На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький

Столова аж гу­ла од ве­се­лої роз­мо­ви та ди­тя­чо­го ще­бе­ту. Гор­нич­на Мот­ря стов­би­чи­ла в две­рях, розг­ля­да­ючи гос­тей, і слу­ха­ла та кміти­ла з ціка­вості за всім, не­на­че то наїха­ли якісь ви­сокі осо­би або князі. Навіть ку­хо­вар­ка Ївга, вже до­ход­жа­ла дівка, не втерпіла: вско­чи­ла в по­кої й зир­ну­ла на гос­тей за сто­лом, ще й трош­ки пос­то­яла та пос­лу­ха­ла їх роз­мо­ву.

Але нап­рикінці чаю ма­ленькі за­водіяки по­ча­ли пус­ту­ва­ти й за­во­диться. Один ки­нув в жар­ти на Пет­руш­ку шма­точ­ком па­ля­ниці; Пет­руш­ка пож­бу­рив на йо­го ло­жеч­кою; йо­го сусіда, ма­ленький Ан­тось, нес­подіва­но лус­нув Пет­ру­шу по го­лові. Діти за­ве­ли­ся й по­ча­ли га­ла­су­ва­ти, так що до­ве­лось роз­бо­ро­нять їх. Усі підня­ли регіт, навіть гор­нич­на й Ма­ша ре­го­та­ли­ся в две­рях. Ця ма­ленька ди­тя­ча при­го­да оче­ви­дяч­ки ба­ви­ла всіх. Після чаю усі по­си­па­лись з-за сто­ла в світли­цю. Ма­туш­ка од­чи­ни­ла фор­теп'ян. Фле­гонт Пет­ро­вич по­чав співа­ти. Отець Зіновій прис­тав до йо­го в ду­еті з «За­по­рож­ця за Ду­наєм». До­ки поспіла ве­че­ря, во­ни все співа­ли, не­на­че не мог­ли наспіваться. Обидві панії спо­чат­ку за­люб­ки слу­ха­ли їх співи та гарні гучні го­ло­си. Але зго­дом ці нев­га­ва­ючі ра­зу­разні співи ос­то­гид­ли їм. Во­ни повс­та­ва­ли й пішли на про­гу­лян­ня в са­док. Діти по­си­па­лись за ни­ми, мов ове­ча­та на ви­пас, і ки­ну­лись біга­ти і нав­за­во­ди, і ско­ком, і рис­тю, і нав­ви­пе­ред­ки по дов­гих доріжках вздовж і впо­пе­рек сад­ка, до­ки Мот­ря не пок­ли­ка­ла їх усіх ве­че­рять. Ар­тис­ти ще дов­го співа­ли вся­ких ук­раїнських пісень та ро­мансів, які во­ни ко­лись виспіву­ва­ли, був­ши в семінарії. Співа­ли, до­ки пох­рип­ли, і врешті за­мовк­ли. Од тих співів їм аж їсти схотілось.

Флегонт Пет­ро­вич ще змал­ку лю­бив співи, як люб­лять їх сільські хлопці та дівча­та, що ладні виспіву­вать та роїть пісень з ран­ку й до ве­чо­ра. Він скінчив на­уки в Київській семінарії й за­раз по­дав­ся до Пе­тер­бур­га до кон­сер­ва­торії до­бу­вать собі та­ла­ну. По­етич­ний на вда­чу, він усе ма­рив за да­лекі південні теплі краї: йо­му сни­лись і при­вид­жу­ва­лись уяв­ки пальми та маг­нолії десь на бе­ре­гах синього мо­ря. Але якась не­пе­ре­мож­на си­ла тяг­ла йо­го на сум­ну північ, де мож­на бу­ло нав­читься співать в кон­сер­ва­торії й вий­ти на ар­тис­та. Батько йо­го ди­яко­ну­вав поб­ли­зу, за Рос­сю в Канівщнні, і не пус­кав йо­го їха­ти в та­ку да­леч. Ма­ти пла­ка­ла й не згод­жу­ва­лась, щоб він ішов в світи на од­чай бо­жий, ку­ди він їхав ніби нав­ман­ня та на­осліп, не зна­ючи на­пев­но, чи вий­де щось пу­тя­ще з йо­го на­уки. Але він на­ва­живсь їхать, намігся і та­ки пос­та­вив на своєму. Брат йо­го, вис­та­рав­шись на свя­ще­ни­ка й оже­нив­шись ба­га­тенько, став йо­му до по­мочі, по­си­лав йо­му вря­ди-го­ди гроші на про­жи­ток, до­ки він до­був собі че­рез свою пад­ко­витість до на­уки чи­ма­лу сти­пендію од кон­сер­ва­торії й вис­та­равсь на ар­тис­та.

Вже смер­ком, як над­ворі по­ночіло, ма­туш­ка зап­ро­си­ла гос­тей на ве­че­рю. Після ве­чері, як най­мич­ки по­ра­лись в гор­ни­цях та при­би­ра­ли з сто­ла, Ївга всту­пи­ла в по­кої й спи­та­ла в ма­туш­ки, чи кли­кать Ма­шу на ве­че­рю в пе­кар­ню.

- Як ти упо­ра­лась ко­ло печі, то сідай­те ве­че­рять та й Ма­шу клич­те, - ска­за­ла ма­туш­ка.

Ївга побігла в са­док і пок­ли­ка­ла Ма­шу ве­че­рять. Не­ве­ли­ка на зріст, але ши­ро­ченька й си­тенька, бо тро­хи спас­лась на добрій харчі, Ївга бу­ла на взір не­по­га­на, круг­ло­ви­да, з кир­па­тим но­си­ком, з чор­ни­ми товс­ти­ми кісьми та чор­ни­ми рівни­ми й дов­ги­ми бро­ва­ми. Тільки ма­ленькі чорні оч­ки бу­ли надз­ви­чай­но ро­зумні й гострі, і такі блис­кучі, не­на­че во­ни бу­ли криш­та­леві. Во­на бу­ла ціка­ва, ро­зум­на й гост­ра на язик. Жва­ва та кмітли­ва, во­на своїм ро­зу­мом од­ра­зу втя­ми­ла ку­хо­варську на­уку, вміла спек­ти й зва­ри­ти, але бу­ла пал­ка на вда­чу, лай­ли­ва й ду­же оп­риш­ку­ва­та. Слу­жи­ла во­на в ма­туш­ки вже дав­но: спо­чат­ку бу­ла за гор­нич­ну, а потім і за ку­хо­вар­ку. Ма­тушці во­на при­па­да­ла до впо­до­би, бо нічо­го не зачіпа­ла і вміла са­ма зго­ту­вать усякі пот­ра­ви.

Маша ввійшла в пе­кар­ню. Стіл вже був приб­ра­ний. Ївга по­ра­лась ко­ло горшків. Мот­ря розк­ла­да­ла лож­ки. Не­за­ба­ром увійшов най­мит Лев­ко, ви­со­кий, чор­ня­вий, жва­вий та язи­ка­тий, незгірше Ївги, а за ним несміли­во всту­пив най­мит­чук Пет­ро, по­го­нич ко­ло плу­га.

- Ой, ка­кое ж тут у вас свинст­во в кух­не! - стрельну­ла од­ра­зу Ма­ша, ще й спідню гу­бу за­ко­пи­ли­ла.

Вона го­во­ри­ла міша­ною мо­вою, міша­ючи до­ку­пи ве­ли­ко­руську й ук­раїнську мо­ву, як го­во­рять в Києві міща­ни, і вже нех­ту­ва­ла ук­раїнською мо­вою, ніби­то сільською.

Наймити й Мот­ря осміхну­лись. Во­ни тер­лись, м'ялись ко­ло сто­ла, і їм оче­ви­дяч­ки бу­ло ніяко­во пе­редніше од Маші сіда­ти за стіл. Ма­ша по­ход­жа­ла по хаті, ніби справді якась пан­на з ку­де­лею чор­но­го во­лос­ся на го­лові. Слу­гам уяв­ля­лось, що до їх ви­пад­ком зас­ко­чи­ла в пе­кар­ню на ве­че­рю по­се­со­ро­ва мен­ша доч­ка, на кот­ру Ма­ша тро­хи ски­ну­лась з ли­ця і чор­ни­ми бро­ва­ми, і гост­реньким дов­геньким ви­дом.

- Де ж та сви­но­та? Чи в хаті, чи в лю­дях? - одріза­ла Ївга.

- А вер­но в ха­ти! Как здесь у вас не­ха­ра­шо! И по­ла нет! - нес­лась чванько­ви­та Ма­ша.

- Ба є! Хіба ж ви не ба­чи­те? Он­деч­ки! - ска­за­ла Ївга, тик­нув­ши ру­кою на піл ко­ло ле­жан­ки.

- Нет, вот этой пол! - ска­за­ла Ма­ша й навіщось ко­пирс­ну­ла діл кінчи­ка­ми че­ре­виків, став­ши навш­пиньки. - Сов­сем, как у хох­лов, му­жи­ков. В Ки­еве в на­шей кух­не есть пол, и хо­ро­ший пол з ду­би­ны,

Але Ма­ша тільки дер­ла но­са. В їх, у Києві, пе­кар­ня бу­ла тісна, як ми­ша­ча но­ра, тим­ча­сом як в ма­туш­ки пе­кар­ня бу­ла прос­тор­на, світла, з об­ра­за­ми на по­куті, на ко­то­рих Ївга по­чеп­ля­ла свої два пус­товітівські руш­ни­ки, зат­кані чер­во­ни­ми та синіми сму­га­ми та взор­ця­ми.

- Где же мне са­диться? - спи­та­ла Ма­ша по­ра­ди, ніби в стін, ще й за­пи­ша­ла гу­би.

- Де хо­че­те, там і сідай­те; хоч і на по­куті. Сідай­те на по­куті, он та­меч­ки під об­ра­за­ми. А хлопці ся­дуть за сто­лом, - по­ряд­ку­ва­ла Ївга.

Маша пурх­ну­ла на по­ку­тя й сіла, за­пи­шав­шись. Най­ми­ти все туп­ця­ли ко­ло по­лу й на­че не насмілю­ва­лись ру­шить з місця й сісти по­руч з Ма­шею за стіл. Лев­ко зго­дом якось-та­ки наб­рав­ся сміли­вості, але при­мос­тив­ся ос­то­ронь, да­ле­ченько од Маші на дру­го­му кінці сто­ла. Най­мит­чук при­мос­тивсь попліч з ним. Гор­нич­на Мар­та, хоч бу­ла в'юнка та зруч­на дівчи­на, сіла теж ос­то­ронь, ко­ло їх ря­доч­ком. Ма­ша стов­би­чи­ла на по­куті, ніби зу­мис­не ок­ре­ме по­сад­же­на. Хлоп­цям усе зда­ва­лось, що за стіл сіла якимсь ви­пад­ком по­се­со­ро­ва доч­ка, пан­на Мальвіна, і во­ни усе щу­ли­лись, зир­ка­ли на неї спідло­ба й їли мовч­ки. Тільки сміли­ва Ївга при­мос­ти­лась пе­ред сто­лом на ос­лоні поб­ли­зу