Із днів журби - Франко І. Я.

а рай в його нутрі,

гармонію чуття і волі,

думок і діл, бажання і знання.

Ах, мамо, мамо!

Довгі століття,

тисячоліття ти водила нас за ніс,

манила у безмежнії пустині

фантомами безсмертя

і перспективами метафізичних

радощів раю.

Ти заставляла нас за ті фантоми

пролити море крові й сліз.

За них горіли стоси,

скрипіли колеса тортур,

розпечені кліщі живеє рвали м’ясо,

і міліони, міліони серць

безмежна шарпала розпука.

І що ж, в кінці доглупалися ми,

що ті фантоми є собі фантоми,

не варті мук, і крові, і страждання,

що се є наші власні твори.

Так кицька в дзеркалі

безодню бачить, поки

домацаєсь, що в нім нема нічого.

Тріумф! Тріумф!

За десять тисяч літ важкої праці

цивілізації доходимо вкінці

до тої точки, до якої кицька

доходить за п’ять хвиль.

І вздрівши, що за дзеркалом

нема нічого,

ми логікою кицьки розсудили,

що й загалом нема безодні,

нема нічого, лиш атом, момент

і рух молекулярний.

І ми були готові наплювати

на всі ті мрії, туги і бажання,

на всі ті безконечні перспективи,

що ти сама ж нам, мамо,

вложила в душу.

Були готові згірдно відіпхнути

і потоптать найвище і найкраще

з всього, що ти дала нам, мамо,

те, чим святе, високе і величне

життя людськеє.

Смієшся, мамо?

Ти добре знаєш, се не може бути,

се лиш хвилина боротьби, зневір’я,

яких ти бачила вже міліони.

Ти добре знаєш: ми твої є діти,

слабі, нікчемні і капризні діти,

і трошки рознервовані надміру,

та все ж твої і рідні, й найлюбіші

і мусимо тебе любити, мамо!

І хоч цікавим оком піддивились

твої слабі й негарнії місця

і здерли маску святості з лиця,

розвіяли рожевий, поетичний

туман, що ти вкривалась ним так довго,

пізнали зблизька твій варстат,

пізнали, як господарюєш ти,-

то за старим туманом поетичним

ми тисячі таких красот відкрили,

таких чудес і чарів,

що серце й ум в них тонуть, як у морі.

І - що найвище - ми

самих себе відкрили!

Відкрили власну душу,

заглянули в варстат своїх думок,

свого чуття, бажання і змагання,

і там твою пізнали руку, мамо,

твої закони.

В тих снах пустих,

в ілюзіях відвічних

побачили таку ж реальну дійсність,

такі ж великі явища, як в зорях,

у Ніагари реві,

у скелях Гімалаїв.

І тут, у власному нутрі,

ми віднайшли все те, що, бачилось,

утратили в зовнішньому околі:

гармонію, і вічність, і безмежність,

і всі рожеві блиски ідеалу.

Нехай життя - момент

і зложене з моментів,

ми вічність носимо в душі;

нехай життя - борба,

жорстокі, дикі лови,

а в сфері духа є лиш різнородність!

Різні тони, різні фарби,

різні сили і змагання,

мов тисячострунна арфа,-

та всім струнам стрій один.

Кождий тон і кождий відтінь -

се момент один, промінчик,

але в кождому моменті

сяє вічності брильянт.

По коверці пурпуровім

із таємних сходу брам

виїжджа на небо сонце,

наче входить цар у храм.

І в моє вікно зирнуло

і сполошило стару,

невідступну, невмолиму

посидільницю журу.

Ся стара, погана відьма

тут сиділа цілу ніч

і зміняла своїм чаром

кожду думку, кожду річ.

Кождий мебель був мій ворог,

кожда книжка - то була

п’явка, що систематично

кров і мозок мій пила.

Кожда добрість - то наївність,

кождий друг - то хижий звір,

кожда думка - то помилка,

кождий спомин - то докір.

А як свідомість болющу

сон, мов свічку, загасив,

чар її і в сонне царство

тіні дійсності вносив.

Все, що я кохав безмежно

і що зрадило мене,

все, що стратив, тут до мене

підняло лице сумне.

Молоді, гарячі сльози

тут, мов рожі, зацвіли

по стежках отих тернистих,

де колись вони плили.

Молода палкая туга,

мов жебрачка в лахманах,

все чогось іще шукала,

топчучи зарослий шлях.

Тільки віра молодая,

мов загашений огень:

купка попелу лишилась,

обгорілий, чорний пень.

І нараз пропали чари,

сонце глипнуло в вікно!..

Я прокинувся. Чи справді?

Все те ще не так давно?

Я ще не старий! Ще сила

є в руках і у души!

Ще поборемося, доле!

Ну, попробуй, задуши!

Я ще не старий! Не згинув

ще для мене жизні зміст,

хоч журба, хоч горе тисне -

ні, ще я не песиміст!

Ходить вітер по житі,

мов господар, спрокволу,

колосочки налиті

стиха хилить додолу.

І шепоче колосся:

«Вітре-брате, дай ведра,

щоб нам ціло вдалося

достояти до Петра.

Проганяй ти боками

градовії навали,

щоб не стерлись над нами,

щоб ми марно не впали.

Отрясай з нас щоднини

пажерливі комахи,

най годуються ними

ті співучії птахи.

Дай нам спіти, нависнуть,

стебло луком най гнеться,

аж серпи тут заблиснуть,

жнивна пісня поллється.

Дай на копи погоду

і погоду на спряток,

щоб в селянську господу

ввійшли втіха, достаток».

Ходить вітер по житі,

мов