Карафуто - Донченко Олесь
Шпиг лежав на камінні в проваллі нерухомою колодою.
Кілька хвилин Володя обмірковував становище. Він сам мимохіть здивувався ясності думок і своєму спокоєві в той час. Він швидко й уважно оглянув спуск у провалля Він не проминув очима жодного виступу на схилі кручі, жодного каменя й кущика.
Володя вирішив спуститись до шпига. Треба переконатися, що він мертвий. І крім того…
Це була чудова думка. Принаймні такою вона здалася юнакові. І він її має виконати будь-що. Але для цього треба спочатку спуститися в провалля. Однаково нагору не вилізеш. А провалля, напевно, має вихід.
Володя почав обережно спускатися. Це була важка й небезпечна робота. Ногою юнак намацував кожну точку опори, чіплявся за камені, хапався за траву й кущі.
Хабаров лежав нерухомо. Ясна річ, він був мертвий, його очі були заплющені, а в рот набилося землі. Він не дихав.
Володя пошукав у шпига в кишенях. Так. Те, що юнак сподівався знайти, є! Це був невеличкий папірець, посвідка, що Хабаров працює дроворубом на лісорозробках Фуксімо.
Крім того, в шпига було двісті паперових ієн[6], по двадцять у білеті, і багато срібних монет по п'ятдесят і двадцять сен.
Знайшов Володя й інший папірень-посвідку, що Петро Хабаров дійсно є син Михайла Хабарова, офіцера колишньої білогвардійської російської армії. Ця посвідка була ретельно зашита в кишені штанів, і намацав її Володя тільки випадково.
Вкупі з посвідкою лежав невеличкий круглий жетон з міді, на якому була зображена розквітла хризантема і вибито номер 2008.
Володя довго міркував, що означає цей жетон і справжнє його значення розгадав тільки пізніше, коли потрапив у дуже критичне й небезпечне становище.
Юнак стягнув з шпига штани з дебелої "чортової шкіри" і надів їх на себе. Штани прийшлися якраз. Так само натягнув синю сорочку Хабарова. Тепер Володя скидався на справжнього дроворуба.
Посвідки, гроші й жетон сховав у кишеню і рушив проваллям. Насамперед, як вибратися звідси? З обох боків здіймалися майже стрімкі стіни. Треба якнайшвидше знайти вихід.
Гірська ущелина в один бік ширшала, цим напрямком і пішов Володя. Справді, він незабаром вийшов у невеличку долину з високою травою.
Насувалася ніч, над долиною безшумно шугали нічні птахи. Володя не знав, у який бік йому треба податися. Він загубив напрямок і ніяк не міг орієнтуватись. Лишилось єдине — чекати ранку.
Володя нарвав кілька оберемків соковитої трави й зробив собі м'яку постіль. Він ліг горілиць і дивився вгору. Небо облягли хмари. Десь недалечко кричав болотяний птах, навколо шепотіла висока трава, і комарі жадібно накинулись на юнака. Вони гули, співали, дзуміли на тисячу ладів — тонко, басовито, одні — протяжно, інші — похапцем. Від їхніх укусів горіла шкіра. Довелося заритися з головою в траву і сховати під сорочку руки.
Хоч як було зморене тіло, але від пережитого нервового напруження сон довго не приходив.
Що зараз робить батько? Що з ним? Може, закатований, помирає в ямі, і йому ніхто не подасть навіть кухля води?
Юнакові здавалося, що він злочинно згаяв безліч часу, коли кожна година дорога, коли кожна змарнована година може коштувати батькові життя.
Володя зривався на ноги, щоб іти вперед, швидше вперед, до своїх. Але ніч була темна, навколо стояла глуха тайга, і невідомо навіть було, в який бік іти.
Трава шепотіла під вітерцем, іноді вона шамотіла тривожно, наче толочила її лапа звіра. В такі хвилини Володя підводив голову і чуйно прислухався. Він шкодував тоді, що не знайшов і не взяв з собою гострої фінки, яку вибив з рук шпигуна.
Нарешті сон таки здолав юнака. Він прокинувся вранці, коли сонце вже золотило стовбури дерев на схилах сопки.
Володя знайшов озеречко, вмився і напився холодної прозорої води, настояної на пахучих травах та корінні. Потім він визначив напрямок по сонцю і заглибився в тайгову хащу.
Він ішов цілий день, іноді тільки сідаючи спочити на деякий час і ухиляючись убік, щоб назбирати не дозрілих ще ягід чи напитися води з болота або струмка.
Почало вже смеркатися, коли Володя побачив, що він збився з вірного напрямку. Коли це сталося, він і сам не міг сказати. Можливо, що він цілий день ішов у протилежний бік. А йому треба на північ, і тільки на північ!
Юнак перемочував під старою ялиною і, ледве тільки засіріло, знову рушив у путь, його мучив голод. Він знайшов на болоті гніздо з п'ятіркою зеленкуватих яєць; поквапно розбив одно з них, але побачив, що воно вже добре насиджене, з зародком. Голодний пішов далі.
Згодом Володя згадав про кремінь. Він легко знайшов пару гарних крем'яхів, але тепер невідступно думав про мох, про сухий ніжний мох, схожий на пух.
Володя вирішив будь-що-будь здобути вогонь. Як жалкував він, що не взяв у дроворубів сірників!
Він сів на пагорку і довго кресав кремінь об кремінь, доки мох не затлівся. Це була урочиста і відповідальна хвилина: займеться чи не займеться?
Він роздував іскри, доки вистачило легенів. Підкладав тоненькі шматочки сухої березової кори. І нарешті мох спалахнув, як порох. Вогонь перекинувся на кору, вона затріскотіла, як постріли.
Володі хотілося стрибати навколо вогнища. Він назбирав поблизу грибів і спік їх. Вийшло не дуже смачно, але юнак проковтнув їх з вовчим апетитом.
Володя поклав у кишеню кремінні і пішов далі. Перед тим він добре погасив вогнище, щоб не зробити пожежі.
Він умів розводити вогонь. Тепер можна було полювати, йому хотілося смаженого м'яса. Одного разу він сполохав рябця, але підбити його було нічим.
Юнак ішов бадьоро. Навколо стукали дятли. Він з голоду не загине, у всякому разі можна вбити дятла. Але цього не довелося робити. Володі чомусь здавалося, що це — останній день на Карафуто.
Цієї ночі він обов'язково перейде кордон і його затримають червоноармійці-прикордонники Юнак прискорював ходу. Він лютував, коли натрапляв на вітролом. Це дуже затримувало, вітролом був як дротяна загорожа, як тайгові траншеї або вовчі ями.
А потім почалися болота. Грунт двигтів під ногами. Володя знав, що це означає. Необережний крок — і можна загрузнути в трясовині. Юнак не хотів рискувати. Це буде страшне безглуздя — вирватися з японського полону і загинути в болоті. Безглуздішої смерті не вигадаєш.
Володя вирішив обминути болото. Трясовина тяглася, здавалося, без кінця-краю.
Сьогодні вже, мабуть, він не потрапить на кордон. І знову почалася смуга вітролому. Володя знесилився. Він упав на купу спорохнілого хмизу, відчуваючи, як бринять з утоми ноги.
Якесь недобре, зле почуття спустошеності й неясної тривоги не залишало юнака. Він чомусь підвівся на лікоть і почав пильно прислухатись, наче почув недалеко підозрілий шелест.
Він не міг зрозуміти, що з ним, звідки це непрохане безглузде почуття.
І зненацька пригадав шпига. Володя бачив його на дні ущелини між двома кам'янистими стінами тайгової синки. Він бачив його рот, повний землі, важкі повіки я довгими віями і подряпаний лоб.
Юнака мучила тепер думка — що, коли провокатор прийде до пам'яті? Що, коли він живий і лише знепритомнів? Адже він може повернутися до дроворубів, до Окуми і розповісти, що він, Володя, мовляв, пограбував його, хотів убити. Він може вигадати страшний наклеп. І йому, можлива річ, повірять.
А може бути й так, що шпиг зустріне японських прикордонників і попередить їх…
"Чому я не добив його?"
Потім Володя заспокоївся. Шпиг, безумовно, був мертвий. Череп негідника довгі роки лежатиме на дні гірської ущелини. Його обнюхуватимуть ведмеді й лисиці. Згодом тайговий мисливець знайде вибілений сонцем і дощем череп і з цікавістю штовхне його ногою.
Відпочивши, Володя перебіг вітролом, обминув болото і знову попростував на північ.
Жадана п'ятдесята паралель, напевне, вже була зовсім близько. Юнак уявляв її тепер як величезну рису, проведену через тайгу, гори й моря, яку можна побачити па власні очі й помацати руками.
Темно-зелений тайговий присмерк уже гуляв на галявинах, коли Володя несподівано вийшов на просіку. Юнак і злякався і зрадів. Він не мав сумніву, що просіка веде до якихось воєнних споруд на кордоні.
Незабаром Володя знайшов слід від автомобільних шин. Просіка служила зручною лісовою дорогою.
Юнак дуже хвилювався. У нього пересохло в роті і виступив на лобі піт. Лишився останній бар'єр — кордон. Перестрибнути через нього — і кінець поневірянням, кінець важкій мандрівці тайгою.
Хоч як зручно було йти далі просікою, але Володя звернув з неї і пішов обіч, продираючись крізь кущі й хащі молодих ялин. Цього вимагала обережність. На рівній, як лінійка, просіці юнака легко могло побачити чуже око.
Чим далі йшов Володя, тим більше росло в нього напруження. Наче і не було втоми. Ноги ступали еластично, майже беззвучно, ніби і не були взуті у дебелі дерев'яні черевики.
Всією істотою юнак відчував небезпеку. І дивно, його схвильованість зникла безслідно. Натомість усі почуття незвичайно загострилися. Він відчував надзвичайну ясність думок. Від його очей не могла сховатися навіть тінь, не те що кущ чи стовбур ялини. Найменше шарудіння примушувало його зупинятись і всім тілом припадати до дерева.
Ворог міг бути тут, за кілька кроків. Він міг притаїтися за кожним кущем чи трухлявим пеньком. Він міг іти назирці за Володею, чекаючи зручної хвилини, щоб гукнути: "Стій! Руки вгору!"
У густому присмерку в кінці просіки показалися невідомі будівлі. Володя ліг на землю і поповз. Він побачив дуже високий паркан. За парканом височіли будинки. Труби на дахах чітко вимальовувалися на вечірньому небі.
Це міг бути прикордонний пост. Тільки чому так багато будинків? Володя нарахував п'ять, але їх було, мабуть, більше — не можна було розглядіти за дахами.
Підповзши ближче, юнак побачив, що паркан обнесений двома рядами колючого дроту.
"Як фортеця, — майнула думка. — Що це за будівлі в глухій тайзі?"
Жодний звук не порушував тиші. З тривогою, підвівши голову, дивився Володя на "фортецю". Ні, це не був прикордонний пост. Це дуже схоже на концентраційний табір.
В цю хвилину юнак ясно почув, як десь недалеко хруснула суха гілочка. Він припав до землі, злився з нею.
Цей звук у тайговій тиші міг означати смертельну небезпеку. Гілочка могла тріснути під ногою японського прикордонника.
Володя чуйно прислухався, затамувавши подих.
