Карафуто - Донченко Олесь

Ніхто з них у привиди, певно, не вирів, і привиду, мабуть, прийшлося б скрутно, хай би він тільки зустрівся з моряками. Що ж до газу, то… ні, це дурниці. Ніяких ознак отруєння. Тварини, правда, більш чутливі до отруєного повітря. Я вкинув у машинний відділ кішку. Спочатку вона занявчала й занепокоїлась. Але це, можливо, було від нової обстановки. Незабаром вона спокійнісінько почала винюхувати в кутках мишей. Ні, що не кажіть, ця смерть загадкова.

Хтось голосно постукав.

— Увійдіть! — гукнув капітан. У каюту хутко вскочив радист.

Він був дуже схвильований. В його руці тремтів клаптик паперу.

— Я до вас, товаришу капітан. Радіограма!

Він подав папірець. Капітан прочитав, і його брови враз насунулись на перенісся. Він схопив свій формений кашкет і, на ходу попросивши пробачення, поспішно вийшов з каюти.

Що сталося — ніхто не знав. Але кожному було ясно, що трапилось якесь нове лихо.

ТАЙФУН

Незабаром усі довідалися, в чому річ. Радист прийняв радіограму метеорологічної станції про тайфун, який наздоганяв "Сибіряка".

Екіпаж пароплава робив величезні зусилля, щоб вийти із смуги тайфуну. "Сибіряк" різко змінив курс. Він ішов повним ходом. Без перепочинку працювали кочегари, намагаючись підтримувати високий тиск пари. Весь корпус пароплава дрібно тремтів від напруженої роботи машин.

— Учорашня буря, — сказав Дорошукові капітан, — невеличкий вітерець порівняно з силою тайфуну, який наздоганяє нас. Радіограма говорить про десять балів. Під час такого шторму були випадки, коли важкі, повнісінько навантажені лісовози ламало пополам, як сірник.

Капітан енергійно переводив ручку машинного телеграфу. Володя підійшов ззаду до батька. Саме в цю хвилину почулися швидкі кроки, і Хотта спинився перед капітаном.

Штурман був дуже збуджений. Забувши про пошану до капітана, Хотта досить безцеремонно схопив його за рукав.

— Капітане! Дивися, капітане! — гукнув штурман, показуючи на південь. — Бачиш?

Усі глянули в напрямку витягненої руки Хотти. Там, далеко за кормою "Сибіряка", майже на обрії, який утопав у зловісному лілово-сірому мороці, пливла біла, зовсім біла хмарка. Можна було подумати, що це — густий клубок білої пари здіймається з моря, щохвилини зростаючи. "Вона женеться за нами, — майнуло в голові Володі. — Невже це тайфун?.." І стало навіть незрозуміло, чому так хвилюється Хотта і чому капітан, покинувши машинний телеграф, кричить щось, надриваючись, у переговорну трубку.

На палубі, на трапах метушилися матроси. Вони поспішаючи кріпили якісь канати, гримів ланцюг, тупали ноги. Кілька матросів перевіряли, як закріплені шлюпки на шлюпбалках.

Володя знову глянув на зловісну хмарку. Вона вже не була білою. На очах у команди "Сибіряка" хмарка міняла свій колір. Вона зробилася сірою, потім наче хто хлюпнув на неї фіолетового чорнила — хмарка почорніла, її вже не можна було назвати хмаркою: чорні сувої клубочилися над морем, здіймаючись вище й вище.

Раптом настала повна тиша. Вітрець, який весь час дув на палубі, враз ущух. Безсило повиснув на флагштоці кормовий прапор.

— Ну, тепер тримайтеся, хлопці, — пролунав у цій тиші голос капітана. — Хотта, наказую стати за штурвал вам. Бути всім напоготові. Товаришу Дорошук, забирайте сина і спускайтесь у каюту!

Капітана не можна було впізнати. Голос його зробився суворий і владний. Це була інша людина, зовсім не схожа на того капітана, якого часто бачив Володя в каюті або за столом у їдальні. Матроси ловили кожен його рух. Це був справжній начальник і господар пароплава, який перед лицем грізної небезпеки думає насамперед про величезну відповідальність за доручене йому судно і людей.

— Ходімо, Володю, — промовив Дорошук. — Зараз справді почнеться щось неймовірне.

Він не доказав. Рвучкий порив дужого вітру промчав палубою. З Володі зірвало кепі, воно закрутилося над головою і зникло за бортом. Враз споночіло. Линув дощ.

— У каюту! Вниз! — намагаючись перекричати ревіння вітру, гукнув над вухом Володі батько. Він схопив сина, як малого, за руку і потяг за собою до трапа. Володя чув, як разом зарипіли щогли, засвистів дріт, пароплав підстрибнув угору і провалився кудись униз, в глибоку яму.

Над головою щось глухо ухкало, ревло, стогнало. Скреготіло залізо, десь перекочувалися з місця на місце важкі бочки. Чи то плач, чи то зойк пролунав зовсім близько, але де — не розібрати: чи в сусідній каюті, чи на палубі, чи, може, під ногами, в глибокому трюмі. В каюту вскочив матрос перевірити, чи добре задраєний ілюмінатор. Дорошук хотів щось спитати в нього, торкнув матроса за руку, але той не звернув на це ніякої уваги. Він був строгий і зосереджений, дуже поспішав, очі тривожно дивилися кудись всередину, в самого себе.

"Сибіряка" важко кидало на хвилях. У каюті було чутно, як на палубу з гуркотом падали маси води. "Що ж там робиться? — майнула у Володі думка. — Мабуть, нагорі вже нічого не залишилось — ні капітанського містка, ні рубок".

І зненацька непереможне бажання вийти хоч на хвилину з душної каюти охопило Володю, йому уявилося, що на судні вже не лишилося жодної живої людини, що "Сибіряк" без управління сам стрибає на розлючених хвилях.

Володя схопився і кинувся до дверей. Він відразу й упав, бо підлога ходила й гойдалася під ногами, як жива. Намагаючись підвестися, навколішках, він побачив рядом, теж на підлозі, голову батька без пенсне. Геолог намагався схопити сина за плече. Це йому вдалось, і він прокричав:

— Куди?

Володя вирвався і штовхнув двері. Навкарачках долізши коридором до трапа, знову штовхнув якісь двері і здивований побачив людину з навушниками, яка, наче кам'яна, сиділа за апаратом.

"Це ж каюта радиста", догадався Володя.

— Пташко! — позвав він. — Товаришу Пташко!

Але той не відповідав, працюючи над передавачем.

Хтось штовхнув Володю, і в каюту вскочив, тримаючись обома руками за стіни, другий механік.

— Наказ капітана, — закричав він, — давай "SOS"[3]. Машина спиняється!

Володя не пам'ятав, як опинився на верхній палубі. "Сибіряк" стрімголов злітав на гребені вируючих бурунів, заривався в клекочучу безодню розбурханого моря, оповитий темрявою, безсилий змагатися з розлюченою стихією. Тьмяні ліхтарі ледве освітлювали палубу, напівзруйнований капітанський місток і групу людей на кормі, які робили неймовірні зусилля, щоб утримати шлюпку. Серед них Володя помітив високого геолога і ще кількох членів експедиції.

Хвилі раз у раз перекочувались через палубу. Кормова бізань-щогла раптом звалилася за борт, її тріск загубився в глухому реві моря і витті урагану.

Проти вітру можна було тільки повзти, чіпляючись за канати. Товсті обаполи, які невідомо звідкіля опинились на палубі, підхоплені хвилями, громили борти. Два матроси марно намагалися викинути їх у море. Володя підліз піл обапол навколішках і піддав його плечем. І тільки тут знову побачив перед собою свого батька.

— Дружно! Раз! — прокричав геолог, і обапол, підкоряючись силі восьми рук, сковзнув за борт. Хвиля зненацька вкрила Володю з головою. Він схопився за канат і вдержався. Дорошук поповз уздовж палуби, давши знак синові лізти слідом. Ледве дістались вони до капітанського містка. Вентиляторні труби, немов велетенські вуха якоїсь потвори, здавалося, прислухалися до ревіння бурі. Дорошук не впізнав голосу капітана.

— Коли б нам протриматися ще з годину, — прохрипів він. — Сила тайфуну слабшає, але на "Сибіряку" потекли казанові труби. Пари не вистачає, машина спинились. Нас несе на схід… Близько береги Карафуто. На "SOS" ніхто не відповідає, в такий шторм мало надії на допомогу інших суден.

— Дуже небезпечно? — гукнув Дорошук.

Капітан не відповідав. Перемагаючи рев і гуркіт, звідкілясь долітали уривки слів:

— Земля!.. Несе на скелі!..

Прожектор на носі пароплава вихопив з непроглядної пітьми чорні ребра кам'яних скель. Це, певно, був якийсь острівець. "Сибіряк" мчав назустріч своїй загибелі. Але на пароплаві ще залишалася шлюпка, одна єдина шлюпки, бо другу змили хвилі.

Це була остання надія. І коли капітан переконався, що пароплав несе на скелі, він наказав спускати шлюпку. Та острівець наближався з величезною швидкістю, І, перш ніж був виконаний наказ капітана, чорні скелі промайнули всього метрів за десять від лівого борту "Сибіряка". Всі зітхнули з полегкістю. Небезпека минула. Тільки випадково судно не налетіло на острівець.

У капітана тепер з кожною хвилиною зростала надія на порятунок. Тайфун довго не триватиме. Коли б лише не трапився десь поблизу новий такий острівець. Можливо, що небезпечний берег ще далеко, судно вийде зі смуги шторму.

Зненацька дужий поштовх струсонув "Сибіряка". Пароплав різко накренився на лівий борт.

… Капітан уже знав, у чому річ. "Сибіряк" наскочив на підводну скелю. Вода ринула крізь пробоїни в трюм, у машинний відділ. Полагодити пошкодження було неможливо.

Хтось збив Володю з ніг, але він підвівся і навколішках поповз до борту. Зняв рятувальний круг і притиснув його обома руками до грудей, йому треба було негайно розшукати батька.

— Доро-шу-ук! — надсадно закричав Володя. — Тату! — Батьків голос прозвучав несподівано за два кроки.

— Тату! — схлипуючи від хвилювання, скрикнув юнак. — Де ти? Візьми… Це тобі круг. Ти гірше за мене плаваєш…

— Круг я віддам…

— Кому? — злякався Володя.

— Тому, хто не вміє плавати. А портфель у каюті. Щоденник і карта, — гукнув раптом геолог на вухо синові, намагаючись перекричати виття тайфуну. — Та вже тепер пізно!

Він поповз з кругом до шлюпки.

— Шлюпка візьме всіх до одного, — гукав капітан. — Обережніше! Рятувальні круги віддати тим, хто не вміє плавати! Спокійно!

Володя поповз слідом за батьком, але враз спинився і круто звернув до трапа, йому здалося неймовірним, здалося безглуздям, що можуть загинути щоденник і карта. Ні, ще не пізно, зовсім не пізно!

Міцно тримаючись за поруччя трапа, Володя зійшов униз. Він брів коридором по коліна у воді. Тьмяно блимала єдина на весь коридор лампочка. Із стелі де-не-де зривалися важкі краплі.

Юнак ішов, напружено прислухаючись до хаотичних ударів важких хвиль об корпус судна. Він не міг знайти потрібну каюту, йому здалося, що він бачить знайомі двері. Штовхнув їх і переступив поріг. Тіні від лампочки, яка весь час гойдалась, стрибали по стінах.