Відьма - Дімаров Анатолій
До того ж унизу, вже її рукою, було дописано: "Як буде хто в районі, то зайдіть до школи й покажіть оце нашому фізрукові та передайте од мене вітання".
Оце, власне, і все, що я взнав того року про Марусю Баглай. І коли б не книга Смирнова, я, певно, більше й не повертався б до цієї рогозівської дівчини: поховав би її у своїх нездійсненних задумах, як десятки інших образів.
Пам'ятаю, як я приніс книжку з крамниці — в скромній сірій обкладинці, мов із солдатської шинелі викроєній, з лаконічним і водночас таким промовистим написом: "Брестська фортеця". Як розгорнув першу сторінку і вже не міг одірватися од книги, аж поки прочитав її до кінця. Сам учасник війни, я знову поринув у її атмосферу — у страшні її будні, змальовані з такою пронизливою ясністю, яка під силу тільки великим талантам.
Книга ця потім довго лежала на моєму столі: я все не міг розстатися з нею. Раз по раз брав її в руки і знову починав читати то один розділ, то другий: щось у ній підсвідомо шукав, до чогось докопувався, спершу не розуміючи й сам, що мені од неї потрібно. Було весь час таке відчуття, наче я щось забув, щось дуже важливе, і оте, мною забуте, стосувалося Бреста й подій, описаних у книзі Смирнова. Аж зрештою я надибав у своєму письмовому столі на блокнот і, вже вкотре переглядаючи записи, наткнувся на один-єдиний рядок: "Маруся Баглай, Брестська фортеця". Я прочитав отой запис і враз пригадав усе: і матір Марусину, і фото покійників, і лист од Марусі, який мати досі просить читати уголос і слухає так, наче його щойно видобули з конверта. Я згадав отой витяг із протоколу стрілецьких змагань командирських дружин і розповідь Похватного Яреська, і мені вже стало здаватися, що Смирнов обов’язково згадує у своїй книзі Марусю, тільки той спогад пройшов повз мою увагу. Я ще раз і ще перечитував книгу Смирнова, особливо ті розділи, де він згадує командирських дружин, але, на своє велике розчарування, прізвища Марусиного так і не знайшов.
Правда, й сам письменник не дуже щедрий на жіночі ті прізвища. Описуючи подвиг тієї або іншої жінки, Смирнов здебільшого змушений був із сумом закінчувати: прізвище встановити не вдалося. Не вдалося до цього часу дізнатись, як звали оту героїню, яка замінила за кулеметом убитого свого чоловіка і стріляла до останнього подиху. Чи "фрау міт автомат", "патлатої", "відьми", яка наганяла жах на фашистів, появляючись, як привид, і, як привид, зникаючи, сіючи смерть уже тоді, коли останні вогнища опору фортеці були остаточно погашені.
Хто вона? Звідки? В якому глухому підземеллі фортечному лежать її кості та й лежатимуть, поки не розсипляться на порох?
Розчарований, із таким відчуттям, наче я щойно втратив останню надію знайти хоч найменший слід дорогої для мене людини, я одніс "Брестську фортецю" до книжкової шафи...
Минали роки. Я довго не навідувався до Рогозівки, знову перебравшись у Тікач, аж минулого літа мені ще раз випала нагода погостювати в діда Ілька. Й одного разу, йдучи знайомою вулицею, я зустрів Марусину матір.
За ці кілька років вона ще більш подалася. Сива як лунь голова весь час трусилася, обличчя стало якесь землисте, ніби мохом покрите, вона йшла, ледь переставляючи ноги, а костур ходором ходив у висохлій на пергамент руці. Коли я привітався, вона звела на мене померклі очі й довго вдивлялася, не впізнаючи. І я враз відчув, що оцій жінці лишилося зовсім мало жити на світі; що мине, може, місяць, а може, й менше, і вона піде, самотня, ніким не оплакана, в могилу, а за нею щезнуть назавжди і її п’ятеро дітей, бо ніхто вже більше не покличе до хати, не подасть читати листа, не розкаже, хто ото дивиться з фото. І такий біль пронизав моє серце, таке відчуття провини, що я забув про Марусю, нічого, власне, не зробив, аби дізнатися про її долю, так похмуро і тоскно стало на душі, що я вже був не радий ні погожому літньому дню, ні наступній зорьці вечірній, до якої з таким трепетним відчуттям святковості готувався ще зранку. Все враз померкло для мене, і я того ж дня, на великий подив діда Ілька, зібрався додому.
Приїхавши в Київ, дістав знову "Брестську фортецю" і став її перечитувати. І чим довше читав, тим частіше думав, що отією "фрау міт автомат", "патлатою", "відьмою" могла бути й Маруся, тим більше, що вона, як ніхто з командирських дружин, уміла так влучно стріляти. Я знову поїхав у Рогозівку, до Марусиної матері, й списав брестську адресу, ледь видну на замацаному конвертові, а потім узяв квиток до Бреста.
Брестська фортеця справила на мене зовсім інше враження, аніж я сподівався. Я так чітко уявляв собі її після книги Смирнова: оті суцільні руїни, £>ті гори битої цегли, оту землю, подовбану на смерть вирвами,— залишену для нащадків фортецю-музей... А тут — заасфальтована площа... І скільки я не ходив, так і не міг знайти хоча б клаптика незайманого того, що залишило по собі страшне літо сорок першого року. Навіть підвальні приміщення, де точилися останні рукопашні бої, й ті були прибрані так старанно, так ретельно підметені, так акуратно заґратовані, що як я не напружував уяву, а так і не міг відтворити все оте пекло, яке тут коїлося.
І лише пізно ввечері, коли фортеця обезлюдніла, коли мені врешті вдалося забрести так далеко, що туди не сягало світло прожекторів, я знайшов те, що шукав протягом дня.
Понуро і чорно здіймалися стіни напівзруйнованого каземату, темніючи проваллями вікон, дверей та підвалів, що зяяли, наче рани наскрізні; бруківка під ногами стала нерівна, геть подовбана вибухами, а праворуч, в бік колишньої комендатури, бовваніли купи цегли й землі. Темінь здавалася тут особливо пустою та моторошною, а тиша стояла така, що кожен мій крок відлунював стоголосо довкола. Щось грізне й тривожне носилося в самому повітрі, наче душі полеглих незримо ширяли довкола, і мені раптом здалося, що каземат от-от оживе, знову бризне вогнем, і з вікон, з дверей, із підвалів вибіжать у свою останню атаку ті, що загинули тут у сорок першому році.
І я враз уявив, як виходила в оцю тишу Маруся Баглай, на всю завмерлу фортецю одна, як скрадалася під цими стінами, які на той час іще дихали жаром боїв, як напружено вдивлялася в темряву, щоб першою помітити й вистрілити, і як кричали потім перелякано німці й сипали кулями, а Маруся зникала, мов тінь, щоб згодом з’явитися в іншому місці. Я так виразно побачив Марусю, її напружену постать, націлений уперед автомат...
Наступного ранку я розшукав вулицю і той будинок, звідки послала Маруся два свої останні листи.
Це був один із трьох будинків, в яких жили в той час сім’ї командирів. Великі триповерхові коробки з сірими стінами, що зберегли сліди од куль та осколків, вони замикали з трьох боків засаджений молоденькими деревами двір, а з четвертого пролягала вулиця, яка вела прямо до Північних воріт, через вузький кам’яний міст, що провисав над ровом із водою. Саме цією вулицею й бігли в той ранок двадцять другого червня командири, а на оцьому мостові їх стрічала злива куль, що відсікала їм шлях до Цитаделі...
Відшукав я й квартиру: вона була на першому поверсі, вікнами в двір. Там жили зараз інші люди, які, може, й уявлення не мали про попередніх її мешканців.
У той же день мені пощастило зустрітися з шофером, який поселився в Бресті невдовзі після його визволення, восени сорок четвертого року. Чоловік цей уже тоді водив вантажну машину і частенько приїжджав у фортецю за цеглою: розбите, розбомблене місто починало відбудовуватись, і цегла цінувалася на вагу золота. А тут були цілі гори цегли, що лишилася од зруйнованих казарм і будинків, і люди, розбираючи оті завали, раз по раз натикалися то на понівечену обгорілу зброю, то на засипані трупи наших бійців. Шофер же, до того ще й дуже молодий (йому було тоді всього сімнадцять років), поки вантажили його машину, вибираючи цілі цеглини, лазив по підвальних приміщеннях казарм та казематів, з немалим ризиком бути заживе похованим під важкими склепіннями, що, потріскані, похмуро і грізно нависали над головою. Іноді йому доводилося навіть лягати, щоб протиснутися крізь вузеньку щілину До сусіднього приміщення. Одного разу він опинився перед Напівзасипаним отвором, що вів у якесь підземелля.
Шофер уже знав, що вся Брестська фортеця поснована підземними ходами, прокладеними ще в той час, коли її будували, і випадково знайдений отвір тягнув його, як магніт. Однак у хлопця хватило глузду не полізти зопалу в нього, тим більше, що й пролізти не так легко було: гора каміння лишала невелику — тільки руку просунути — щілину. Тож, діждавшись вихідного, шофер прийшов сюди з відром, у якому було трохи солярки, клоччям і вербовим, щойно вирізаним пакілком — під смолоскип, з кайлом. Попрацювавши з годину, він розчистив прохід, намотав на палицю намочене в солярці клоччя, підпалив і, зігнувшись у три погибелі, просунувся в отвір.
В обличчя йому одразу ж ударив важкий застояний дух сирості й цвілі. Яскраво горів смолоскип, скапуючи додолу вогняними краплинами, в бентежно-червоному світлі проступав вузький хід із низько навислою стелею, з сірими, ослизлими стінами. Хід вів усе глибше й глибше, западаючи донизу, і чим далі просувався юнак, тим похмуріше, гнітючіше ставало довкола, і його вже почав брати страх, що смолоскип от-от погасне, темрява, важка, як болотна вода, враз зімкнеться довкола, не випустить його із своїх нещадних обіймів. Він уже хотів повернути назад, та нараз побачив попереду якийсь підозрілий предмет — щось чорніло, зливаючись із земляною підлогою. Боячись і дихнути, хлопець підходив усе ближче й ближче, і, коли підійшов майже впритул, смолоскип мало не випав із рук: до нього шкірилось обличчя мерця. Загиблий лежав навзнак, наче в останню хвилину, перед тим, як померти, повернувся обличчям до неба, тільки над ним не небо було, а важко нависле склепіння, що ховалося в непроглядному мороці. І шофер, уявивши, як солдатові важко було отут помирати, самотньому, живцем похованому, весь аж здригнувся, і такий пронизливий жаль пройняв його серце, що всі страхи враз пощезали і він, охоплений єдиним бажанням хоч щось зробити для невідомого, нахилився над ним, потягнувся рукою до нагрудної кишені майже зотлілої гімнастерки.
Документів, однак, не знайшов, лише заржавілий пістолет лежав поряд із невідомим.
