Карафуто - Донченко Олесь

Він перейшов лінію недобудованої ще вузькоколійки і знову взяв напрямок на північ, йому спало на думку, що дорогу, можлива річ, прокладали до кордону і що, мабуть, почалася вже прикордонна смуга.

Він ішов довго. В голові снувалися думки про кордон, який треба перейти обов'язково вночі.

Головне, щоб не впійматися, щоб знову не потрапити п руки японської контррозвідки. Головне — виконати батькове доручення, перейти кордон!

Замислившись, продирався Володя крізь гущавину І віч-на-віч зустрівся з людиною в сірій сорочці і в брудних сірих штанях.

Невідомий був узутий в дерев'яні черевики — гета. З-під коротких штанів визирали голі ноги, аж чорні від бруду. В руках у нього бовталося невеличке відерце з білою фарбою і квач.

Чорні очі невідомого з цікавістю оглядали Володю. Якусь мить обидва мовчали, вивчаючи один одного. Володя зрозумів, що це був японський робітник. Сизоокий, засмаглий і простоволосий, стояв він перед юнаком, мабуть, і сам збентежений з несподіваної зустрічі.

— Здрастуйте! — перший привітався японською мовою Володя.

Японець чомусь швидко озирнувся навколо і вже потім відповів на привітання.

— Хто ти? — спитав він у юнака. — Ти росіянин?

Володя мовчав. Робітник, певне, помітив, що юнак зніяковів. Він підійшов ближче, зазирнув Володі знизу в очі і пошепки сказав:

— Я знаю, хто ти.

Володя швидко глянув на японця.

— Я знаю, — провадив той далі. — Вчора на лісорозробки приїздив поліцай і всіх нас питав, чи не бачили ми молодого росіянина… злочинця, який утік з тюрми… Ні, ні, я знаю. Він говорив про тебе…

Володя бачив, що брехати немає ніякої рації. Навпаки, тут треба казати правду. Коли японець захоче його виказати — ніщо не допоможе.

— Так. Я з Радянського Союзу, — сказав юнак.

Японець пильно глянув на Володю.

— Я думав, що ти — з білих. Я не знав, що ти з Радянського Союзу!

На його обличчі ясно позначились тепер і радість і велика тривога. Він глянув на ноги юнака, на його стоптані вкрай черевики, з яких визирали подряпані, скривавлені пальці, на подертий одяг і клацнув язиком.

— Кепська справа, — сказав він. — Ти далеко не втечеш. Ти, мабуть, і голодний?

Володя розумів кожне його слово.

— Так, я голодний, — відповів.

Тоді японець ще раз пильно озирнувся на всі боки і подав Володі знак іти за ним.

У ДРОВОРУБІВ

Вони йшли годину чи дві. Попереду — японець, за ним — Володя. Японець устиг розповісти, що він — дроворуб, старшина артілі, що його звуть Окума і що сьогодні він білою фарбою ставив знаки на деревах, які завтра мають спиляти дроворуби.

Незабаром Володя почув свист і вереск механічної пилки, яка підтинала стовбур. Долинули голоси людей. Юнак стривожився.

— Не бійся, — заспокоїв Окума. — Хазяїна нема, прикажчика нема. Вони навідуються нечасто. А робітники не викажуть, вір мені, як ясному сонцю на небозводі. Я знаю своїх товаришів. Не бійся.

Він привів Володю в невеличкий дерев'яний барак.

— Наша артіль — двадцять чоловік. Усі живемо тут. Я — Окума. А ти?

— Іван, — відповів Володя. Це ім'я японцеві легше було вимовити.

— Іван! — весело повторив Окума. — Іван! Радянський Союз! Совєто!

Він поставив перед Володею чашку з патто — стравою з квашених бобів. Юнак жадібно накинувся на їжу.

Тим часом Окума витяг з-під лавки пару дерев'яних черевиків і приміряв їх Володі на ногу. Черевики прийшлися якраз.

Увечері повернулися з роботи дроворуби. Їх було двадцятеро похмурих лісовиків, почорнілих, виснажених, з запалими щоками. Вилиці випинались, як гулі, повіки важко прикривали очі.

Вони входили в барак мовчки, мовчки зиркали на Володю і падали на широкий піл, який служив їм ліжком. У багатьох трусилися з перевтоми руки.

— Приїздив прикажчик, — сказав один з них, глянувши на Окуму. — Поїхав.

Під оком у нього був синяк. Окума зазирнув йому в обличчя.

— Моріта, що в тебе?

— Прикажчик.

— Я так і думав, — похитав головою Окума.

— Він знайшов, що в моєї пилки тупі зуби.

— О, в нього в самого зуби занадто гострі.

— Спиляємо, — сказав Моріта.

Володя глянув на нього пильніше. Це був старий японець-дроворуб.

— Спиляємо, — повторив він уперто. А як ніхто йому не відповідав, то він штовхнув ліктем сусіда і ще раз проказав, наче бажаючи почути від нього підтримку:

— Спиляємо. Га?

— Ми йому покажемо! — відповів сусіда.

Це був молодий парубок-дроворуб, як видно, не японець. У нього були великі прозорі очі, круглі, як у сови, і, довге каштанове волосся, зачесане назад.

Помітивши, що Володя дивиться на нього парубка, Окума сказав:

— Росіянин, як і ти. Хабаров. Хабаров — його звати.

— Дроворуб?

— Дроворуб. З нашої артілі. Гарячий. Хазяїнів не любить. Прикажчиків не любить. Робочий народ любить. Гарячий. Ти гарячий, Хабаров?

Парубок посміхнувся:

— Гарячий, Окума.

Потім японець голосно сказав:

— Присуньтеся всі ближче!

Усі попідводили голови, хто лежав — устали. Всі оточили тісним колом юнака й Окуму.

І тоді Окума коротко пояснив, хто такий Володя.

Спочатку запанувала в бараці тиша, а потім голоси загули весело й швидко. Володя побачив блискучі очі й усмішки.

В грудях раптом зросла надія на допомогу від цих спрацьованих людей, у яких так блищать зіниці від однієї згадки про Радянський Союз.

Не можна мовчати. Не можна таїтись. Це буде чудово, коли скрізь піде чутка про те, що потрапив у полон радянський учений із сином. І коли навіть йому, Володі, не пощастить дійти до своїх, то чутка полетить далеко-далеко і мусить дістатися через кордон.

Ці люди допоможуть. І Володя відверто розповів про все: про тайфун, про свого батька, про полон і катування. Сказав і про свій намір перейти кордон і повернутися до своїх, щоб швидше вирвати з рук поліцаїв батька.

— І звати мене не Іван, — закінчив він, — Звати мене Володимир Дорошук.

— Володимир Дорошук, — повторило кілька голосів, наче хотіли запам'ятати прізвище.

Дроворуби обговорювали становище пристрасно, всі разом. Де й поділися стомлені рухи та байдужість.

Старий Моріта говорив найбільше і лаявся, коли його не слухали. Тільки Хабаров, здавалося, найменше хвилювався, але наприкінці і він, скочивши на піл, гукнув:

— Все не те! Допомогти, допомогти, але як? Як допоможемо? Слухайте мене: його треба переправити через кордон. І це беру на себе я! Я!

З почуттям глибокої подяки глянув на парубка Володя.

— Підеш зо мною? — спитав Хабаров. — Ти — комуніст? Комсомолець? Так, так… Я доведу тебе до кордону. За три дні ми будемо там…

Сівши поруч Володі, він обняв його за плечі.

— Дорошук, — сказав він, — ми завтра підемо. Я тебе дуже люблю. Я сам — росіянин. Мій батько був політичний засланець. Тоді ще весь Сахалін належав Росії. Батько помер. Так трапилось, що я залишився на Карафуто.

Він важко зітхнув:

— Я теж дуже хочу в Радянський Союз. Я перейшов би з тобою кордон. Але в мене тут, на нафтовому промислі, наречена. Я не можу її залишити.

Йому було років двадцять. У нього були красиві губи й ніс з горбинкою. Коли він посміхався, на щоках у нього робились ямочки, як у дівчини. І тільки руки, порепані й загрубілі від роботи, доводили, що ця людина працює щодня нарівні з іншими дроворубами. Окума нахилився Володі до вуха й прошепотів:

— У тебе буде гарний провідник. Він добре знає тайгу. Він часто буває у всіх сусідніх артілях дроворубів і тримає з ними зв'язок. Тільки — тсс!

І, повернувшись до товаришів, Окума суворо сказав:

— Не забувайте, що язик бовтається на мотузку. Треба його міцно прив'язувати.

Присунувшись до Володі, він спитав:

— Скажи всім нам, чи є тому правда хоч завбільшки з рисове зерно, що в Росії немає ні одного поміщика, ні одного хазяїна?

І стало в бараці так тихо, що чути було, як шелестить під стелею крильцями великий нічний метелик. У розчинені двері дивився місяць і струмувала нічна тайгова прохолода.

Двадцятеро дроворубів застигли, боячись пропустити хоч слово з того, що вони зараз мають почути у відповідь.

— Немає жодного поміщика, жодного власника-хазяїна, — голосно відповів Володя. — Це велика правда, велика на весь світ, бо це правда Леніна, нашої партії.

Усі голосно загомоніли, і кожний навперебій питав:

— І поліцаїв немає?

— Немає і поліцаїв, — відповідав Володя.

— І жодного прикажчика?

— І жодного прикажчика.

— І ніхто не має права лаяти й бити робітника?

— Ніхто.

І знову всі загомоніли: "На світі є країна без поміщиків, без прикажчиків і поліцаїв. Варто ще жити на світі!".

Було вирішено, що Володя має відпочити, але баритись не можна. З'явиться прикажчик — доведеться ховатися. Завтра треба вирушати.

Юнак почував, як радісно завмерло в нього серце. Він перейде кордон? Невже цьому правда?

Він заснув у бараці на полу разом з лісорубами.

Рано-вранці його розбудив Окума. Він був схвильований.

— Що трапилося? — спитав Володя.

Окума швидко загомонів.

— Тобі з Хабаровим не можна гаятись. Треба вирушати зараз.

— А в чому річ? — занепокоївся Володя.

Тоді Окума тривожно сказав:

— Я вночі вийшов з барака і чув у тайзі борсуків.

Але Володя не розумів.

— Борсуків? Уночі?

— Ну да. Вони тут не водяться. Тим прикріше. Але я чув їхній стукіт ось так, як зараз чую твої слова.

— Який стукіт?

— Ти цього не знаєш. Але я знаю і все тобі зараз розповім.

У барак ввійшов Моріта.

— Це правда, що ти чув борсуків? — спитав він так само тривожно,

Володя подумав, що, можлива річ, мова йде не про звірів, а про поліцаїв. Може, їх тут звуть борсуками?

Проте виявилось, що Окума чув стукіт справжніх борсуків.

— Ти не знаєш, але я знаю, і Моріта знає, і багато-багато японців знають, — провадив далі Окума, — що борсук — перевертень і ненажера. Ночами борсуки приходять у гості один до одного й барабанять себе по надутому животу. Хто почує такий стукіт — трапиться з тим лихо. Вір мені, як ясному сонцю на небозводі.

— Але ж не я чув цей барабан, — заперечував Володя. — Мені нема чого боятись.

— Лихо мене знайде через тебе, — відповів Окума. — Мене скарають за те, що я сховав тебе. Я плескав у долоні, але не знаю, чи вмилосердив цим духа. Тобі треба зараз вирушати.

На порозі з'явився Хабаров.

— Вставай, Дорошук, — сказав він. — Нам справді треба йти. Чим раніше, тим краще. Хоч я не вірю в синтоїзьких[5] духів, але я вірю в поліцаїв, які іноді сюди навідуються. Артіль зараз виходить на роботу, а ми рушимо. Я добре знаю дорогу.

— Дорогу?

— Ні, звичайно, ніякої дороги немає, але є ведмежі стежки, є прикмети, є великий струмок, один і другий, вздовж яких нам треба йти, щоб не збочити.

За плечима в Хабарова висів очеретяний кошик.

— Це їжа, — сказав він.