Із днів журби - Франко І. Я.

господар, спрокволу,

колосочки налиті

стиха хилить додолу.

 

Стиха хилить, шепоче:

«Все вам буде, як треба:

буде бідним дар з неба,

та земля дать чи схоче?

 

Хоч і як бушували,

вас не збили з ніг тучі;

градовії навали

впер я в дебрі і кручі.

 

Гусінь, черви пожерли

ті співучії птахи;

та повзуть он по селах

три інакші комахи.

 

Де заглянуть у хату,

гине втіха, достаток;

ті три черви зовуться:

коршма, лихва, податок.

 

Лізуть з хати до хати,

наче дух той могильний,-

а на черв той проклятий

я, біднятка, безсильний».

 

IV. «Суне, суне чорна хмара…»

 

 

Суне, суне чорна хмара,

наче військо із полудня.

Короговки сонце вкрили,

за горою бубни бубнять.

 

За горою бубни бубнять,

у повітрі сурми грають,

а блискучії шаблюки

шахом-махом пітьму крають.

 

Шахом-махом пітьму крають,

своїм блиском сліплять очі;

стогне небо, стогнуть гори,

як гармата загуркоче.

 

Як гармата загуркоче,

куль холодних град засвище,-

гей, заплачеш важко, небо,

на те дике бойовище!

 

V. «У долині село лежить…»

 

 

У долині село лежить,

понад селом туман дрижить,

а на горбі край села

стоїть кузня немала.

 

А в тій кузні коваль клепле,

а в коваля серце тепле,

а він клепле та й співа,

всіх до кузні іззива.

 

«Ходіть, люди, з хат, із поля!

Тут кується краща доля.

Ходіть, люди, порану,

вибивайтесь з туману!»

 

Та тумани хитаються,

понад селом згущаються,

розляглися по полях,

щоб затьмити людям шлях.

 

Щоб закрити їм стежини

ті, що вгору йдуть з долини,

в тую кузню, де кують

ясну зброю замість пут.

 

VI. «Ой ідуть-ідуть тумани…»

 

 

Ой ідуть-ідуть тумани

наддністровими лугами,

наче військо з корогвами,

а передом отамани.

 

Сурми бойові не грають,

і панцирики не дзвонять,

тільки смуток навівають,

верби віття низом клонять.

 

Тільки в мряці тонуть села,

і уява мари плодить;

тільки дума невесела,

мов жебрак, по душах ходить.

 

VII. «Над великою рікою…»

 

 

Над великою рікою

на скалі крутій сиджу

і, затоплений у мріях,

в воду биструю гляджу.

Валом хвилі, валом хвилі

пруться, плещуть, миготять,

сонце грає, прибережні

верби віттям їх пестять.

 

Із-за закруту одного

враз дараба виплива -

зіллям, зеленню обвита,

плеще, грає, мов жива.

Керма тихо хвилі крає,

не булькоче, не скрипить,

і керманич молоденький,

мов мальований, стоїть.

 

На дарабі гра музика,

чути співи голосні,

брязкають чарки блискучі,

ллються вина запашні,

сяють очі молодії

серед жартів і розмов…

Сміх і співи. Се гуляють

Радощі, Краса, Любов.

 

Я поглянув, і зітхання

піднімає грудь мою.

О, мої юнацькі мрії,

пізнаю вас, пізнаю!

Скільки вас з розлучним криком

і з слізьми я доганяв -

на весільную дарабу

я ніколи не попав.

 

Ні, тепер уже за вами

не погоню я услід!

Прощавайте! Своїм блиском

ви молодших веселіть!

Сміх, і співи, і музика

ще бринять, немов по склі,

і за закрутом дараба

звільна щезла в синій млі.

 

Знов затоплений у мріях

я гляджу на бистрину.

Що се плещуть, миють хвилі?

Наче білу грудь сніжну!..

Мов рожеві любі руки…

шийку круглу… і лице…

Ох, адже я знав, здається,

цілував лице оце!

 

Се ж вона, вона, чий образ

тузі втихнуть не дає!

Се те тихе нездобуте

щастя вбогеє моє!

Вбите! Втоплене! І в воду,

мов скажений, кинувсь я,

щоб ловити щастя-трупа…

Мрія приснула моя.

 

VIII. «Дрімають села…»

 

 

Дрімають села. Ясно ще

осіннє сонце сяє,

та холодом осіннім вже

в повітрі потягає.

 

Темно-зеленії садки

дрімають вже без плоду

і тихо гріються хатки,

і верби гнуться в воду.

 

Сонливо річечка пливе,

згачена коноплями,

а всі плоти, зарінки всі

обставлені горстками.

 

Мов вежі й башти добрії,

стоги та обороги

стоять і стережуть село

від голоду й тривоги.

 

Дрімливо в поле йде орач -

Ще ж верем’я не скоре -

І звільна під озимину

пухкую землю оре.

 

Корови ситі на стерні

лежать і ремигають,

а пастухи бульби печуть,

коло вогню гуляють.

 

Ще ліс не стогне тим важким,

осіннім, довгим тоном,

і ще стрілою ластівка

звиваєсь над загоном.

 

Тиша, спокій, мов розлилось

дрімоти сонне море,-

здається, задрімало десь

у нетрях люте горе.

 

О, не будіть його, хмарки,

дощем холодним живо;

і ти, осінній вітре, спи,

не рвися так гнівливо!

 

Нехай той люд потомлений

хоч трохи підпочине,

нехай та згорблена спина

ярмо важкеє скине!

 

Хай він, що був волом весь рік,

робив, немов машина,

почує в собі дух живий,

пізна, що й він - людина.

 

І хай, мов перла, в ум його

западе на свободі

хоч часть тої поезії,

що розлилась в природі!

 

IX. «Ніч. Довкола тихо, мертво…»

 

 

Ніч. Довкола тихо, мертво.

Там в долині