Тук-тук... - Антоненко-Давидович Борис
Металевий холод цілюще прохолоджував його і заспокоював. Василь Григорович відчув тут своє місце і далі йти нікуди й нема чого. Додому? Саші немає: він, певно, пішов подивитись, як грають у рулетку, а Наташа... Василь Григорович зітхнув і опустив повіки. Наташа знову вагітна, полохлива й нервова. Вдома знову, може, сидить Загорулько, і Василь Григорович удруге через двері почує, як він радитиме Наташі зробити аборт. Ні, Василеві Григоровичу абсолютно немає куди йти. Зривався легкий сніжок і, вагаючись, куди йому впасти, звільна осідав на пішоходи, брук, золотий калач коло вивіски і молодий стовбур каштана. Ліхтарі розігнались вздовж вулиці й зникли за поворотом. Брудне, як розмазане чорнило, небо щільно оповило наметом місто і одсвічувало над центром блідою загравою.
Праворуч, коло входу до кіно снували парами й поодинці безжурні веселі люди; вони радіють, що падає сніг, вони хочуть справжньої зими; їм треба снігу для майбутнього врожаю, для полювання, для санок, для тихого зимового вечора, коли, обійнявши милу, так гарно глянути через вікно теплої кімнати на обліплені, сумирні, пухкі дерева. Залиті світлом мальовані плакати, роздираючись, закликали людей подивитись новий фільм. Заторохкотів по каміннях візник і повернув за ріг. Він теж радіє. Його ребраста шкапина завтра буде волочити санки, а сьогодні ввечері він питиме в кума самогон-первак і їстиме кумасеві пундики. Через це він не куняє, і його цигарка затишно пахтить у пітьмі, наче лампадка перед неділею.
Але Василеві Григоровичу все те байдуже. Його нахили й бажання через усе життя жовкли й опадали, як дерево восени, і тепер йому нічого більше не треба. Йому гарно під ліхтарем, де ніхто не питає його, не вимагає анкет і нічого від нього не хоче. От тільки б з ногами якось — вони здаються йому безсилими, наче з них витекла кров, і, як тоненькі стеблики, згинаються під шинелею. Треба спуститись і присісти трохи. Тоді буде спокій, тоді буде все гаразд і Василь Григорович позбавиться, нарешті, останнього бажання...
Він одняв від стовпа руки й обернувся, щоб добре умоститись долу, але раптом помітив мало не поруч себе Балабая. Мов паровоз, він летів пішоходом, громихаючи важкими чобітьми, і пирхав. Його розстебнуте пальто, наче Балабаїв подвійник, учепилось йому в плечі й мчало назирці. Василь Григорович прожогом скочив за ліхтар і, затаївши дихання, присів. Балабай, розмахуючи старим, телеграфним кашкетом у руці, пролетів, не помітивши, повз нього далі. Василь Григорович обережно, щоб бути непомітним, перейшов на другий бік ліхтаря і пильно стежив за Балабаєвою постаттю. Балабай перебіг через вулицю, шугнув очима вздовж і впоперек і, не знайшовши Василя Григоровича, сердито вилаявся і повагом уже пішов нагору.
Василь Григорович хотів був знову умоститися, але коло стовпа вже зупинився якийсь цікавий, посередині вулиці, плутаючись у довгій шинелі, йшов на стійку вартовий міліціонер. Василь Григорович ображено глянув на цікаву, здивовану кепку і почимчикував на другий бік. Не припиняючи ходи, він помаленьку оглянувся і, коли переконався, що більше вже за ним ніхто не стежить, пішов навпростець. 1 ось знову перед ним, вибиваючи ногами один спільний, рішучий крок, струнко виступив комсомол. Не зважаючи на сніг і вітер, вони йшли з розстебнутими тужурками й розхристаними сорочками. їхнє молоде тіло хотіло руху, розмаху і змагань, тому вся колона була, як переплетений моток живої сили на молодих і пружних м'язах. Порівнявшись з Василем Григоровичем, вони гучно крикнули: — Раз! два! три! — і зразу ж заспівали. Вони не почували після денної праці втоми, і їхні голоси розсипались по вулиці одчайдушно, зухвало й розмашисто.
Василь Григорович глибоко всунув у піднятий комір свою непокриту голову й поспішив проминути комсомол. Він знав, що вони ідуть у клуб готуватись до якогось революційного свята. Вони теж радісні й веселі. Перед ними — їхнє нове життя, перед ними — праця і свята.
Василь Григорович круто завернув у якийсь темний зазубень. Пісня вже долітала глухими, розірваними відгуками і застигала серед чорної маси кам'яниць. Тут не було людей, і Василь Григорович пустився бігцем. Вітер виривався з підворотень і, зітнувшись із ним, поспішно обминав і летів назад до світла, людей і гомону. Серце Василеві Григоровичу калатало, на губах виступила слизька піна, але він біг, не обертаючись, далі.
Треба втекти від людей, від їхніх свят, революцій, вимог... Треба вислизнути від їхніх запитливих, підозрілих очей. Треба, щоб ніхто не помічав і не чув. Треба...
Василь Григорович добіг до руїн чийогось великого будинку і, відсапуючись, зупинився. Високі мури, як роздягнені, вистромились угору й вирячили бридкі діри, де були колись вікна і двері. Всередині, замість підлог, стель і даху, була глуха пустка, де-не-де звисали залізні сволоки, лежали кучі розбитої цегли, випиналось сухе бадилля бур'яну, і знизу було видати вгорі шматок густої хмари, а звідти, кружляючи, падали тендітні сніжинки. Василь Григорович, спотикаючись об камінці, переступив через виставлені двері і, мацаючи рукою по стіні, увійшов до середини. Вітер почував себе тут вільно, і, пустуючи, шмигав через вікна й двері вгору, вниз... Василь Григорович умостився на цілій цеглині в кутку, під стіною, вийняв з шинелі руки й накрився з головою. Стало зовсім тихо. Навіть вітер тепер не добирайся сюди і, повештавшись коло ніг, шарахкався вбік.
Василь Григорович почув себе безпечно і вільно. Часті відцихи від біганини зігрівали руки, ноги солодко витягнулись, і тільки заважали ще окуляри. Він зняв їх і викинув за шинель: йому тепер не потрібно їх. Він працював з ними коло "Морзе", читав крізь них Катерині Сидорівні газету, розбирався колись у Сашиних задачах, що їх Саша не годен був подолати, нарешті, вивчив подвоєння приголосних і вольовий спосіб, але життя, оцього чудернацького, нового життя, він не вивчив. І ніхто не вивчить його, ніхто не порадить як треба прожити... Василеві Григоровичу, як малій, беззахисній ди тині, на мить захотілось було кинутись до Рябошеїна, навіть до Загорулька, схопити за руку, припасти до плеча й просити, благати їх:
— Скажіть! Навчіть! Як же його треба жиги?..
Але за муром, через завулок, далі через доми, вулиці, там у темряві під горою, замерзає тепер Дніпро, де гуляв колись молодим телеграфістом Василь Григорович... А коли піти просто по місту, обігнути кварталів із п'ять і вийти на передмістя — там дім, де він познайомився з Катериною Сидорівною. Піти вгору назад — за церквою телеграф. На ньому цими днями поставили щоглу на радіо. З щогли видно, мабуть, і цвинтар, де поховано Катерину Сидорівну. Там теж тепер темно, мовчазно і самотньо... В могилі тепло, як і під шинелею. В могилі тихо і ніщо не турбує... Мертвякам турбуватись не треба. Вони чують тільки, як дзвонять до церкви і повесні співають пташки... Соцзабезу на цвинтарі нема, бо соцзабез — тільки для живих, тих, що поза штатом. А їм тільки — хрест. Гарно, як хрест залізний і написано, хто вмер, коли народився і хто поставив. Залізного хреста не зрубають на дрова, особливо, коли поставити ґрати і цві-точків трохи... Білих, червоних, синіх...
Василь Григорович схилив на підняте плече голову й тихо, тихо спав. Сніг лежав уже на пішоходах, застелив навколо дахи й запорошив його шинелю. Легенько перестрибуючи через сволоки й бантини, він пробирався за одхилений комір і сідав на посріблене волосся. Ліва рука Василеві Григоровичу випросталась з-під шинелі й виставила, немов до милостині, зігнуту долоню; на потоптаному патинкові розв'язався шнурок й безпорадно звисав на купу замерзлого калу.
Неподалеку пішоходом пройшла якась закохана пара. Вони щільно притулились одне до одного й голосно сміялись. Він хекав їй на маленьку ручку, стискав її і, коли вона, заходячись від розсипчатого реготу, намагалась його вдарити по щоці, він метко перегнув її стан і поцілував у одкриті, злегка накармінені губи.
Десь на ближній улиці люто заричав автомобіль і закавкав собака.
Київ, 1925
