Карафуто - Донченко Олесь

Юнак був певний, що незабаром зустрінеться з людьми, які допоможуть йому, нагодують. Він розповість про страшну катастрофу з "Сибіряком", йому здавалося, що трагедія на морі не скінчилась і ще можна врятувати життя багатьом "сибіряківцям".

З великими труднощами Володя видерся на крутий горб. Хлопець дуже знесилів. Оступались ноги, осипалася глина й камінці, боліли подряпані руки.

З горба відкрився широкий краєвид навколо. Здивований юнак переконався, що потрапив на невеличкий скелястий острів. Каміння і гострі скелі оточували його навколо, і тільки у двох чи трьох місцях жовтіли обмілини, які вузенькими смужками вклинювалися в берег.

Найбільше ж здивувало Володю те, що вдалині він побачив новий берег. Довга смуга землі губилася аж за обрієм. До берега було кілька кілометрів, і Володя добре бачив ліси й скелі, якісь будівлі та низенький присадкуватий будиночок.

Зненацька шалена радість, що він врятувався від смерті, що він живий і навіть не поранений, сповнила всю істоту. Мов божевільний, Володя вигукнув щось дике й незрозуміле, схопив величезний камінь і пошпурив його вниз. Камінь стрімголов пострибав крутим узгір'ям, захоплюючи по дорозі інше каміння, докотився до берега, і в море вже посипався справжній кам'яний град.

Коли притишилася перша бурхлива радість, юнак почав обмірковувати своє становище. Насамперед треба обійти весь острів і уважно пошукати якихось слідів від "Сибіряка". Дуже можливо, що море викинуло ще когось — живого чи мертвого. Уявлялось, що десь у затишній бухточці, учепившись за уламок розбитої шлюпки, плаває батько, знесилюючись у безнадійних спробах видертися на стрімкий скелястий берег.

Та хоч який невеличкий був острів, але Володя незабаром упевнився, що за день обійти його навколо берегом дуже важко. Доводилося видиратися з скелі на скелю, а це виснажувало і без того стомленого хлопця. Інша річ, коли б був човен. Тоді можна було б об'їхати острів за дві-три години.

Володя знову подався на найвищий горб. Він скинув із себе білу сорочку і почав вимахувати нею над головою. Треба насамперед подати про себе звістку. Безумовно, з землі добре видно вершину горба на острові і постать людини, яка сигналізує.

Вкрай стомившись, Володя сів. Він відчув страшну самотність. Ніхто не відповів йому на сигнали. Пригрітий сонцем юнак підмостив кулаки під голову і незабаром заснув. Він, мабуть, спав довго, бо сонце вже схилилось на захід, коли хлопця розбудив жук, який лазив по обличчю.

Володю мучив голод. І справді, він давно не їв. З кожною хвилиною все дужче й дужче смоктало в шлунку.

Юнак помацав у кишенях. Нічого їстівного він не знайшов, але в одній кишені нашкрябав купку трояндових пелюсток. Володя згадав, що це та троянда, яку подарувала йому Інга в останній вечір перед розлукою.

Пелюстки були вогкі і зів'ялі, скручені, вони втратили навіть свій колір. Спогади навіяли смуток і жаль. "Інго, що ти скажеш, коли довідаєшся про все?"

Але спогади ніяк не могли задовольнити голод. Він дедалі ставав нестерпніший. Вітер підхопив пелюстки і розвіяв їх. Володя спустився вниз.

Лютий тайфун сколихнув морську глибінь і викинув на берег химерних мешканців моря. На обмілині поблискував сірий холодець невеличкого спрута, танули на сонці кілька блакитно-червоних медуз. Зеленкуватий краб, схожий на гігантського павука, поспішав до моря. Він повз кумедно, боком, але досить швидко. Володя схопив камінь і розбив краба. Та хоч як мучив голод, юнак не наважився їсти сире м'ясо. Від краба тхнуло водоростями, морем і ще чимсь неприємним, гидким.

Юнак ломачкою розрив велику купу молюсків і водоростей, але нічого для їжі не знайшов. Інша річ, коли б були сірники! Можна було б спекти краба, та й молюски, певно, придатні на обід.

До голоду долучилася спрага. Володя знайшов соковите зелене листя. Воно нагадувало на смак капусту і росло у вибалочку під урвищами. Юнак жував його, листя хрумтіло на зубах, сік сповнював рот. Але це мало вгамовувало спрагу.

Вже пізно ввечері, обходячи острів, Володя знайшов печеру. Це був невеличкий грот, зовсім сухий усередині. Хлопець зрадів цій знахідці. Невідомо, скільки часу доведеться жити на острівці робінзоном, а в цій же частині моря, мабуть, дуже часто трапляються страшні бурі із зливами. Отже, печера буде чудовим захистком.

Володя вирішив, що тут має бути його житло. Він приніс два оберемки сухих водоростей і постелив собі постіль. Знесилений цілоденним лазінням по скелях, юнак хутко заснув.

Прокинувся він уночі від якогось незвичайного звуку, схожого на стогін. Сперся на лікоть і прислухався.

Ні, навколо тиша. В печері темно й затишно. Пахнуть сухі водорості. Голод черв'яком заворушився під серцем. Краще знову заснути, тоді не відчуватимеш голоду.

Володя вже повернувся був на бік, коли знову долинув до нього протяжний жалісний звук. Хлопець зірвався на ноги. Десь зовсім недалеко стогнала людина.

Володя вийшов з печери і гукнув у темряву:

— Хто там?

Йому відповіла тільки луна.

— Хто там? — знову гукнув хлопець.

І знову мовчання. Невже це була тільки галюцинація?

Володя хотів вернутись у печеру, коли вже зовсім ясно долинув з мороку стогін.

— О-о-ой!..

Юнак схопився з місця бігти шукати невідомого, якому, напевне, потрібна була допомога. Але не зробив він і трьох кроків, як ледве не зірвався з кручі.

Ні, це неможливо — блукати вночі по гострих і стрімких скелях! До того ж Володя переконався, що невідомий десь далеко, може на протилежному краю острова, але в надзвичайній тиші здавалося, що кожний звук чути зовсім близько.

Як не гукав хлопець, ніхто йому не відповів. Дуже схвильований вернувся Володя в печеру. Завтра вранці, ледве розвидниться, він піде і обов'язково знайде невідомого. Хто він? Володя був певний, що це хтось із "Сибіряка".

Серце хлопця завмирало в страшній тривозі, коли вік думав, що це може бути батько…

Майже всю ніч перевертався юнак з боку на бік, дослухаючись. Ледве діждався світанку. Тільки засіріло, він уже був далеко від печери, не забувши почепити біля ходу білу хусточку, щоб можна було потім легко знайти своє житло, сховане між скелями.

На високій кручі Володю застав схід сонця. Гарячий малиновий штандарт сонця здіймався над смугою землі, яка розтопленим золотом струменіла на обрії. Золотисті потоки заливали море, змішуючися з малиновим, найніжнішого відтінку, кольором. І зелене полотнище моря повільно відступало далі й далі, аж до острівця, на якому стояла застигла, зачарована постать Володі.

Але хлопця враз пронизала думка, що смуга землі, яка тягнеться за обрій, лежить на сході.

— Невже… невже це Сахалін? — прошепотів Володя. — А може… це один з японських островів, наприклад Хоккайдо?..

Та не було часу ні міркувати, ні довго милуватися на сонячний схід. Треба було якнайшвидше відшукати невідомого, стогін якого Володя чув уночі.

Голод прокинувся з новою силою. Юнак жував на ходу соковите листя і дрібно тремтів від вранішнього холодного вітру. Проте незабаром мандрівка по скелях так нагріла хлопця, що в нього змокрів чуб.

В одному місці, підійшовши до води, Володя побачив невеличку затишну бухточку. Придивившись, юнак здригнувся. На мілкому дні, поміж дрібним камінням, він побачив якусь велику чорну потвору з багатьма рухливими клешнями. Крізь прозору зелену воду ясно було видно, як потвора ворушилась, наче огидний живий клубок. Зелені, руді й червоні водорості, злегка похитуючись, раз у раз закривали клубок від очей юнака.

Та за мить Володя роздивився, що потвора не що інше, як безліч морських великих крабів, які натрапили на щось їстівне. Переплітались когтисті клешні, настовбурчувалася щетина вусів, і колючі панцири, здавалось, скреготали під водою, чіпляючись один за одного.

— Бухта крабів, — проказав Володя.

Спрага мучила його нестерпно. "Невже на острові не знайдеться Долини Прісного Джерела?" Але такої долини юнак не знаходив. Інколи він натрапляв під скелями на траву, вкриту росою. Тоді хлопець ставав навколішки і, припадаючи до землі, злизував блискучі холодні краплини. Але сонце здіймалося все вище, і незабаром роси вже ніде не можна було знайти.

Перемагаючи млявість у всьому тілі і раз у раз облизуючи сухі, порепані губи, Володя видирався на кручі, спускався в неглибокі вузькі ущелини, простував горбами, зарослими низенькими, скаліченими вітром соснами й жовтою травою.

Сонце було вже над головою, коли юнак присів спочити під навислою скелею, ховаючись від сонячного проміння. Навколо не було жодних ознак присутності людини. Володя подумав, що невідомий, який стогнав уночі, міг досі померти. А може, він безмірно страждає під гарячим промінням, не в силі сховатися в холодок?

Ні, не можна відпочивати. Треба негайно шукати далі.

Володя схопився. Та не зробив він і кількох кроків, як зупинився мов укопаний. Здавлений покрик застиг у нього на устах…

Не далі як за десять метрів у невеличкому вибалку сиділа людина. Володя бачив тільки її широку спину й потилицю. Людина схилилась над чимсь довгим, зчорнілим…

Так минуло кілька секунд. Потім, наче відчуваючи, що в нього втупилися чиїсь очі, невідомий повільно повернув до Володі худе, змучене обличчя.

— Тату! — несамовито гукнув хлопець і кинувся до батька.

ХАГІМУРА

Коли вгамувалася перша гаряча, безтямна радість несподіваної зустрічі, почалися безконечні квапливі запитання й розповіді. Вислухавши сина, Іван Іванович розказав свої пригоди. Вони мало відрізнялись од пригод Володі. Дорошукові вдалося впіймати на хвилях і вдягти на себе рятувальний круг. До геолога підплив Хотта, і вони намагалися не губити один одного з очей, хоча це було надзвичайно важко. Буруни несли просто на скелі. Тоді обоє вирішили будь-що-будь дістатися до землі.

Хотта впіймав дошку від шлюпки, і, користуючись нею як бар'єром, обидва попливли вперед. Іван Іванович щасливо уникнув зустрічі з гострим камінням, йому лише дуже поранило ногу. Хотту ж ударило об скелю головою. Геолог ледве встиг підхопити його мертве тіло і витягти ось на берег.

Труп Хотти лежав тут же поряд, втупивши в небо скляні, застиглі очі.

Іван Іванович похитнувся. Блідість вкрила його обличчя.

— Що з тобою, тату? — кинувся Володя.

— Нічого, сину, — прошепотів Дорошук. — Втратив багато крові… І потім… Їсти хочу й пити… пити…

Минулої ночі геолог був непритомний, тому й не чув, як гукав Володя.