Володько.- Нехай скаже!

Та до Хапка.

- Ти присягавсь, що як удівонька загордує, то або втоплюся, або в камінь розіб’юся? Присягавсь чи ні?

- Та годі вже, пустаче! - ніби свариться удівонька (а хмару з чола наче вітрець гонить. От-от вже й всміхнеться,