Тук-тук... - Антоненко-Давидович Борис

Ех, Наташа, Наташа!.."

Василь Григорович злостився на ввесь той новий, але такий чужий йому світ, що перевернув шкереберть усе дотеперішнє його життя, звів нанівець його як батька, зробив із Наташі (хоч і непартійна) "товаришку На-ту", а із Саші — звичайного пацана, і навіть запах колишньої святості Різдва, Великодня й храмового Спаса тепер ніби одгонив йому нафталіном ("опіум для народу"). Василь Григорович серцем відчував, що ото все — і батьківська камилавка та наперсний, і його власні пенсія та ювілей загинули без вороття. Вони гухнули тоді, коли впав на пішоход з телеграфу двохголовий орел і розбився на друзки, коли злазили по місту з п'єдесталів чавунні царі, міністри й діячі!..

Спочатку ще можна було сподіватись повороту (це тоді, коли — "лімони", "всі на боротьбу", транспорт, вугілля, тиф, матроси, поляки, Врангель і бандитизм). Тоді Василь Григорович — на обличчі скорботно-серйозно, а в душі — смішком-злістю:

— Зруйнували державу, сукини сини! "Весь мір — до основанья"...

І Василь Григорович ладний був щипати свою долоню за те, що в лютому 1917-го вітав революцію: радів чомусь з дурного розуму.

Але з пекла, з руїни, із зубожіння, під свист куль і грохоти снарядів повстала знову держава. І лавина, що палаючим огнем знищила на своєму шляху все попереднє, тепер заскориніла, стала твердішати, стала холодна й непорушна. її оперезав новими дротами, зв'язав державним апаратом, поштрикав скрізь ячейками, уповноваженими, агентами той самий, що — шкуратяна тужурка, "негайно виконати" або — "в Чека — до стінки"!..

Василь Григорович відчув безсилість своєї злості. І цей Загорулько, один із тих, що — "негайно виконати", — зможе, так-так! безперечно, зможе: не два аборти Наташа зробить, а чотири, п'ять, вісім, поки не скаже товариш Загорулько: "Вопрос ісчерпан". А коли б Наташа й породила від нього, то все одно: буде — молодий ленінець, жовтеня, піонер, тільки не звичайна, хрещена дитина. Буде так, бо — з цим треба погодитись, але батьків наперсний, колишній Спас і можлива пенсія не дозволяють... Василь Григорович може тільки безнадійно і мовчки, винувато й боязко скоритись...

З сіней почулося три голосних удари кулаком у двері, Наташині кроки, рип заржавілих петель, і в сусідню кімнату твердою стопою хромових чобіт увійшов Загорулько. Василь Григорович одразу впізнав його певні, трохи важкі кроки і спокійний, хрипкуватий від доповідей, зборів і команди голос. Василь Григорович насторожився. Його серце на мить дало перебої, а потім він пройшов по кімнаті, щоб заспокоїтись, сів знову на стілець, але серце зараз же од било: — Він, він... Василь Григорович рішуче висякався в стару з блакитною окрайкою хустку і вийшов до Загорулька.

Загорулько незграбно і ніби стомлено розвалився на старій канапці, перекинувши ногу за ногу, і, не встаючи, привітався:

— Здорові, папаша! Ну, як там?

Наташа скрушно глянула великими світло-карими очима і ображено перервала:

— Троша! Скільки разів казала!..

Загорулько відповів погодливо-усмішкуватим поглядом, але виправився:

— Що у вас, Василю Григоровичу, про радіо говорять? Скажімо, фотографія, приміром, і знов же таки концерти з Москви? Кажуть, що і в нас незабаром буде?

Василь Григорович поклав на коліна долоні й, наче виправдовуючись за телеграфні порядки, тихенько відповів:

— Розуміється, це правда, могло б бути й радіо, але тільки ж у нас, знаєте, як це завжди...

Наташа сторожко обернулась у його бік, і Василь Григорович, перелякавшись, замовк. Загорулько ляснув рукою по краю шкуратяної тужурки й опуклості "галіфе" і, підбадьорюючи, кинув:

— Нічого, все буде... — він знову хотів сказати "папаша", але опам'ятався й витримано процідив: — Василю Григоровичу!.. Пройшли, можна сказати, фронти, а тепер — "пожалуйте бриться": господарче будівництво і знов же таки — культура. Але радіо — це, безперечно, да, без нього ніяк до комунізму не можна... От, скажімо, комети всякі, там теж, кажуть, люди є, а як з ними зв'язатись — "смичку", так би мовити?.. Звичайно, наука не дійшла ще до цього, але я певний, що тут без радіо не обійдеться.

Загорулько сказав останні слова переконано, як знавець справи, він задоволено глянув на Наташу, закинув чобіт вище коліна й закурив цигарку. Потім пригадав і простягнув коробочку Василеві Григоровичу:

— Прошу!

Василь Григорович узяв трьома пальцями цигарку й, розтрушуючи на штани попіл, прикурив від Загорулько —вої, а Загорулько казав далі:

— Ну, а якщо тільки з планетами, Юпітерами там усякими і взагалі — зв'яжемось, тоді — бери Бога за бороду! Амба всяким дурманам!

Наташа, прищуливши око, глянула на батька, Василь Григорович ворухнувся на стільці, проковтнув слину і сказав:

— Будь ласка, пийте чай. Наташа, присунь цукор. Йому хотілось заперечити Загорулькові щодо Бога,

але пригадав Наташине застереження і переступив на інше:

— З українізацією, знаєте, нам біда. От мені вже, слава Богу, 52, а йди вчити — речівники, голосівки... І як це так, не доберу — в нас же тепер Інтернаціонал, сказати б, і тут вам — "мова". Воно, розуміється, федерацію нам треба, от, наприклад, РСФСР, тільки навіщо ж націоналізм?

Загорулько не без задоволення глянув на вилиски своєї тужурки, що тьмяно відповідали гасовій лампі "ампір", і хитро посміхнувся:

— Так-так... Василю Григоровичу (Загорулько давно вже одвик називати людей по батькові і йому знову настирливо чіплялось до слова й хотіло вистрибнути на вуста "папаша", але — чудна Натка! Ображається!..). Учіться! З нового року буде поголовна українізація. В нас на партконференції ("в нас" — у Загорулька виходить поважно, многозначно і з притиском) так і сказано було — всі повинні українізуватись.

— І комуністам теж? — щиро здивувався Василь Григорович. Загорулько спустив з коліна ногу і трохи схилився наперед:

— Неодмінно, неодмінно, Василю Григоровичу! Комуністам — в першу голову. З цим не жартуйте. Без українізації ніяк не можна: "смичка" і національний вопрос! Це неодмінно.

Загорулько пересів до столу й підсунув склянку. Василь Григорович поцокав ложечкою об блюдце й замислено проказав:

— Церква теж українізується... Наша — Миколая, на розі, вже другий тиждень править...

Наташа з мукою подивилась на батька. Завжди після таких розмов Трохим глузував з нього, з її сім'ї, і в його голосі бриніли тоді разючі нотки своєї переваги; від цього було досадно й боляче. В такі хвилини Наташі здавалось, що Трохим зовсім не той, як уявляла собі його колись. Це було там, у залізничній їдальні, на мітингах, куди Наташа приходила із свого головного складу по газети. Тоді був Трохим — сміливий, рішучий, і його міцне тіло в шкуратяній тужурці, мов виковане. Наташа відчула, що цей Трохим — з того загону одчайдушних, напівказкових людей, що однією рукою перевернули світ. З того часу Наташа ходить до жінвідділу, на делегатські збори і в клуб. Бо ті люди мають вивести всіх із брудних конур, з темних льохів, з-під сороміцьких компліментів адміністрації — в невідомі, прекрасні, майбутні дні.

Але Наташа тепер погодилась: хай не дійде вона за свого життя до тих далеких, замріяних днів, аби Трохим був такий, як тоді. Сміливий, дужий і добрий. Це буде заклад тому далекому, прекрасному... Наташа спробувала затушкувати батькові слова:

— Трохиме, ти завтра будеш у нас на відкритті кутка доброхему?

Загорулько недбало кинув:

— Мабуть, — і заходився коло Василя Григоровича: — Кажете — церква українізується? Ого-о!.. Вона ще не таких коників викине, аби й надалі дурман розводити. Що таке, так би мовити, з наукового погляду церква? Самообман! От, скажім, Вишня в газеті пише (як це в нього?) — "Святителю отче Карле Марксе, моли Бога за нас"... Ха-ха-ха. От встругнув!

Наташа вже нічого не казала, вона втратила ініціативу і безнадійно спостерігала, схиливши на руку голову. Одначе Василь Григорович на цей раз не втерпів. Він схрестив на столі долоні, потім одсунув склянку, кашлянув і сказав:

— Я, товаришу Загорулько, де в чім не можу погодитись. Релігія, бачите..

Загорулько перебив його:

— Та що ви, палаша! Вам треба антирелігізуватись. Наташа промовчала.

— Бо коли* власне, розібратись і подумати добре — що тйке релігія? Дурман! І знов же таки, візьмімо, мощі ~ порохнява. Якби їх, понімаєте, на повітря витягнути і потім фукнути на них добре — нічого б не залишилось! Перед наукою, папаша, всяка релігія засипеться!

Наташу часом корчили кострубаті Загорулькові слова (4 класи гімназії скінчила, а потім через бідність не можна було, зате на столі лежало "Самообразованіє" і "Гимназия на дому"). Тоді Наташа намагалась переконати себе і пробачити: "Трохим раніш за вантажника був — нема нічого дивного. Зате ж..."

Василь Григорович востаннє ковтнув із склянки, глибоко зітхнув і, щоб не зайти в розмові далеко, встав:

— На службу завтра, вибачайте... — він сунув свою руку в дебелу Загорулькову долоню і вийшов.

Наташа полегшено зітхнула й налила собі чаю.

— Троша, навіщо ти починаєш про релігію? Однаково ж — не переконаєш старого...

Загорулько почув, що й справді "папаша" був зовсім отут зайвий, але він моргнув до Наташі:

— Нічого, треба затнуть папашу!

— ї потім це знов "папаша"! Я ж просила... — але Загорулько не дав їй скінчити. Він миттю підсунув свого стільця до краю стола й, охопивши сильними руками Наташину постать, затулив поцілунком їй губи.

— Ну-ну, не гнівайся, не буду...

Наташа відповіла йому ніжним рухом губів, і на лиці їй зайнялася усмішка.

Загорулько випустив її з обіймів, подивився на годинника і спокійно промовив:

— Ляжемо, Нато?

Наташа хитнула головою до кімнати Василя Григоровича:

— Батько ж ще не спить...

Загорулько безжурно посміхнувся й махнув рукою:

— Аг, папаша! Ну і хай не спить. Нато!..

Він знову стиснув її крихкотілу постать, і Наташа безвільно одкинула на Загорульків лікоть голову і завмерла.

Василь Григорович увійшов до своєї кімнати, але спати не ліг. Він сів при своєму столику, де не раз штопала колись панчохи Катерина Сидорівна, і замислився. В його ушах ще розлягався грохотами упевнений Заго-рульків голос і сам Загорулько, наче необмежений владар над Наташею, Василем Григоровичем і всім теперішнім життям, стояв уперто перед очима і глузливо посміхався: бери Бога за бороду!..

Василь Григорович стискував свої думки і одганяв їх, боячись блюзнірства.