Тук-тук... - Антоненко-Давидович Борис
За биндюгами, що, грюкаючи по бруку, везли непофарбовану труну, пішло на кладовище п'ять: сім'я, земляк-касир із залізниці та сусідка-перекупка з базару. Коли Василь Григорович удвох з цвинтарним сторожем кинули на могилу останню лопату вогкої землі й Саша ретельно вгадував края могили своїми благенькими чобітьми, щоб не розсипалась, Василь Григорович одійшов убік. Він глянув на свіжу могилу, й тепла сльоза заструменіла по щоці і зникла під усом.
Не стало кошиків, яблук, не стало самої Катерини Сидорівни. Тепер збільшили вже платню (пайки, "лімо-ни", класи, здається, назавжди одійшли в минуле), життя увійшло в нові береги, але по-стародавньому закрутило свого одвічного млина.
1 Василь Григорович, нарешті, запитує себе, здивований:
— Чи ж таки справді була велика буря — вогонь, мор і голод, чи тільки наснилось?.. А втім, пенсії не бачити й ювілею свого Василь Григорович так і не справить, бо коли стукнуло 25 років — гримнула революція...
Чогось болить у литці права нога й муляє під боком. Тік-так, тік-так...
Василь Григорович прислухався, як цокає будило, і з серцем подумав:
— Це мої години одбиває, каналія!..
Хотілося так закрутити його, щоб не цокав і навкруги була б тільки тиша, але Василь Григорович пригадав, що завтра о восьмій треба на службу.
Він перевернувся на другий бік, подумав ще про скорочення штатів і, нарешті, заснув.
Тік-так, тік-так...
III
Василь Григорович прокинувся о сьомій. Ще тільки розвиднялось, і коротенький сон лише зморив його, не давши ні спочити, ні забутись, але сьогодні на телеграфі його зміна і треба лагодитись.
Василь Григорович ще поворочався трохи на ліжку, потім устав і, не сподіваючись від нового дня нічого кращого, мляво почав одягатись. За дверима поралась коло самовара Наташа. Легкими шорохами старомодної сукні пропливла в сусідню кімнату Копачиха й наточила окропу. Копачиха — сусідка. їй — 75. Вона давня вдова якогось акцизного Андреева. Цілими днями вона порається коло свого мотлоху — стрічок, ниток, засушених листочків, пляшечок, і через це Саша прозвав її — Копа-чихою. Так і прищепилось між усіма: "Покличте Копа-чиху", "дайте Копачисі окропу"... Копачиха продає через треті руки старі капоти, сережки, ложечки й золоті п'ятірки. З того й доживає вона свої спорохнявілі дні. Єдина відрада в неї і все, що лишилось з минулого: вранці і ввечері — чай, удень "кофей". Копачиха дає тричі на місяць на вугілля і за це одержує окріп.
В сінцях лаявся з Наташею Саша. З Сашею Василеві Григоровичу немає ради. Саша два роки вже не вчиться. Раніш він продавав цигарки на вулиці, а тепер не можна: патент і міліція; Саша збирає чужоземні марки й невідомо на які гроші щотижня ходить до цирку. З сіней долетіли знову його вихлясті слова до Наташі:
— Теж панна! Подумаєш!., з сексотом тягається... Наташа нервово кричить:
— Сашка!.. — і потім сердито грюкають двері.
Давно вже ламає собі голову над Сашею Василь Григорович, він не раз міркував над цим питанням, підходив до нього зо всіх боків, пригадував увесь свій життєвий досвід, а тепер остаточно вирішив:
"Сашу треба віддати до комсомолу. — Проте ця думка зараз же притупилась і вкрилась іржею: — Але як це зробити? Чи ж приймуть?.." (Скрізь треба анкети й "Ваше соціальне походження").
За кілька хвилин самовар уже шумів у сусідній кімнаті, а з-за дверей почулось Наташине:
— Папа, — чай пити.
Василь Григорович мимоволі здригнув. З того часу, як Наташа зробила собі другий аборт, Василь Григорович наче боїться її нервового голосу, але заразом і хоче його чути. В рисах Наташиного обличчя — молода Катерина Сидорівна і короткий змах далекої молодості самого Василя Григоровича.
Василь Григорович поспішно одягнув стару гімнастерку, накинув піджака й пішов пити чай.
Десь з-за обрію, через нагромаджені куби кам'яниць кинуло сонце свого першого променя й обарвило ніжно-рожевим золотий краєчок бані. Від цього стара, похмура дзвіниця наче звеселішала, й опукла баня, вкрившись дитячим рум'янцем, посміхалась наївно й привітно. Це наганяє людям спокій і бездум'я. Василь Григорович поспішно чвалав на службу в своїй старій урядовій шинелі, що справив був, гадаючи святкувати свій двадцятип'ятирічний ювілей. Він проминув одремонтований виконком, пропустив повз себе трамвай, що дзенькнув і рушив собі далі, поблискуючи на дроті блідими іскрами, пройшов коло тумби, де патлатий хлопчисько розліплював свіжі афіші, і ось, вийшовши на ріг, глянув на церкву. Рожева баня ще посміхалася і переймала нові промені, що вилітали зі сходу. Але Василеві Григоровичу було тджко на душі і навіть баня посміхалася не йому. Завжди, коли Василь Григорович наближається до телеграфу, його опановує неспокій і старе серце одбиває свої удари частіше. Щодня він чекає нової неприємності. Йому здається, що якась шкуратяна рука (та сама, що — "конкретно", "по суті", "опіум для народу") загнуздала телеграф, дні, все життя і тільки він, Василь Григорович, ще якось борсається між пальцями. Але час прийде...
Передчуття не зрадило Василя Григоровича на цей раз. В "апаратній" його зустріла чергова новина. В кутку, коло вікна, там, де завжди працювали "Юзи", поставлено апарата нової системи — "Клопфера". З великим, дерев'яним, брунатним рупором він скидався на дзюб якогось фантастичного хижака і ще здалека впадав у очі.
Про "Клопфера" давно вже почали говорити на телеграфі, і між службовцями ширились найрізноманітніші чутки, гадки і навіть деяке хвилювання. Говорилось, що незабаром усі системи замінять на "Клопфер", що всі телеграфісти мають вивчитись за місяць працювати на ньому, а тих, що не зможуть вивчитись, викинуть із служби (спеціально для цього і скорочення штатів вигадали — між нами кажучи!). Хтось переказував, що в Москві лікарі дослідили, ніби, після трьохрічної праці на "Клопфері", люди божеволіють і через це в Наркомпош-телі ще не прийшли до остаточного висновку — заводити "Клопфера" чи ні. Говорилось багато, але певного ще нічого не було.
Та ось три дні тому були загальні збори. Голова місцевкому Рябошеїн, доповідаючи про останню нараду .з адміністрацією і, як завжди, тримаючи одну руку в кишені, а другою виробляючи перед лицем вихиляси, сказав:
— ...отже, "Клопфер", товариші, — це наше найближче завдання. Він заощаджує нашій республіці витрати. "Клопферові" не треба паперової бинди, він не потребує фарби, "Клопфер" працює на слух. За тиждень ми розпочинаємо навчання. Всі товариші мають якнайскоріше вивчитись. Попереджаю...
Потім секретар комсомолу, товариш Юшкевич:
— Ми, товариші, — ваша зміна. Те, чого не встигли ви — довершимо ми. Новий, червоний телеграфіст не знатиме ніяких "Морзе"! "Клопфер" і радіо — ось наші знаряддя до перемоги. А тому ми, молода гвардія, кажемо: "Дайош Клопфера!"
Що говорили далі — Василь Григорович забув, зате дві слові врізались у пам'ять і витаврували дві чорних цятки:
"Клопфер" і зміна...
Василь Григорович раніш тільки догадувався, що так має бути, але вперто одганяв ці думки і навіть розважав себе: "Говориш вони вміють, знаємо, — свобода, рівність і братерство, а ось як до діла, то (як це дядьки кажуть?) — "Кому — на, кому — ні, кому — дуля, коку — дві". Кажіть, кажіть!.." Але сьогодні в "апаратній" стояв "Клопфер", і це вже говорило тепер одверто й рішуче — треба зміни, треба нових людей...
Василь Григорович підійшов до "Клопфера", оглянув його скептично поверх окулярів спідлоба, подивився ще в рупор і тихо відійшов на своє місце. Він тужливо подумав: "Так, так — нових, а ми вже підтоптались, одс-тукали своє. Ну і хай!.."
Тепер Василь Григорович уже гаразд уяснив собі, що рано чи пізно (навіть, очевидно, — незабаром) прийдуть інші, чужі люди, і тоді вже ніколи не зігнеться його по-горблена спина над старим "Морзе" і жовтувата телеграфна бинда не прокаже йому чужих думок із неосяжних просторів Росії.
Там, при апараті, на стільчику, буде сидіти новий. Василь Григорович уявляє собі його досить конкретно: він — у шкуратяній тужурці, розстебнутий комір і неохайно відкинуте назад буйне волосся, а збоку, де лежав потертий урядовий з пружиною всередині кашкет Василя Григоровича, впаде на Марксів "Капітал" одчайдушна синя кепка.
І сьогодні Василь Григорович покірно схилився перед цим фатумом свого життя. Тільки одне здряпалось у саму душу й не пускало. 32 роки він віддав апаратові, притупив коло нього свій зір, висушив руки, полисів і пожовтів, як цитрина, а любові до нього не помічав. Навпаки. Апарат його приковував до певного місця, обмежив рухи, думку, волю, але Василь Григорович знав, що поза апаратом йому немає місця на землі. І він мирився з ним без любові й ненависті.
Тепер же, коли в апаратній стояв, правда, ще самотній, але такий нахабний і дужий "Клопфер", що погрожував запосісти всі столи й дроти, Василеві Григоровичу осіннім заходом зажевріла професійна любов.
Близьким та рідним став йому маленький апарат системи "Морзе". І Василь Григорович, думаючи про скорочення штату, потішав себе: "Та ні, "Клопфер", коли й буде, то тільки частково — два-три апарати, а "Морзе" стоятиме, розуміється, й надалі".
Василь Григорович низько схилився над апаратом і ніжно сказав до себе:
— Мене вже не буде, не буде зовсім, скоро вже, а ти, мій апаратику, мій "Морзе", все будеш стукати, все будеш невтомно працювати...
1 наче відповідаючи йому, зажурено шелестіла бинда й тихо цокало коліщатко.
IV
Наташа прудкими кроками зайшла до кімнати Василя Григоровича й, нервово стискуючи пальці, сказала вдруге за сьогодні:
— Тільки, будь ласка, папа, я вас дуже прошу, коли прийде Трохим — ані слова про Бога і взагалі...
Василь Григорович винувато й ніяково мотнувся на стільці й, дивлячись крадькома на Наташу, зашепотів:
— Я, я, власне, — нічого... то тоді тільки так — до слова припало... Але я — ні-ні...
Наташа ще раз із притиском і маленькою огидою сказала:
— Так, будь ласка, папа, прошу...
Наташа вийшла, а Василь Григорович замислився. "Так, так — це він. Цей комуністишка нещасний чи навіть кандидат на комуністи Трохим Загорулько, що служить за начальника залізничної варти, це він винний у тому, що Василь Григорович мусить хвилюватись за Наташу. Безперечно, останній аборт від нього. Найшла з ким! І не розбереш, чи справді він начальник, чи таки сексот одотегепеу, як запевняє Саша?..
