Тук-тук... - Антоненко-Давидович Борис

ТУК-ТУК...

І

Найбільша мука Василеві Григоровичу була — писати анкети. Так і тепер. Невідомо по що, відкіля й для чого до "апаратної" ввійшов невідомий чорний, у лиснючій шкуратяній тужурці чоловік, обійшов куток, де працювали "Юзи" та "Бодо", і, нарешті, зупинився коло стільчика, де сцдів при своєму "Морзе" Василь Григорович. Так само, як і коло всіх інших, невідомий енергійно видобув із портфеля довгу анкету й сунув Василеві Григоровичу.

— Заповніть!

Василь Григорович боязко подивився поверх своїх старих, каламутних, як і сам він, окулярів на дрібненькі рядки й обережно обома руками поклав анкету на стіл. Він спробував було пірнути в роботу і старанно заходився скручувати телеграфну бинду, записувати зміст телеграм, але анкета не давала йому спокою. Вона поважно, наче коштовний папір якоїсь незвичайної вартості, від якого залежало бути чи не бути Василеві Григоровичу, лежала збоку, і її епічний спокій нервував Василя Григоровича.

Він скоса зиркав на анкету, ніяково тер худі з темно-восковим старечим відлиском руки і знову нахилявся до бинди. Але на бинді, замість живих знаків, з-під яких виринали найрізноманітніші слова людської думки, мигтіли тепер чужі уїдливі риски, крапки, риски і стиха, глузливо шурхав папір. Анкета, мов жива істота, дивилась мимо Василя Григоровича на стелю така ж холодна, кабінетна й дужа.. Василь Григорович знає цей погляд: там, у середині, між іншими питаннями є місце, яке ніколи не можна обминути і на якому анкета завжди загадково посміхається з нього, старого телеграфіста, що працює вже тридцять другий рік... І Василь Григорович не може більше витримати — він з пошаною бере цього маленького паперового деспота, якому мусить одкрити свою душу, і йде до канцелярії. Тут він сідає на краєчку дзиґлика коло стола найзнайомішого від усіх канцелярських — діловода, просить чисте перо, для чогось знімає окуляри й потім зараз же їх знову одягає, перечитує двічі анкету й тремтячими зелено — брунатними від махорки пальцями бере перо.

— Питає, як прізвище, — про себе говорить Василь Григорович. — Прошу, прошу, з великою охотою... — бубонить він і старанно, з кривулькою на кінні виводить: Гусятинський. — По батькові? Це добре, так і треба, щоб знали, як по батькові: не всім же годиться казати, та й доки це буде, — "товаришу Гусятинський". 32 роки — не в борщ плюнути!.. — Він, смакуючи, подивився ще раз на чітке "Григорович", але враз зів'яв. Анкета, прищуливши по —ленінському око, мов знаючи заздалегідь, яке це справить враження, запитала:

"Ваше соціальне походження?"

В цих словах ховалась її непереможна сила, але це було разом і єдине місце на всьому життєвому шляху й сумлінні Василя Григоровича, де він почував, що не все в нього гаразд, почував себе перед кимось винним, знав, що виповзає наверх сама що ні є контрреволюція, дурман, опіуми, темрява, але цьому лихові він не міг зарадити: 32 роки, пашпорт, метрика — все в установі, всі про це знають.

У всьому іншому: "Що робили до 1917 р., де були за гетьмана, Директорію, Денікіна..." — у всьому тому, що було підводними рифами декому з молодших, він почував себе певним і щасливим, що ніде не був і нікуди не втручався. Тут Василь Григорович дозволяв собі недбало, легкою рукою, кидати на папір — працював, служив, працював... йому кортіло навіть поглузувати з анкети: мовляв, знаємо, чого ти хочеш, та дзуськи! Але "Ваше соціальне походження" отруїло йому всі післяжовтневі дні, коли треба було сідати за анкету, і з самої анкети створило справжнього, бездушного слідчого з двома пи-тливими очима-голками, перед яким нічого не сховати, якому мусиш говорити саму правду. Василь Григорович сумовито перечитав запитання вдруге, протер брудною хусткою окуляри, подивився через голову машиністки в вікно на голе, злегка запорошене свіжим снігом гілля тополі, глянув на усмішку портрета Леніна і чи не вдвадцяте написав:

"Син дуже бідного священика села Вербівки"

Оце "священика" лягло чорним докором на білій анкеті й заполонило все попереднє й дальніше. Василь Григорович аж жахнувся чіткості й розміру своїх літер; здавалось, вони закричать зараз на все горло вищиреним ротом: "Син священика, священика! Попович! Ага!.." і понесуть цю прокляту звістку до кімнати місцкому, де дожидає анкети невідомий чоловік у шкуратяній тужурці. Василеві Григоровичу до болю захотілося зменшити ці лупаті літери, зробити їх малопомітними, він обводив їх для того окрайками, але несподівано все слово стало ще виразнішим. Василь Григорович глибоко зітхнув і перейшов до чергового пункту.

"Якій партії співчуваєте?"

Василь Григорович зручніше умостився на стільці, спокійно поміркував і вирішив на цьому пункті надолужити попереднє запитання.

"Співчуваю РКП(б)У. — Раптом пригадав українізацію і розмашисто додав: — Завжди стояв за федерацію і автономію".

Коло дверей місцкому Василь Григорович трошки постояв, протер окуляри, погладив лисину, обдивився ще раз написану анкету і навшпиньки ввійшов.

Невідомий у шкуратяній тужурці, низько нахилившись, водив носом, над якимось списком; коло нього стояв з паперами зосереджений і серйозний секретар місцкому. Василь Григорович довго не міг наважитись порушити густої тиші, що її наводила шкуратяна тужурка і схилена чорна, кучерява голова. Він побожно оглядав портрет Чубаря і тільки тоді, коли невідомий одірвався від списка й кинув секретареві: — Далі!.. Василь Григорович стрепенувся. Невідомий, прищулившись, кинув на всю мізерну постать Василя Григоровича пильний, анкетний погляд і голосно запитав:

— Ви, товаришу, до мене?

Василь Григорович дриґнув і, роблячи щонайприєм-ніший вираз свого обличчя, нечутно, вроздріб підійшов до столу.

— Анкету ви, здається, просили... вибачте — казали... Так я ось... — Василь Григорович похватився, що не вимовив найголовнішого, і після паузи вставив: — Товаришу...

Невідомий енергійно труснув чорними кучерями і шкуратяний рукав блиснув перед очима Василя Григоровича.

— А-а, анкета? Давайте. Ваша фамілія?

Василь Григорович прибитим голосом сказав своє прізвище й переступив з ноги на ногу.

Невідомий, не дивлячись, заховав рвучко анкету кудись під папери, а Василь Григорович одступився від стола. Він зовсім не знав, що на такий випадок треба робити, через це тужно глянув по стінах місцкому, помацав на сорочці ґудзики і, не обертаючись до дверей, тихо позадкував назад і зник.

В коридорі він почув себе вільніше, але пригадав:

"Навіщо йому моє прізвище? — І не міг дати собі відповіді, тільки кляте анкетне місце "соціальне походження" ще раз отруїло йому день.

Василь Григорович байдуже чимчикував на своє старе місце до "Морзе"

II

Кілька годин Василь Григорович перевертався з боку на бік і не міг заснути. Поволі завмирало по сусідах життя, на вулиці коли-не-коли торохкотіли візникові колеса і, нарешті, завмер на бруку останній похапливий запізнілий крок. Тоді Василь Григорович принишк і, напружуючи зір, намагався розглянути на стіні тьмяні контури плями від якогось далекого ліхтаря. Ніч таємничо причаїлась довкола і пожадливо слухає, а Василь Григорович поринає у спогади. Йому здається, наче він лежить на дні якоїсь казкової, тихої саги, а десь там, на поверхні невтомно б'є з невсипущого джерела життя, течуть прозорі води, линуть у невідому далечінь чужі літа і тільки його роки отут, на споді, одлітають безбарвно, як останнє осіннє листя.

Ось вони, 52. Тепер страшно подумати, що два роки тому переступив півстоліття, а було...

Як від чистого прозорого плеса відбилось Василеві Григоровичу його дитинство (Вербівські верби, і тільки батько-піп тепер зовсім не до речі, — кадило, єпитрахиль, хрест), потім майнула школа, початок служби

(і вже не Вербівка, а місто: кам'яниці, брук, дроги і замість батьківського ладану — розпечені асфальти). Це його молодість, коли хотілося чомусь Волги, народу волі й конституції. Тоненький тенорок Василя Григоровича співав на човні серед дніпрового простору на пікніках:

Укажі мне такую обітель, я такого угла не відал...

Сміялись у сонці золоті бані українського бароко, а здавалось (хотілось так думати), що це — на Волзі, де Стенька Разін, перська князівна, "Дубинушка" й бурлаки...

— Видь на Волгу, — чей стон раздайотса!..

Ось глибше — туманіють Василеві Григоровичу перші невдачі й болі. На мить, на одну тільки мить розквітнуло його кохання, а потім — одружився. 1 Катерина Сидорівна (давно вже не лишилось і тіні від "милої", "Каток") товстішала, розлазилась на торби, торбинки й кульки людського м'яса...

І потягнулись, мов заведені, одноманітні дні, сірі й нудні, як телеграфна бинда... Знайшлись Наташа, Саша, Павлуша, але він п'ятилітнім у кадубі втонув, потім догани, нагороди й книжка в ощадниці.

А все перевернула революція — пропало триста карбованців у ощадниці, і стало ясно, що не будуть давати пенсії. Життя залшонилося, запаперилося й розклалося на класи, категорії, пайки.

Василь Григорович сказав Катерині Сидорівні:

— З платні не проживеш... Опричники!..

— Яблучки, яблучки! Свіжі. Золотий ранет. Три мільйони фунт! Яблучки!..

То кошик з рум'яними жмеринськими яблуками на базарі, а при ньому Катерина Сидорівна з улесливим, конфітурним голоском:

— Купіть, купіть! Яблучки!..

Але доліз, нарешті, тиф і до помешкання Василя Григоровича. Довго вовтузився він навколо, порався волохатий коло цілих родин, аж ось раптом, наче іншими дверима ввійшов: гарячка, Катерина Сидорівна маячила про золоту каблучку, що Василь Григорович має понести на базар, і потім — напівсвідомий, жалібний, безпорадний голосок:

— Васінька, — пугіночки мені!.. Дай пугіночки!.. Крізь якісь смердючі ліки Василеві Григоровичу по*

чувся тоді раптом — ладан. Стало огидно й страшно. Смерть?.. В пам'яті стояв покійний батько-піп. Василь Григорович глибоко зітхнув і перший раз тоді скептично й гірко подумав: "Попували ви, тату, сорок вісім літ, дослужились камилавка й наперсного, а все надарма: "опіум для народу". Але враз розсердився й буркнув:

— Теж державні будівельники, можна сказати, — церкви зачиняти! Да... Що то значить — Росія! (Україну — німці та Грушевський вигадали: дописувач, переписувач, контролювач, позадники, попередники й самопер — ну й народ!..).

Сірого, березневого дня, коли намагалась повернутись зима й боязко посідала свої природні права весна, і від цього з неба, як належить, сякало снігом і мжичкою, Катерину Сидорівну одвезли на кладовище.