Карафуто - Донченко Олесь
Автомобіль покотився вузькою лісовою дорогою. В світлі фар крутилися сосни, тікаючи чорним хороводом у ніч. Було темно, але ось з-за верховіть високих дерев викотився білий місяць. Срібна павутина заблищала на хвої, на лісових галявинах.
"Куди вони мене везуть?" не зникала настирлива думка. Володі здавалося, що грузовик заїхав уже в таку глушину, в такі хащі, звідки назад немає дороги.
Перехопилися через болото. Грузовик підстрибував на купинах, блищала де-не-де вода. Потім пішли піщані кучугури з низенькими пірамідками ялинок, потім знову ліс.
"Невже на розстріл? Ну, звичайно ж…" І серце так защеміло, що Володя ледве стримав болючий стогін.
Грузовик спинився на лісовій галявині. І цей шлях сюди здався Володі таким коротким, як сама мить.
— Злазь! — скомандував Лихолєтов.
Стоячи під високою березою, відчуваючи всією спиною кожний горбочок на корі дерева, кожний найменший сучок. Володя побачив високо вгорі місяць, який світив йому просто у вічі. Кожний нічний звук, кожний шелест і запах, кожне сказане слово, залишались у ті хвилини, як викарбувані навіки в серці.
— Перед розстрілом пан начальник поліції звелів востаннє спитати: напишеш записку?
Лихолєтов помовчав, вичікуючи. Мовчав і Володя.
— Я думаю, що ти напишеш, хлопче, — порушив тишу білогвардієць. — Сказати правду, мені тебе дуже шкода, молодий чоловіче. Це нелегко вмирати такому молодому. Може, ти недосить уявляєш собі, що це значить — померти? Га?.. А як гарно навколо! Прислухайся, хлопче. Тайга лагодиться спати. Викотився на небо місяць. А які пахощі! Пахощі трав, сирої землі, хвої! Слово честі, я ладен стати поетом.
Голос Лихолєтова луною звучав у нічному лісі. І Володя відчував, яка справді тиша навколо. Яка надзвичайна тиша! Шалено хотілося жити. "Ще не пізно, Треба тільки написати батькові… Що написати? Ага так.
"Я хворий… Хочу побачити тебе… Хочу побачити, хочу. Хочу жити!"
Володя побачив за кілька кроків три постаті і три револьвери, націлені йому в лоб.
— Я рахую до трьох. Раз… Два…
Лихолєтов витримав паузу. І в цю останню мить перед залпом у Володі майнуло: "Ось і кінець! Уже кінець!" І все раптом зникло — і вечірня тайга, і нашорошена тиша, і навіть три револьверні дула. Все зникло, розтало, спорожніло. Все стало мов у тумані, все відсунулось раптом за тисячу кілометрів.
— … Три!
Клацнув залп. Юнак зажмурив очі, а коли через мить розплющив їх, знову побачив біля себе Лихолєтова і двох поліцаїв. Лихолєтов гидко лаявся, а поліцаї прикручували Володю мотузками до стовбура берези.
"Значить, вони не вбили мене? І ці постріли були тільки вгору?"
Все тіло опанувала смертельна втома. Пройшло отупіння, настала реакція. Голоси звучали глухо, ніби десь зa товстим муром.
Наче в тумані чув Володя, як стих удалині гуркіт грузовика. Лихолєтов з поліцаями поїхав, залишивши юнака прив'язаним до дерева.
Такий стан тривав годину, може — дві. Навколо стояла нашорошена тиша. Володя потроху очумався. Місяць зайшов йому тепер за спину, але на галявині блищав у промінні кожен кущик. Мотузки туго врізувалися крізь сорочку в груди, і через це було важко дихати.
Так минула ще година. Насунулись хмари, зашамотіло віття дерев, місяць сховався. Навколо стало темно і страшно. Кожний гнилий пеньок чи кущ здавався тепер хижим звіром, який принишк, готуючись до стрибка. Руки у Володі були вільні, і він спробував послабити на грудях мотузки. Це йому не вдалося. Кожний рух викликав біль, від знесилення паморочилось у голові.
Виникла думка втекти. Але чи можна покинути батька в полоні у самураїв? Ні, це неможливо. До того ж не давала спокою тривога за батькову долю. Що з ним? Напевно, його катують. Та й чи є така можливість зараз утекти? Мотузки міцні, а руки слабі. І все тіло болить, ниє, ноги підгинаються. Володя вже не стоїть, а повиснув на мотузках.
Він був близький до непритомності, йому ввижалися образи людей, батька, скривавленого, закатованого. Батько мовчки підійшов до Володі й простяг руку. Він чекав Володиної записки, потім тихо посміхнувся, посварившись пальцем:
— Не пиши! Чуєш! Ні слова!
І розтанув, перетворився на туман, поплив над галявиною…
Пізніше загуркотів грузовик. Це приїхав Інаба Куронума з Лихолєтовим. Вони посідали на траву недалечко від Володі, і він чув усю їхню розмову.
— Ми будемо чекати, — сказав Куронума. — Він незабаром буде зовсім смирний. Він зробить усе, що ми вимагаємо.
— Ні, він не зробить нічого, — заперечив Лихолєтов, — бо його не буде, його розірвуть звірі.
Голосне нявчання розляглося десь зовсім близько.
Володя сіпнувся. Ніякого грузовика не було. Ніякого Куронуми. Все примарилось. Але нявчання повторилось. Це вже не омана. І знову загострились почуття, і очі зірко вп'ялися в темряву. Повернулась ясність думки. Недалеко був звір.
Юнак добре уявляв тепер своє становище. Він беззахисний, міцно прив'язаний до стовбура. Його залишили самого в тайзі, і навколо глуха ніч.
Що задумали самураї? Чому не розстріляли його? Ну, звичайно, для того, щоб він загинув іншою смертю — від зубів і пазурів диких звірів. Наміри японських контррозвідників дуже ясні. Завтра "знайдуть" у тайзі розшматований труп юнака, сина радянського геолога. В цій смерті будуть винні тільки хижі мешканці тайги. І про це напишуть офіціально в протоколі японські лікарі в присутності десятка свідків.
Може, хто поцікавиться: як же потрапив юнак у тайгу? О, відповідь уже заздалегідь приготовлена:
"Юнак заблудився. Все дуже просто. Пішов на полювання. А може, це була звичайна прогулянка. Поліція не брала на себе обов'язків відповідати за кожен його крок".
Мертве тіло покажуть батькові. Це вже, певно, теж заздалегідь передбачено. І до прибитої страшним горем людини прийде пан Куронума і почне знову й знову вимагати зрадити батьківщину…
А може, й не так. Можливо, що самураї вирішили катувати його жахом. Посивілий після ночі в тайзі, юнак згодиться на все. Хай він лишень протремтить усеньку ніч, як осиковий лист.
Нічна тайга жила своїм таємничим життям. Звідусюди долітали до Володі шерехи і ледве вловимі звуки. Може, то тихолапі кроки невідомого звіра, що почув беззахисну людину і блукає навколо галявини? Кожного разу, звужуючи коло, звір повільно, але все сміливіше наближається до берези…
Володі здавалося, що він чує за спиною чиєсь гаряче дихання, хтось наче засопів недалеко в кущах, якісь тіні, як чорні клубки, перекочувались через галявину. Хрускіт сухої гілочки, падіння десь у глушині шишки з високої смереки змушували юнака мимоволі здригатися. Вкрай напружені нерви були як тугі струни, на яких відбивався кожний шелест, кожний навіть ледве чутний звук. Не раз чув Володя передсмертні зойки дрібних тварин, які гинули в гострих зубах тайгових хижаків. Особливо довго кричав заєць. Може, йому вчепилася в спину сова. Він кричав, як мала дитина.
Десь далеко пролунав зойк, схожий на стогін. Над галявиною безшумно метнувся нічний птах. Зовсім недалеко писнула, охоплена смертельним жахом, лісова миша. І знову — нявчання. Воно то віддалялося, зникаючи десь на краю тайги, то раптом звучало зовсім близько, майже поруч.
Володя догадався, яка це нявчить кішка. Він чув багато оповідань про підступність і кровожерність рисі. Було страшно чекати, що вона може підповзти ззаду або раптом стрибнути звідкілясь збоку. Найбільш хвилювало хлопця, що він ніяк не може помітити звіра. І як же зрадів Володя, коли знову визирнув з-за хмари місяць!
Рись була кроків за десять. Юнак спочатку побачив її очі, які світились двома зеленими фосфоричними вогниками. Потім помітив і тіло її, напівсховане за стовбуром зваленого дерева.
Звір довго нерухомо стежив за людиною. Не рухався й Володя. Єдиною його зброєю були руки й ноги, взуті в стоптані черевики. Яке щастя, що самураї не прикрутили ніг. Ними можна буде хвицатись, як це роблять лошата. І хоч ці ноги й руки були змучені й знесилені, але Володя знав, що буде люто боронитися.
Рись зненацька переповзла через дерево і, повзучи, повільно, дуже повільно почала наближатися до Володі.
За кілька кроків вона спинилась. Юнак розумів: бій буде дуже нерівний. Що він може зробити, прив'язаний і неозброєний, проти пазурів велетенської кішки? Він міг би схопити звіра за горло і душити його. Але сили на це невистачить.
Саме в ту мить, коли рись спинилась, Володя владно й голосно наказав:
— Пішла геть! Чуєш! Геть пішла, проклята тварюко!
Хлопцеві здалося, що рись здригнулася. Тоді несподівано згадалось, як ще малим він умів свистіти. Для цього треба всунути в рот обидва пальці… ось так…
Пронизливий свист розітнувся в тайзі. Таким, певно, посвистом у давноминулі роки скликав розбійницький отаман своїх товаришів…
Звір, як підстрелений, підстрибнув на місці і, в одну мить перемахнувши через галявину, зник у хащі. Володя зітхнув легко, наче скинув з грудей важке каміння. Він коротко, глухо засміявся.
Далі юнак нічого не пам'ятає. Мабуть, він задрімав або, можливо, і міцно заснув. Так, він спав, його розбудив різкий покрик сойки. Над тайгою сходило сонце. Воно пробивалося крізь сивий туман червоним колом, наче було змальоване на білому прапорі, який звисає з даху поліцейського управління.
Ніч минула, і він живий, він живий і неушкоджений! 1 він скаже японським поліцаям, він їм скаже, що…
Зовсім несподівано загуркотів автомобіль. Це був той же грузовик і ті ж поліцаї з Лихолєтовим, які вчора привезли Володю сюди. Білогвардієць простяг Володі записну книжку й ручку.
— Швидше. Ми не розв'яжемо вас, поки не напишете батькові кілька слів: "Любий тату! Я дуже хворий". Прошу…
— Я нічого не напишу. Вам це не минеться безкарно… За катування дасте відповідь…
Лихолєтов голосно зареготав.
— Ви ще мені погрожуєте? Ха-ха-ха! Це — водевіль, присягаюсь! А втім… розв'яжіть його.
Коли поліцаї розкрутили мотузки, Володя впав. Ноги його не тримали, і в очах літали чорні мухи.
— Тягніть його на грузовик! — скомандував Лихолєтов.
І Володю потягли.
ПОБАЧЕННЯ З БАТЬКОМ
Грузовик спинився перед поліцейською управою. Поліцаї привели Володю в кабінет для допиту. Знесилений він сів на лаву і обіперся спиною об стіну. За столом сидів Інаба Куронума. Лихолєтов довго про щось шепотів йому на вухо. Начальник поліції схвально кивнув головою.
