На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький

Школа сто­яла над чи­ма­лим ви­го­ном, об­го­род­же­на час­то­ко­лом з вер­би­ни. Пе­ред шко­лою ко­ло хвіртки рос­ли дві здо­рові вер­би, а тре­тя рос­ла на причілку, але увесь ого­род ко­ло шко­ли пус­ту­вав, не­на­че то бу­ла то­ло­ка. Ого­род дар­му­вав, бо грунт був піску­ва­тий, не при­дат­ний під ого­ро­ди­ну.

Усі ввійшли у шко­лу, ог­ляділи здо­ро­ву, дов­гу й світлу кімна­ту з оле­ог­рафічним царським порт­ре­том на стіні, з ста­рим, сли­ве чор­ним здо­ро­вим об­ра­зом у кут­ку й з ку­пою по­мальова­них парт, скла­де­них од­на на од­ну в кут­ку за­ли сли­ве до стелі. Ог­ляділи й дру­гу, мен­шу, кімна­ту, що бу­ла приз­на­че­на зад­ля їх спо­чи­вальні. Ма­ша пе­редніше за все ог­ляділа піч у тісненькій пе­карні. Кімна­ти бу­ли ви­сокі, вікна бу­ли здо­ро­вецькі, але стіни бу­ли об­ко­лу­пані, за­ма­зані та ви­терті од ни­зу шко­лярськи­ми спи­на­ми, не­на­че ту­ди за­га­ня­ли ху­до­бу та вівці і ху­до­ба обш­мульга­ла стіни бо­ка­ми та зах­виська­ла за­ма­за­ни­ми хвос­та­ми. На по­мості бу­ло тро­хи не на па­лець гря­зю­ки, так що й до­щок бу­ло не знать. Об­лу­па­па сте­ля ски­ну­лась на підрі з до­щок десь у ко­морі або в во­зовні. На гру­бах чорніли роз­ко­ли­ни зав­ширш­ки в па­лець, а од груб тхну­ло яко­юсь зга­ря­ти­ною, сма­ля­ти­ною й са­жею.

- Школа ви­со­ка й світла. Як її оче­пу­рить та опо­ря­ди­ти, то вий­де ве­се­леньке літнє жит­ло, - сказав Фле­гонт Пет­ро­вич. - Взим­ку вчи­телі си­дять тут у ко­ло­шах, але те­пе­реч­ки, хва­лить бо­га, літо.

- Авжеж, кімна­ти прос­тор­ненькі й світлі. Я не ду­же-то звик­ла до арис­ток­ра­тич­ної обс­та­ви й з охо­тою лад­на осе­литься на який­сь час і в та­ко­му житлі, - обізва­лась Софія Ле­онівна, обер­нув­шись до гос­по­дині, але по очах її бу­ло знать, що во­на тро­хи ніби зас­му­ти­лась. Во­на хоч бу­ла лібе­рал­ка й де­мок­рат­ка, але ж тільки книж­ко­ва й те­оре­тич­на, як міська лю­ди­на. До прак­тич­них справ во­на ще не прик­ла­да­ла своїх по­на­чи­ту­ва­них та десь по­чу­тих те­орій та й не ду­же ква­пи­лась до цього.

Хазяйка з цікавістю слідку­ва­ла за кож­ним ру­шен­ням, за кож­ним сло­вом сто­лич­ної панії й за­ува­жи­ла, що во­на по­во­ди­лась у всьому прос­то, на­ту­рально - і в роз­мові, і в ру­шен­нях.

«Одже ж моя ятрівка по­во­диться зовсім-та­ки прос­то й при­родньо, як по­во­дяться сього­часні мо­лоді па­нян­ки-лібе­рал­ки. Це мені при­па­дає до впо­до­би. З цією бра­то­вою й са­ма не­са­мохіть якось по­во­диш­ся прос­то, на­ту­рально, без ост­ра­ху чимсь се­бе осо­ро­ми­ти, чимсь собі пош­ко­дить пе­ред нею», - ду­ма­ла ма­туш­ка, без­пе­рес­тан­ку кмітя­чи та на­зи­ра­ючи за сто­лич­ною гос­тею.

Ольга Павлівна Літо­шевська не бу­ла ста­росвітська прос­та ма­туш­ка, але не бу­ла й но­восвітська. Во­на бу­ла лю­ди­на пе­рехідно­го ча­су, вчи­лась у повіто­во­му місті в не­ве­лич­ко­му пансіоні, тро­хи вміла гра­ти на фор­теп'яні й сил­ку­ва­лась, щоб вдер­жаться в усьому на ви­щих східцях культур­ності, не спус­ти­тись низько та не спрос­титься, як спро­щується й не­доб­рохіть спус­кається низько ба­га­то ма­ту­шок і навіть паній-діди­чок по се­лах.

- Чи чуєш, Фле­гон­те, яка го­лос­на лу­на йде в оцій по­рожній світлиці? Як го­лос гу­чить та гу­де! Аж лу­нає попід сте­лею! - ска­зав отець Зіновій.

- Ото як­би го­лос так лу­нав у те­атрі, як оту­теч­ки в по­рожній школі! Аж не­на­че самі стіни гу­чать та гу­ка­ють! - го­во­рив ар­тист.

І справді, в по­рожній школі не­на­че гу­ли стіни й лу­на­ли сво­ло­ки од го­лос­ної роз­мо­ви. Діти ввірва­лись і собі в шко­лу, розбігли­ся по кімна­тах, кри­ча­ли, ре­го­та­лись. Шко­ла за­гу­ла, ніби ожи­ла, аж од­ляс­ки йшли по сінях, по стінах та по пе­карні. О. Зіновій завів якоїсь пісні. Йо­го чу­до­вий ни­зо­вий, але гуч­ний бас за­гув і приг­лу­шив ди­тя­че го­лос­не ще­бе­тан­ня. Ар­тист спро­бу­вав якусь ру­ла­ду на ви­со­ких но­тах. Но­ти не­на­че фон­та­ном бриз­ну­ли по усіх за­кут­ках. Отець Зіновій пус­тив ни­зо­вим ба­сом якесь; го-го-го! І йо­го го­лос не­на­че по­ко­тивсь, як грім попід хма­ра­ми. А діти й собі по­ча­ли дзяв­кать, ве­ре­щать та пе­рек­рив­ля­ти стар­ших. Шко­ла не­на­че зак­ле­котіла гу­ка­ми.

- Цур вам! пек вам! Пе­рес­таньте ве­ре­щать! В ме­не вже аж у ву­хах шкре­бе! - крик­ну­ла ма­туш­ка на всю прос­тор­ну світли­цю і ще й собі не­доб­рохіть до­да­ла кри­ку та зи­ку.

Вона бу­ла слаб­ка на нер­ви, не змог­ла дов­ше ви­дер­жа­ти ди­тя­чо­го ля­щан­ня й ве­ре­щан­ня й мерщій вибігла з шко­ли.

А шко­ла аж гу­ла, аж дзвеніла. Ар­тист за­тяг арію й за­люб­ки виспіву­вав її, ніби сам ми­лу­вав­ся міццю й гучністю сво­го ок­са­ми­то­во­го горьово­го ба­са. Дітям ця крик­ли­ва іграш­ка бу­ла ду­же спо­доб­на. Во­ни хо­ва­лись по­за гру­ба­ми в су­точ­ках та попід пар­та­ми і все ве­ре­ща­ли, пе­ре­гу­ку­ва­лись та згу­ку­ва­лись од­но з од­ним, не­на­че по­гу­би­лись десь в лісі або в гаї. Ар­тист ви­ти­нав свій спів, не­на­че й не чув ди­тя­чо­го ля­щан­ня. Отець Зіновій по­тя­гу­вав ни­зо­вим ба­сом якесь го-го-го! Шко­ла спов­ни­лась гу­кан­ням, та­ким без­лад­ним та не­до­лад­ним, не­на­че хтось одс­ло­нив віко в фор­теп'яні й лу­пив з усієї си­ли по клавішах ку­ла­ка­ми або ло­ма­кою. Оче­ви­дяч­ки, діти ба­ви­лись ля­щан­ням, як ба­ви­лись і старші.

Софія Ле­онівна сто­яла се­ред світлиці, об­си­па­на, ніби по­си­пальни­ка­ми на но­вий рік, тим га­ла­сом і згу­ка­ми. І тільки осміха­лась, її цупкі нер­ви ви­дер­жу­ва­ли цей га­лас співаків, розд­ра­то­ва­них гучністю по­рожніх гор­ниць. Їй на од­ну хви­ли­ну навіть уяви­лось, що во­ни всі або знавісніли, або й по­ка­зи­лись, ки­нув­шись на якісь чу­дер­нацькі співові жар­ти.

Нарешті й Софії Ле­онівні ос­то­гид той чу­дер­нацький нес­подіва­ний кон­церт. Во­на вий­шла з шко­ли й по­ча­ла роз­мов­лять з ма­туш­кою. Тим ча­сом жва­ва Ма­ша ог­ляділа піч, наг­ляділа дірки й заш­ка­лу­би­ни, вид­ря­па­лась з сінців по старій хисткій дра­бинці на го­ри­ще, вгляділа в ле­жа­ку щіли­ни й роз­ко­ли­ни, не­без­печні для бу­дин­ку, і за все роз­ка­за­ла гос­по­дині.

В той час співу­ни, на­ве­ре­щав­шись до­нес­хо­чу, по­ви­хо­ди­ли з шко­ли. Отець Зіновій обіцяв знов пос­ла­ти в во­лос­ну уп­ра­ву й на­га­дать во­лос­но­му, щоб ла­го­див шко­лу як-мо­га швид­ше.

- А ходім он на той горб! По­ба­чиш, Со­ню, яка ту­теч­ки чу­до­ва місци­на, та ще й ду­же при­дат­на до вловів. От де вло­ви на ка­чок та во­дя­не птаст­во, так-так!

- Ну, за твої вло­ви мені бай­дужісінько, - обізва­лась Софія Ле­онівна, - про ме­не хоч би їх і не бу­ло. А ко­ли місци­на доб­ра й при­дат­на для цієї нісенітниці, то я з цим те­бе поз­до­ров­ляю.

Чимале се­ло роз­ки­ну­лось на ви­со­ченько­му бе­резі річеч­ки Кам'янки, кот­ра зва­лась так, пев­но, тим, що на­ни­зу по­над бе­ре­га­ми ви­ти­ка­лись по­де­ку­ди каміню­ки, і са­ма Кам'янка не­да­леч­ке за се­лом вли­ва­ла­ся в Рось се­ред скель. З чи­ма­ло­го ви­со­ченько­го взгір'я да­ле­ко за се­лом мріли гор­би, вкриті лісом і по­виті ніби імлою. Між гор­ба­ми на ши­рокій ни­зині лисніла чу­до­ва річеч­ка, по­де­ку­ди обс­тав­ле­на вер­ба­ми та осо­ко­ра­ми. А