Карафуто - Донченко Олесь

— Він вас дуже шанує. Ви людина високоосвічена… І додам від себе, пане геолог, що батьківщина — це умовність.

Дорошук здригнувся. Володя бачив, як праве віко в батька засіпалось — ознака стримуваного гніву.

— Звичайно — умовність для людини, яку народ вигнав за кордон… І яка продає свою пропиту честь кому завгодно.

Перекладач зблід.

— Сподіваюся, що це не на мою адресу, — враз прохрипів він, — і не на адресу пана Куронуми. Візьміть до уваги, що маєте справу з штабс-капітаном Лихолєтовим…

— Так би й раніше сказали. А я все думаю, де я вас бачив?

— Ви… мене колись зустрічали?

— Не вас, але таких, як ви.

Куронума, пускаючи синій дим з люльки, ближче присунувся до геолога і швидко заговорив. Штабс-капітан Лихолєтов переклав:

— Пан Інаба Куронума каже, що він родом з Вакаями, яка славиться самураями й апельсиновими садами. Отже, пан начальник поліцейської управи чудово розуміє, що таке батьківщина. Але й на батьківщині можна бути пасинком.

— Це пан Куронума каже про себе?

Лихолєтов швидко переклав і додав японською мовою кілька речень. Володя зрозумів, що штабс-капітан радив начальникові не панькатись далі і просто приступити до справи.

З робленою усмішкою, яка, певне, мала відобразити надзвичайно товариські й дружні почуття, Куронума поклав коротку руку на плече Дорошуку.

— Давайте розмовляти відверто. Я маю деякі повноваження, — промовив він.

— А саме?

— А саме… запропонувати шановному вченому Дорошуку прийняти японське підданство.

Стримуючи обурення й гнів, Іван Іванович відказав:

— Звичай чемних людей велить відповідати люб'язністю на люб'язність. Пан Інаба Куронума пропонує мені японське підданство, але я ніяк не можу запропонувати йому прийняти підданство моєї країни. Я не маю на це повноважень.

Начальник поліцейської управи різким рухом відсунув тарілку.

— Пан Куронума каже, — переклав його швидку мову штабс-капітан, — що його батько і дід поховані в Шіба-парку в Токіо, серед могил славетних героїв і князів Японії…

— Перекажіть панові Куронумі моє співчуття з приводу їхньої смерті…

— …і що мідний король Японії Фурукава — далекий родич панові Куронумі. Отже, панові начальникові поліцейської управи немає потреби міняти підданство…

Обидва — і Куронума, і штабс-капітан — замовкли, очікуючи відповіді. Люлька в Куронуми погасла, пучок волосся на голому черепі змокрів і прилип до лоба.

— Мій батько і мій дід, — відповів зовні цілком спокійно Іван Іванович, — поховані не в Шіба-парку, і мідний король Японії Фурукава не доводиться мені ні близьким, ні далеким родичем. І все ж таки я не маю ніякого наміру міняти підданство і висловлюю обурення з такої пропозиції… Я вимагаю негайно підправити мене з сином в СРСР!

Капітан Лихолєтов тихенько свиснув:

— В СРСР… Т-тю, батенька…

Куронума зрозумів, чого від нього хочуть.

— Повернутися в СРСР — це залежить зараз цілком від шановного пана геолога. Чи його слово щодо зміни підданства — останнє слово?

— Скажіть йому… Куронумі, що я зараз залишаю його домівку… Я не дозволю себе ображати.

Іван Іванович зробив різкий рух, маючи намір підвестись. Але Лихолєтов його затримав:

— Хвилинку. Зачекайте. Без дозволу пана Куронуми ви нічого не можете залишити.

— Що таке? Як? — схопився геолог. — Володю, ходімо звідси негайно!

— Хвилинку! — встав з-за столу Лихолєтов. — Ви нікуди не можете піти без нашого дозволу.

Іван Іванович скам'янів. Червоні плями проступили на його схудлому обличчі з гострими вилицями.

— Це ж що значить? Ми — полонені, чи що? На якій підставі?

Інаба Куронума, не встаючи з подушки, випростав стан і, креслячи пальцем у повітрі ієрогліфи, повільно проказав кілька речень. Лихолєтов, мружачи очі, як кіт, що передбачає щасливе полювання, переклав:

— Пан Інаба Куронума просить геолога Дорошука не забувати, що тут не пустеля, і не тайга, і не гірські відроги… Пан Дорошук перебуває на японській території. І особливо пан Куронума рекомендує не забувати тих обставин, що в Радянському Союзі переконані в загибелі "Сибіряка" і всіх, хто на ньому був.

— Отже?..

— Отже, ніхто не знає, де тепер перебуває пан Дорошук, і ніякої допомоги йому нізвідки чекати не доводиться.

Іван Іванович глянув на сина. Володя стояв поруч батька з плямами рум'янцю на щоках, в зіницях у нього світилися сухі вогники, нижня губа була міцно прикушена.

— Чуєш, Володю?

Володя мовчки кивнув головою.

Двері безшумно відчинились, і в кімнату ввійшов уже знайомий геологові офіцер Хірата. Він сказав кілька слів начальникові поліцейської управи. Володя зрозумів, що мова йшла про якісь відібрані речі. Інаба Куронума щось наказав, і Хірата, витягши з кишені хустку, складаний ножик і зелений м'яч, поклав усе перед начальником поліції. Це були речі, відібрані під час обшуку в Дорошука й Володі.

І тут трапилося щось незрозуміле. Пан Інаба Куронума, мов опечений, зірвався з свого місця. З жахом дивлячись на м'яч, він відчайдушно замахав руками і швидко щось наказав Хіраті. Той хутко вхопив м'яча і вибіг з кімнати.

Ні Дорошук, ні Володя нічого не зрозуміли. Але штабс-капітан теж був занепокоєний. Він відчинив навстіж вікно і, повернувшись до Івана Івановича, різко запитав:

— Де ви його взяли?

— Ви кажете про…

— Я кажу про м'яч!..

ДОПИТ

— А це приміщення істотно відрізняється від вітальні люб'язного начальника поліцейської управи, — сказав Іван Іванович, мацаючи сірі кам'яні стіни.

— Називай, тату, речі їхніми власними іменами. Просто — жандарм Куронума, — похмуро обізвався Володя.

Він сидів на соснових дошках, покладених на кам’яну підлогу.

— Не заперечую, але треба додати: жандарм, дідусь і татусь якого поховані в Токіо поміж родичами мідного короля… тьху, я наплутав! Між самураями, князями й графами. А втім, графського титула в імператорській Японії, здається, немає.

Хвилину обидва помовчали. Здалека, з-за мурів, долинали глухі гудки маленького паровоза вузькоколійки.

— Тут у них — нафта, — промовив згодом Іван Іванович. — Пам'ятаю, як я в пустині… Та-ак, нафта… А чому ти засмучений, сину? Невдоволений з нашої нової квартири? Але ти побував зате на сніданку в японського пана жандарма…

— Я думаю, тату. Здорово ти сказав: "Я ніяк не можу запропонувати панові Куронумі підданство моєї країни… Я не маю на те повноважень…"

Іван Іванович довго мацав стіни.

— Не розхитаєш, тату, — сказав Володя.

— Та ні, я ж все-таки геолог. Цікавлюсь. Добрячий камінь. Тут десь, мабуть, у них кам'яні кар'єри… Знаєш, я думаю, що у нас на батьківщині дійсно не знають, у чиїх ми лапах опинилися.

— Тату, це — страшно. Ми повинні дати про себе звістку.

— Голубе, тут не гукнеш. Я сам думаю про це… І поки що виходу не бачу. Єдине — це покластися на самих себе. На свою стійкість…

Іван Іванович замовк і глибоко замислився. Замислився і Володя. Думками він полинув далеко до рідного краю. Забулися на мить тюрма, начальник поліції, жандарми…

Просто з вітальні пана Куронуми кілька поліцаїв повели геолога і його сина в тюрму. Це була одноповерхова невеличка кам'яна будівля з високою огорожею з товстих соснових колод.

…Іван Іванович раптом глухо сказав:

— Володю, ану, стань мені на плече і подивися, що там робиться за гратами. Треба ж знати, що нас оточує.

Заґратоване віконечко було високо, і Володі дійсно довелося лізти батькові на плечі.

— Ну, що там? — нетерпляче питав геолог.

— Ти, тату, так питаєш, наче хочеш утекти звідси. Але з твоєю хворою ногою нікуди ти не… Я бачу Хірату а жандармом. У жандарма заступ…

— Ну? Заступ?

— Так. І зараз… він копає яму…

Справді, на невеличке тюремне подвір'я прийшов офіцер. Жандарм викопав яму. Здивований Володя бачив, як Хірата власноручно кинув у яму зелений м'яч. Жандарм почав закидати, а офіцер, не шкодуючи ні своїх черевиків, ні жовтих блискучих краг, ногами вминав землю. Потім обидва пішли.

— Ні чорта не розумію! — розвів руками Іван Іванович. — Чому вони так злякалися цього невинного м'яча? Чума в ньому, чи що? І той… я пригадав оце загадкову смерть на "Сибіряку". Справді, все це скидається… на якусь чуму.

Але власне становище, зрештою, далеко більше цікавило на той час геолога й Володю, ніж ця історія з зеленим м'ячем. Обидва незабаром про нього забули.

В кам'яному мішку швидко споночіло, хоч надворі ще, мабуть, догоряв день. Батько й син полягали на дошках, що мали правити за ліжка. Від дощок пахло сосною, і до цього запаху приєднувався важкий дух цвілі від стін та підлоги.

— Наші вартові, мабуть, вважають, що після сніданку в Куронуми нам не захочеться їсти. Нам не дали ні обіду, ні вечері.

— Почекаймо ще трохи, тату. Може, принесуть смажених рябчиків.

— … Та ананасів з Формози, які одержав карафутський губернатор.

— Я, тату, згодний навіть на морську капусту й сою.

— А я, сину, навіть на вареного восьминога. Треба-таки, мабуть, швидше заснути. Вранці нас обов'язково погодують — такий міжнародний звичай.

Вночі геолог почув крізь сон, що його штовхають. Він схопився і побачив світло кишенькового ліхтарика, спрямоване йому просто в обличчя.

— Вставай! Треба ходити! Треба ходити начальник Куронума! — повторював, перекручуючи мову, поліцай.

Іван Іванович устав. Проснувся й Володя.

— Куди, тату? — спитав він тривожно охриплим спросоння голосом.

— Кличе Куронума. Що за гидота? Ніч надворі, нікуди я не піду! Перекажіть, будь ласка, панові начальникові, що коли він хоче просити у мене пробачення, то хай, по-перше, сам прийде до мене, а по-друге, — це треба робити не вночі. Подумаєш, як припекло!

Поліцай постояв, посвітив ліхтариком і вийшов.

— Не дають навіть спати людині! — бурчав геолог.

У темряві не видно було його обличчя, але Володя відчув, що батько дуже схвильований, хоч намагається це приховати.

Не встигли батько з сином знову заснути, як прийшов той же поліцай з ліхтариком.

— Пан начальник Куронума просить вибачити, пан начальник одержати телеграма з Радянський Союз. Треба ходити пан Куронума, треба читати телеграма.

Надія надала геологові юнацької жвавості. Десь глибоко, аж у найдальшому куточку серця, ворушився сумнів, але Іван Іванович гнав його від себе. Безперечно, телеграма. Як може бути інакше? Навіщо ж би Куронума кликав до себе вночі? Певне, щось дуже важливе.

— Ходімо, Володю Треба йти. Телеграма. Не я казав — японський самурай проситиме вибачення!

Але поліцай рішуче запротестував:

— Один! Один ходити! Пан начальник казати — один!

— Ну що ж.