Відьма - Дімаров Анатолій

Пробралася в сусіднє приміщення, знайшла вільну місцину поміж цеглою й стіною, примостилась, зібгалася і, зігріта, заснула.

І проспала до пізнього вечора.

Розплющивши очі, довго не могла втямити, де вона й що з нею. Було вже темно: вона спершу подумала, що лежить у підземеллі, та нараз пригадала, як вибралася звідти ще вдень. Звелася, прислухалась: було дуже тихо, тільки з боку цитадельної площі чувся якийсь шурхіт, ніби хтось підмітав мітлою, він наближався, ось залунали приглушені голоси, повз підвал, наче безплотні тіні, просунули дві постаті в шоломах.

Маруся почекала ще трохи, потім узяла порожнє відро: мусила насамперед запастися водою, бо не знала, скільки доведеться пробути в підземеллі після чергового полювання. Вибралася обережно через одне з вікон, постояла, вдивляючись та прислухаючись, спустилась до річки, піддерева, у тінь.

Ще раз умилася, жалкуючи, що не має хоч шматочка мила, щоб помити й голову. Густе волосся її збилося в страхітливу кучму — Маруся звично подумала, що сказав би Степан, аби оце її вгледів, і одразу ж закусила вуста, щоб не заплакати, й, сердита на себе, швидко набрала води, піднялася до казематів. Уже під казематом, пірнувши в тінь, поставила відро. По цей бік таки й справді нікого не було, патрулі ходили тільки в Цитаделі, отже, вона, якщо їй пощастить, може здійснити свій задум. Маруся довго й прискіпливо вивчала стіну навпроти й вікно, в яке вилізла, щоб запам’ятати, бо тоді ніколи буде роздивлятися та шукати, побачила гілку, поклала її навпроти вікна.

Спустила в підземелля відро, віднесла йрго якомога далі, поклала поруч і сумку. І з самим автоматом вибралася нагору.

Уже зовсім стемніло. Місяць мав зійти пізніше, але Маруся вирішила не чекати на нього, бо тепер у неї був автомат, а не гвинтівка, до того ж у темряві вона буде не такою помітною. Вибравшись знову на зовнішній обід каземату, вона пішла вздовж стіни, в протилежному од Холмських воріт напрямі. Кроків за двісті знову пролізла в підвальне вікно. Тут було повно каміняччя й заліза, їдкий запах горілого навіки в’ївся в закіптюжені стіни. Щоб не впасти та не поранитись, Маруся змушена була щоразу нахилятися, і їй під руку попадалися то цеглина, то гостре залізо, то якесь лахміття.

Пробралася до арки, причаїлася, стала чекати. Патрулі просунули мимо насторожено й тихо, вони весь час оглядалися й тримали автомати напоготові, Маруся могла б їх скосити в спини, але вона хотіла, щоб вони побачили свою смерть, і тому стала чекати, поки вони не повернуться. Ось вони зупинилися, трохи постояли, наче вагаючись, повернули назад.

Підходили все ближче й ближче. Марусі здалося, що вона навіть чує, як вони дихають, вона вся подалася вперед. Зненацька в них позаду щось різко стукнуло, вони обоє крутнулися, наставивши туди автомати. З підвалу вистрибнуло щось біле й довге, подалося в бік церкви. Німці заджеркотіли сердито: лаяли, мабуть, кота, який отак їх налякав, хтось із них навіть розсміявся нервово, а коли обернулися, то, мабуть, заклякли од жаху,— прямо перед ними стояла чорна постать з автоматом у руках.

Маруся дала чергу, і один із них одразу впав, а другий ще встиг вистрелити, потім зойкнув, упустив автомат, зігнувшись, метнувся в підвал. Маруся сіконула йому вслід, але, мабуть, не поцілила, бо німець гупотів уже там, усередині.

Площа враз ожила, освітилася густо ракетами, звідусіль залунали голоси, а потім посипалися постріли. Маруся підбігла до вбитого, поспіхом забрала магазини з набоями, кинулася в підвал. Пробралась у вікно і, трохи пробігши по зовнішньому ободові в бік Холмських воріт, залягла під стіною.

Так і є, вони одразу пустили собаку.

Гавкіт лунав ближче й ближче, Маруся звелася на ліктях, прислухаючись, а довкола, в тривожному світлі ракет, витанцьовували дерева й хиталися тіні. Ось попереду, з того самого вікна, через яке вона щойно вилізла, метнулася розпластана тінь, помчалася прямо на неї. Маруся швидко прицілилась, натиснула на гашетку.

Пролунало болісне вищання, тінь покотилася по землі, затіпалася конвульсивно на місці. З вікна, з якого вискочив собака, одразу бризнуло вогнем. Кулі вп’ялися в землю перед самісіньким обличчям Марусиним, їй запорошило очі,— відповівши короткою чергою, вона зірвалася й щодуху побігла побіля стіни. Побачила гілку, скочила у вікно.

Другого собаки в них, мабуть, не було, бо вони в ту ніч так і не натрапили на цей вхід у підземелля. І Маруся ще кілька разів користувалася ним, аж поки вони таки його розшукали і завалили камінням, і тоді знову почалися важкі її мандри підземні, в непроглядному морокові, в плісняві й сирості, в холоді й голоді, бо сумка швидко спорожніла, й не було навіть надії її чимось поповнити. І була ще одна щілина, а може, й дві, крізь які вона вибралася на поверхню,— тільки для того, щоб убити ще кілька ворогів і знову пірнути в морок, знову брести безконечним вузьким коридором, тримаючись рукою стіни. Ходила отак з дня у день, з ночі в ніч, уявлення навіть не маючи, світить зараз сонце чи місяць, ходила й не знала, що вона вже стала похмурою й страшною легендою, що німці охрестили її "патлатою", "відьмою", "фрау міт автомат" і, вирушаючи до Цитаделі, потай моляться, щоб не зустрітися з нею, бо кожна зустріч кінчалася смертю. Що вона стала для них нічним страхіттям, жахливим привидом, породженим самими руїнами, і їм уже часом здавалося, що, поки стоятимуть оці подовбані, зранені, сотні разів розстріляні стіни, дотй й виходитиме на нічне своє полювання ота страхітлива жінка.

Зараз уже неможливо встановити точно, коли вона загинула. Одні кажуть, що вона перестала з’являтися ще у вересні, інші ж твердять, що стріляла і в жовтні, а треті називають навіть грудень, хоч я останньому не дуже йму віри: не можу собі уявити, щоб людина отак довго протрималася без їжі, гниючи живцем у сирості й цвілі. Маруся загинула найскорше у вересні, коли німці позавалювали кожну дірку, кожну щілину, і вона була живцем похована в жахливому отому підземеллі. Я не знаю, що вона бачила в свої останні хвилини, але чомусь хочеться вірити, що вона знайшла іще один отвір, хай зовсім манюсінький — ледь руку просунути, і побачила сонце, і довго стояла, прикипівши обличчям та заплющивши очі, бо одвикла од світла. А коли їх розплющила, то побачила ворожих солдатів і, не завагавшись навіть і на мить, боячись, що вони от-от зникнуть просунула в отвір автомат і тиснула на гашетку, аж поки скінчились набої.

І то були останні постріли Брестської фортеці.