Відьма - Дімаров Анатолій

Прут був, мабуть, весь покритий іржею, бо з нього аж посипалося, Маруся повела рукою вище і намацала ще один, а вище був ще... Вона пригадала одразу каналізаційні колодязі й металеві скоби по стінах — своєрідні драбини.

Повісила сумку на одне плече, а гвинтівку на друге, подерлася вгору. В обличчя їй густо сипалася іржа, та вона вперто дерлася вверх, аж поки не вдарилася головою об люк. Спробувала зопалу його зрушити з місця, але люк наче прикипів до залізного обводу, до того ж заважали сумка й гвинтівка. Обережно спустилася донизу, скинула гвинтівку й сумку. Повагавшись, дістала два сухарі: мусила поїсти, бо від голоду її аж занудило. З’їла останню грудочку цукру і знову подерлася вгору.

Верхня скоба була вбита під самісіньким люком. Маруся щосили вчепилася в неї і головою, плечима — всім тілом вперлася в люк. Вона тисла і тисла, ні на мить не даючи собі відпочити, вчавлюючись плечима в ребристу поверхню, в неї аж у спині тріщало і молотом било в скронях, та вона говорила собі, що мусить зрушити люк, бо інакше загине... Ще раз!., ну, ще раз!., і тиснула, тиснула, зціпивши зуби, аж поки люк зірвався, одскочив, як пробка, і їй в обличчя хлюпнуло сухе, аж гаряче повітря.

Виставивши голову, Маруся сторожко оглянулася довкола: в приміщенні, до якого вона потрапила, нікого не було. Це був один із склепів, перетворений на кухню: посередині височіла довжелезна плита, а довкола валялися казани та відра. Німці, певне, навідувалися й сюди, бо в посудинах зяяли дірки од куль, а двері, які вели в сусіднє приміщення, висіли, посічені, лише на одній завісі: вони й сюди кинули гранату. Інші ж двері, що вели, мабуть, надвір, були зачинені, а поруч із ними великим чотирикутником зяяло вікно і в ньому не лишилося жодної щибки. Переконавшись, що поблизу нікого немає, Маруся спустилася в колодязь, підібрала гвинтівку й сумку, знову подерлася вгору.

Велика чавунна плита мала аж вісім конфорок. Весь посуд, що стояв на ній, був зметений на підлогу, хтось мов аж потоптався по ньому, щоб більше тут ніщо не варилося. Маруся обстежила всі підряд казани. Всі вони були порожні, лише в одному на самому дні темніла якась зцементована маса, тверда, наче камінь. Маруся ледь одколупнула невеликий шматочок, попробувала: це була пшоняна каша, яку варили, мабуть, ще двадцять другого червня, за годину до війни, бо каша була як слід і не вварена, попадалися тверді пшонини, але це все ж була їжа, і Маруся не стала нехтувати нею. Понишпорила по кухні, знайшла під лавою обламаний ніж, стала старанно видовбувати затверділу кашу — одламувати цілими шматками.

Враз зупинилася, завмерла: вчулися кроки, голоси. Зірвалася, мов на пружині, вхопила гвинтівку, кинулась за плиту, присіла. Тупіт і голоси наближалися, ішло, мабуть, багато людей, і то були вороги, бо хто ж, окрім німців, міг отак відкрито ходити серед білого дня... Маруся дослала у патронник набій і приготувалася вистрілити, як тільки перший німець появиться у дверях.

Але вони пройшли мимо. І Маруся довго сиділа, ослабла.

Потім підійшла до вікна, обережно виглянула.

Перед нею простилалася величезна площа, подовбана, мов віспою, вирвами, всіяна потрощеним військовим майном, а попереду височіла напівзруйнована фортечна церква, в якій перед війною був клуб і куди Маруся щосуботи ходила з Степаном — дивитися кіно. При згадці про чоловіка їй одразу здушило в горлі, Маруся на мить заплющила очі, стисла щосили повіки. Гаряча, як розплавлений свинець, сльоза видушилася з-під повік, покотилася, обпікаючи, по щоці, висохла на півдорозі. Маруся провела долонею по шкарубкому, давно невмиваному обличчю, глибоко зітхнула, знову стала дивитись у вікно.

Рахувала німців. їх було до біса, вони ходили по всій площі, ніби щось розшукуючи, бо нахилялися раз по раз, про щось перегукуючись; вони були, мабуть, дуже веселі, у що врешті вдалося покінчити з ^захисниками фортеці, що їм уже ніщо не загрожує; вони були просто щасливі, що смерть їх обминула, і Маруся, аж задихнувшись од ненависті, просунула гвинтівку у вікно.

Та одразу ж і схаменулася. Подумала, що цей постріл може бути для неї останнім... ну, ще раз... ще двічі встигне вистрілити, уб’є іще двох, але ж інші лишаться живими й так же безтурботно та весело походжатимуть оцією площею, копирсаючи знічев’я трупи наших бійців... Сухо і зло дивилася Маруся на ворогів, і в голові у неї вже мерехтіла думка, що вона повинна зробити так, аби вони й завтра, й позавтра, і багато днів наперед не почували себе отут так безпечно... Щоб ходили, нагинаючись та оглядаючись, щоб із кожного вибитого вікна, з-за кожної руїни їм ввижалася націлена зброя.

Опустила гвинтівку, одійшла од вікна. Відкрила сумку, дістала набої. Разом із тими, що в магазині, лишилося дев’ять,— довго не повоюєш, навіть коли кожною кулею поціляти у ворога. Треба шукати іншу зброю, найкраще — автомат, з якого можна скосити однією чергою не одного, а кількох ворогів, з якого можна стріляти, майже не цілячись, перебігаючи з місця на місце. Саме така зброя й пасувала б зараз найбільше Марусі.

Зібрала патрони, знову заходилася вичищати казан: це все ж була їжа, і вона вирішила забрати її всю.

Набила майже повну сумку. Потім підійшла до побитих дверей, що звисали на одній завісі. Одхилила, скільки могла, заглянула в сусіднє приміщення.

Тут було голо і порожньо. Валялась лише цегла, та в одному із закутків лежала солома. Маруся хотіла була одпустити двері, та враз подумала, що солома їй може придатися: їй весь час доведеться користуватися підземеллям, тож треба щось підмощувати, коли лягатиме спати. Набрала повен оберемок соломи, вкинула в люк. Решту ж розтрусила довкола, нагорнула й на люк, взяла обважнілу сумку й гвинтівку, полізла в колодязь.

Насунула люк і одразу ж пірнула у темінь.

В ту ж ніч Маруся пробралася до Муховця: вмитися, напитись свіжої води. Німці вже не жбурляли ракети, не прострілювали з кулеметів кожен сантиметр,— впевнені, що з захисниками покінчено, вони відразу зняли облогу, відвівши свої частини на відпочинок, і Маруся безборонно пробралася до Трьохарочних воріт, спустилася до річки.

Перед нею плюскотіла вода. Багато води, море води — Маруся пригадала одразу, як іще кілька днів тому вона мало не божеволіла, дивлячись на оцю воду, як гинули наші бійці, намагаючись добратися до неї, як просив увесь час пити Степан, помираючи, а вона не могла йому дати й краплини, хоч поруч, за десяток метрів, текла невпинно вода, оця ось вода, сотню разів жадана і стільки ж проклята,— як Маруся її ненавиділа часом, оцю воду, що жорстоко й бездушно текла собі мимо, а вони помирали од спраги!

Тепер перед нею багато води, але не було кому її пити. Вмер Степан, так і не діждавшись хоча б краплини, загинули всі, змучені спрагою, і вода вже не потрібна нікому, навіть стінам оцим, що, подовбані, зранені, піднімалися, чорно й понуро, за її спиною. Маруся повільно занурила одну долоню і другу, потім довго вмивалася, і їй усе здавалося, що то не вода, а сльози, бо вона мала аж солонуватий грисмак.

Умившись, присіла тут же, на березі, випростала ноги, розслабила тіло. Хотілося про все на світі забути, дати собі перепочинок хоч на хвилину,— відкинувшись назад, Маруся звела догори мокре, мов сльозами вмите, обличчя, і ніч дихнула їй прямо в очі, гойднулася всіяним зорями небом. Це було розкішне літнє небо, де зорі сяяли, як діаманти,— на оксамитному чорному тлі, де поодинокі хмаринки дрімали легенькими тінями, де вітерець віяв ледь чутно й ласкаво,— воно струмувало, переливалося, хлюпотіло над Марусиною головою, дихало, мов зачароване, не потривоженим спокоєм, воно, мабуть, пахло тонко і ніжно, хоч Маруся не могла його почути: інший запах доносився до неї, огортав її з головою,— од Цитаделі, од зруйнованих стін. Запах гару й тліну, різкий та пронизливий, густий, як смола, він скочувався донизу темними хвилями, дер у горлі, чадом наповнював груди,— запах війни, смерті й руїни, і Маруся належала йому до кінця. І вона звелася, як не важко було їй це зробити, і пішла од річки: у Цитадель, у склеп, ідо зяяв великим чорним отвором.

Кілька ночей обстежувала каземати, вивчаючи всі ходи й переходи. Перебиралася крізь завали, протискалася в щілини, зрушене нависле каміння погрозливо потріскувало над головою, а в ноги і в руки впивалося гостре залізо. Інколи доводилося повзти через трупи, бо мертві лежали повсюди, й Маруся вся аж здригалася, натикаючись рукою то на холодне обличчя, то на затверділі, як залізо, бинти. Та вона вперто пробиралася все далі й далі: мала облазити, вивчити, запам’ятати всі ходи й переходи, всі склепіння й підвали, якщо хотіла, щоб німці її не впіймали одразу, після першого ж пострілу. І, скрадаючись, повзучи, пробираючись, обдираючи коліна й лікті, весь час зауважувала, закарбовувала в своїй напруженій пам’яті: ось звідси буде добре стріляти... а сюди ось втікати... тільки сюди, в оцей ось прохід, а не в той, що праворуч, — там глухий закуток...

Поверталася під ранок геть зморена, в голові шуміло й дзвеніло, а тіло мов побувало у вальцях. Переборюючи спокусу впасти на підлогу тут же, на кухні, спускалася в колодязь: у сирість і цвіль, у пітьму. Тут на неї чекала постіль: трохи соломи, й вода у відрі, й сумка із кашею. Дозволяла собі щоразу брати по жмені — не більше, щоб вистачило якомога надовше, довго жувала кожну крихту, кожну зернину, обдурюючи завжди голодний шлунок. А лягала спати — відносила сумку подалі: вже спіймала себе одного разу на тому, як, сонна, залізла до сумки і набивала рота кашею.

Довго лежала, неспроможна заснути. Не поринала спогадами в довоєнне життя: воно їй здавалося нереальним, як сон, краще й не згадувати, щоб не завдавати собі зайвого болю. Думала вперто й напружено, як краще дістати автомат і побільше набоїв до нього.

По автомат піде вночі, а не вдень: надто багато німців вештається по території Цитаделі, не дадуть їй і вискочити — підстрелять, уночі вони ходять поодинокими парами, патрулюючи мертву фортецю. Маруся вже встигла все розгледіти, вона навіть вивчила їхні маршрути: кожна пара завжди ходила однією й тією ж дорогою й повертала назад в одному й тому ж місці — ні на крок далі чи ближче...