На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький
- Одже ж ви, отець Зіновій, мабуть, мене не впізнаєте, бо давно мене бачили. Я Левко Гнатович Літошевський.
- А, Левко! То-то я придивляюсь до вас і бачу, що ви мені трохи по знаку! Я вас як бачив ще хлопцем, то потім не бачив вас і до цього часу. Як ви підбільшали й вилюдніли, вже навіть змужніли! Зовсім стали чоловіком, та ще й здоровим поставним чолов'ягою, вдалися в Літошевських, - говорив отець Зіновій, запрошуючи родича в покої. - От і спасибі вам, що ви не цураєтесь родичів і таки родаєтесь з нами, не так, як ваш панотець, що од нас ніби одцуравсь.
- Коли ж ми далеко од вас живемо. Не диво, що мій панотець не їзде до вас в гості. А от, як тільки я перечув через людей, що Флегонт Петрович приїхав до Києва, то зараз і пішов до його з одвідинами, - говорив гість на ході, вступаючи в прихожу.
Отець Зіновій запросив гостя в світлицю. В світлиці поралась матушка, саме стирала з фортеп'яна порох. Вона вгляділа гостя й зараз впізнала ного.
- А! Левко! Слихом слихати - в вічі видати! Як ви виросли та вилюдніли! Я вас одразу впізнала, хоч бачила вас ще хлопцем. Ви з лиця мало й змінились, - промовила Ольга Павлівна, пильно оглядаючи гостя.
Левко Гнатович стояв серед світлині, рівний станом, широкоплечий, височенький на зріст та гарний з лиця. Він і справді скидався на Флегонта Петровича і постаттю, і лицем, тільки був дуже русявий, навіть білявий, з темно-русою борідкою та з ясними русими вусами. Але в його очі були темно-карі, достоту такі, як і в Флегонта Петровича. Тільки на вдачу він був веселий, говорючий, верткий та жвавий, багато жвавіший, ніж Флегонт Петрович.
- Сідайте ж та розказуйте за себе, за вашого панотця, за вашу матір, - просила матушка.
Левко Гнатович розказав за свого батька, за матір, розказав, що він вже на третьому курсі, вчиться на доктора і їде до батька на вакації. Але по дорозі заїхав побачиться і з ріднею, і з Софією Леонівною, бо вона запрошувала його доконечно заїхати на село й подивиться на її житло десь в школі, чи що.
- А де ж та школа? - нарешті спитав гість. - Цікаво б побачить, як там примостилась Софія Леонівна.
- Та вона ще не в школі, а пробував тим часом у нас, бо школа ще й досі не опоряджена, - сказав отець Зіновій.
- От тобі й на! - прохопивсь студент. - А я оце приїхав на гастролі в Микитяни, бо й я ж трохи артист. Я співаю в українському хорі Лисенка й часом виступаю на його концертах навіть в солах. Та й в оперному хорі я беру уділ вряди-годи.
- Ви ж наш гість і родич, такий самий, як і Флегонт Петрович, - сказала матушка. - Побудьте і в нас на гастролях. Це вам не завадить.
- Де ж це вони ділись, що їх обох не видко? Може, кудись поїхали в гості? - спитав Левко Гнатович.
- Та там десь у садку Флегонт чисте рушницю. Оце хоче йти полювать на качок, - сказав отець Зіновій. - Ходім лиш у садок, то й побачитесь з ним.
Вони усі повставали й пішли в садок. За хатою під старою гіллястою грушею дулею на лавці сидів Флегонт Петрович, а на столі лежала рушниця. Софія Леонівна ходила по стежці й ніби марила про щось на самоті.
- То це ви приїхали? Я чув, що загуркотіло в дворі, і думав, що, певно, приїхав якийсь сусід батюшка, та й не дуже цікавивсь, - сказав Флегонт Петрович, цілуючись з гостем. - Соню! - гукнув він просто в гілля. - А ходи лишень сюди! Приємного гостя маємо.
Прийшла Софія Леонівна і, вглядівши гостя, аж руки зняла вгору з дива.
- А! Левко! Таки додержали свого слова! - аж гукнула вона, йдучи доріжкою, і приспішила ходу, неначе підтюпцем побігла назустріч паничеві.
Левко Гнатович вхопив її за обидві руки й тряс їх довго-довго. Було знать, що в їх єднання та братерство було велике й щире.
- Ото яка шкода, що ми не можемо привітать вас у себе, в своїй дачі, цебто в школі! - сказала Софія Леонівна, примостившись на вузькій лавці рядочком з гостем.
- То вітатимете мене от тутечки під грушею. Хіба ж отут погано? Надісь тут краще, ніж там у вашій школі. А ви вже й забідкались? Га? Еге, так? - сказав гість.
При цих словах він ляпнув її в жарти по руці, що лежала на столі.
Софія Леонівна осміхнулась і з смішками зирнула на матушку: дивіться, мовляв, які в його дурницькі молодечі жарти! Але по її веселих очах було знать, що такі жарти припадають їй до вподоби.
Софія Леонівна розбалакалась з молодим студентом, жартувала, реготалася. Він докладав жартів і вряди-годи смикав її за руку, неначе залицявсь до неї або й женихався в жарти…
Поважний передніший тон у Софії Леонівни десь зник. Під грушею сиділа й теревені справляла з молодим хлопцем неначе не та поважна панія, що приїхала в дім отця Зіновія, а якась інша, і весела, і жартовлнва, що любе й жартувать з хлопцями, а може, й лицятись. Вважлива та кмітлива матушка зараз постерегла ятрівчині норови і вдачу своїм жіноцьким тонким розумом.
- Чи це ви, Флегонте Петровичу, йдете на полювання? Коли йдете зараз, то й мене візьміть з собою. Я люблю швендять по луках, - сказав перегодя гість.
- Хіба з ломакою підете на качок, бо в мене нема другої рушниці, - обізвавсь Флегонт Петрович.
- Та в мене в коморі десь валяється негоденна стара рушниця, - обізвався отець Зіновій. - Держу про всякий випадок: на злодіїв та розбишак, а то й на скажених собак. Часом лякаю ворон на вербах, бо ці хижі хапуни як занадяться в оселю, то помаленьку так і вищезнуть курчата й каченята.
- От і добре. Задля такого вловчого, як я, заваляща рушниця саме підхожа, - сказав гість.
Отець Зіновій пішов через двір до комори; забрязкав ключами, трохи потовкся та понишпорив у коморі. Щось звалилось і брязнуло об поміст; і незабаром вийшов на сонце з дверей комори, неначе з чорної продухвини, отець. Зіновій з старою заіржавілою, але добрящою рушничкою.
В садок поприбігали діти. Левко почав гратись з ними