Відьма - Дімаров Анатолій
Він забрав той пістолет і вже вдома, відмочивши його в гасові та почистивши, зумів витягти магазин: він був порожній, невідомий, мабуть, останнім пострілом покінчив з собою.
Після того шофер у підземелля не лазив, хоча був переконаний, що вся Брестська фортеця, особливо Цитадель, де точилися найзапекліші бої, поснована підземними ходами і наші воїни вміло користувалися ними навіть тоді, коли фашисти погасили останні вогнища опору.
Під враженням шоферової розповіді я питав себе, чи могла Маруся, залишившись сама, після майже двомісячних безперервних боїв, у яких вона, безсумнівно, брала найактивнішу участь... чи могла вона жити в отаких підземеллях і вести боротьбу далі вже наодинці, без надії на порятунок, на те, що колись вирветься з-під отих жахливих склепінь. Я знову повертався в думках до Марусиного шкільного життя, до раптового отого заміжжя, до її двох листів і виразно бачив її, запальну, нестримно-рішучу, одну з тих натур, в яких вчинок передує намірові і які ніколи не зупиняються на півдорозі — йдуть до кінця. Такі люди ненавидять так же палко, як і люблять.
Весь той день, після розмови з шофером, я думав про Марусю — намагався якнайвиразніше уявити собі, як вона зустріла жахливий той ранок, коли на голови сонних людей у громовинні й полум’ї стали валитися стіни й стелі будинків, що потім робила і як опинилася у фортеці, разом із Степаном, бо Степан з першими ж вибухами снарядів напевно ж побіг у комендатуру, яка містилася в Цитаделі, поблизу Холмських воріт, а Маруся була не з тих жінок, які слухалися своїх чоловіків та спускалися в льохи будинків. Вона не відстала од Степана — прихопила тільки дрібнокаліберну рушницю, якою її преміювали напередодні війни, і проривалася разом з командирами через міст до Північних воріт, де свистіли вже кулі й лежали перші вбиті. Може, там, лежачи у кюветі, вона вперше вистрілила зі своєї рушниці, бо німці були за якихось півсотні метрів, на валу, і їхні голови раз по раз витикалися з густої трави.
А може, стала стріляти трохи пізніше, коли вони із Степаном добігли до комендатури, охопленої вогнем, вскочили до підвальних приміщень, де прикордонники вже зайняли оборону. Може, вона разом із ними брала участь у знищенні отого загону загарбників, який уранці двадцять другого червня прорвався у Цитадель і який знищили наші бійці.
Я уявляю її чорне вогнисте око, примружене в проріз прицілу, і закушену губу, і щоку, притиснену до ще холодного ложа,— її перший постріл, коли вона почувала себе Ще мов у тирі, тільки тепер стріляли й по ній, а попереду замість мішеней були живі вороги, які бігли прямо на неї. Вона вибрала, мабуть, найкрупнішого німця, щоб не промазати, і цілилася йому прямо в обличчя, у перенісся, бо в неї ж була не бойова рушниця з нищівною кулею, а Дрібнокаліберна, заряджена малюсіньким шматочком свинцю. Я виразно бачу чорну кучму волосся, яка появляється то в одному вікні, то в іншому, й розпашіле боєм обличчя,— і переконаний, що вона стріляла, поки й не скінчилися набої, і Степан уже не смів одсилати її вниз, до жінок та дітей, бо знав, що вона все одно його не послухається.
Потім вона озброїлася уже справжньою бойовою гвинтівкою, скорше спершу гвинтівкою, а не автоматом, бо автоматів на той час було ще мало, я сам пам’ятаю, що в нашому взводі був лише один автомат,— у помкомвзводу, і він носився з ним, як із писанкою... Маруся, певно, дістала автомат уже пізніше, і то не наці, а трофейний "шмайсер", з прямими, як пенали, магазинами, а поки що підібрала в убитого гвинтівку, надійну трьохлінійку, і, озброївшись нею, стала терпляче й старанно, як ото роблять жінки, полювати на ворога. Бо німці, яким не вдалося з ходу зайняти фортецю, які в перший же день зазнали втрат під фортечними мурами, невдовзі перейшли до облоги, взявши Цитадель у залізне кільце. З раннього ранку до пізньої ночі вони методично й настирливо довбали каземати снарядами й бомбами, засипали мінами й кулями, ведучи вогонь на повне знищення нечисленного гарнізону, і йшли на штурм аж тоді, коли, здавалося, все живе мало загинути, згоріти, змішатись із землею і битою цеглою, бо не було й шматочка, куди б не вцілила куля чи не вп’явся б осколок. Обійдіть нині Цитадель по зовнішньому ободові, подивіться уважно на вікна, звідки стріляли, відбиваючи численні атаки, наші бійці, на вікна, де місця живого немає, де цегла подовбана, подзьобана, пошматована так, що вікна ті й досі нагадують суцільні оголені рани... пригляньтесь пильніше до них — і вам не важко буде уявити, скільки куль та снарядів неслося щохвилини, щомиті туди з отих високих валів, наче навмисне насипаних по той бік Муховця, щоб із них було краще стріляти. І наші бійці не могли, звісно, тільки відсиджуватись, чекаючи, поки з’являться чергові штурмові загони. Кожна група, кожен загін, що вів відчайдушну боротьбу не на життя, а на смерть, став виділяти бійців, які найкраще стріляли, та й посилали їх полювати на ворога, що досить швидко навчився зариватися в землю і маскуватися. Недарма ж у німецьких донесеннях, які наводить у своїй книзі Смирнов, лунає так часто скарга на наших снайперів, що знищували насамперед командний склад ворога.
Тож Маруся, яка зайняла перше місце на стрілецькому змаганні, не могла не прилучитися до снайперів і ще затемна залазила по розбомблених, що загрозливо гойдалися, сходинах то на горище, то на самісінький дах, плескатий, як стіл, і, як стіл, оголений, де стирчали тільки масивні димарі, викладені_з міцної, мов залізо, червоної цегли. І якщо ті, що лишалися внизу, мали над головами хоч склепіння підвалів, які захищали їх од куль та осколків, то тим, що видиралися на дах, лишалися тільки димарі, за якими треба лежати, завмерши, з ранку аж до пізнього вечора і з нелюдським терпінням чекати на ту хвилину, коли навпроти виткнеться ворог і можна буде натиснути на гашетку. Не скажу вже про кулі й осколки, які густо свистіли довкола, на снаряди і бомби, що сипалися з неба — просто на тебе, такого беззахисного, такого оголеного, розіп’ятого на плескатій покрівлі: німці мали ще одного спільника, від якого неможливо було ні заховатися, ні зачаїтися,— з ранку й до вечора над змученою, розтерзаною, сто разів розстріляною фортецею полум’яніло, плавилось, нещадним вогнем проливалося сонце, і якщо навіть ті, що лишалися внизу, помирали й божеволіли од спраги, то як було їм, снайперам, як було лежати непорушно на розпеченій, мов жаровня, покрівлі чи під нагрітим до червоного дахом, відчуваючи, як останні краплини вологи випаровуються з тіла? Я не уявляю більшої муки, на яку вони йшли добровільно, і коли надходила врешті ніч і вони спускалися донизу, то вигляд у них був, як у мерців. А були серед них і такі, що вже й не спускалися,— не мали вже сил, і старожили Бреста розповідали після війни, що німці, оволодівши фортецею, скидали потім додолу їх висохлі трупи, легкі, мов те листя осіннє.
Маруся, мабуть, стала не менш страшною, ніж інші. Вона змінилася так, що й рідна мати її не впізнала б. Брудне, набите пилюкою волосся звалялося в кучму, і Маруся не раз щиро жалкувала, що його не обрізала. Від спраги, від нелюдської втоми дзвінкий голос її став глухим та охриплим, очі глибоко запали й блищали хворобливо та моторошно з-під червоних повік. Вона дуже схудла, і подраний, посічений осколками халатик теліпався на ній, як на вішалці, до того ж пообривалися гудзики, і Маруся підперезалася ременем, знятим з убитого. Вся в синцях, у подряпинах, з почорнілим лицем, вона сама розуміла, якою стала страшною, і, мабуть, уникала Степана, боячись підсвідомо, що він її, отаку, враз розлюбить.
З тим більшою ненавистю полювала на ворога. Вона, здається, зараз для того тільки й жила, щоб, зачаївшись, підстерегти, прицілитись, вистрілити. Жодна куля її не пролітала мимо — поціляла точно в голову, разила на смерть.
Я не знаю, мережила вона приклад своєї рушниці, позначаючи черговою рискою вбитого ворога, як то робили пізніше наші снайпери... скорш не мережила — не до того було... але впевнений, що кожного разу, як лунав постріл і ще один ворог падав на землю, вона клала рушницю й опускала на руки напечене сонцем обличчя. Лежала отак непорушно півгодини, а може, й більше, відпочиваючи, хоч довкола аж двигкотіло од вибухів, бо німці після кожного пострілу її шаленіли... лежала, щосили заплющивши пекучі повіки, а перед гарячими очима її пливли вогняні кола, гойдався проріз прицілу й чорна мушка, і падали, падали підтяті кулями німці.
Полежавши отак, Маруся знову зводила голову, брала в руки гвинтівку. Обличчя її враз кам’яніло, сухі потріскані губи стискалися так, що аж мовби зростались, гостре підборіддя подавалося вперто вперед. Ледь витикаючись із-за димаря, вона обмацувала поглядом вал по той бік Му-ховця — кожен кущик, кожну травинку на ньому, і будь-який підозрілий рух вмить її насторожував, приковував зір і напружену увагу...
Шофер розповів про поєдинок між двома снайперами: німецьким і нашим. Причому додав, що снайпером нашим була ніби жінка. Вона так допекла ворогові, так його загнала під землю, що фашисти спеціально запросили з іншої ділянки фронту якогось уславленого снайпера, якогось аса, груди якого були в орденах та медалях.
Той снайпер кілька днів полював за Марусею. (Я переконаний, що це була тільки Маруся). Влаштовував хитромудрі засідки, розкладав опудала у військовій формі, користувався цілою системою люстеречок, біноклем, стереотрубою, у нього було кілька помічників, кілька асистентів, які миттю виконували кожну його команду, він од-сипався щоночі в місті, в готелі, у м’якій та чистій постелі, приймав душ і голився, їв досита, і мав досхочу води, і брав із собою щоразу баклажку з кавою; він весь був налитий бадьорістю й силою, а Маруся, якщо й спала, то на камінні, якщо й їла, то твердий, як залізо, сухар, якщо й пила, то ковток-другий затхлої, аж смердючої води, яку зі смертельним ризиком для себе удавалося іноді роздобувати захисникам Цитаделі, і, підіймаючись угору по розбитих, розбомблених сходинах, які от-от могли обвалитися й поховати її під собою, вона аж хиталася од утоми, від болю у висушеному, виснаженому тілі. В неї не було ні асистентів, ані біноклів, її не маскували майстерно виготовлені опудала — хіба що товариші по зброї, які гинули раніше од неї та Й лежали поруч, мов і в смерті своїй все ще цілячись із завмерлих гвинтівок; не мала вона навіть снайперської, з оптичним прицілом гвинтівки,— нічого того не було, до того ж вона не знала, що за нею полюють.
