На гастролях в Микитянах - Нечуй-Левицький

по дру­гий бік се­ла розс­те­ля­лась в ши­ро­ких роз­ло­жис­тих до­ли­нах ни­зи­на, скільки ся­га­ло око, по один бік об­ра­мо­ва­на не­ви­со­ки­ми гор­ба­ми, за­рос­ли­ми ста­рим лісом. Зе­лені роз­ло­жисті лу­ки та сіно­жаті розс­те­ля­лись, не­на­че зе­ле­ний ок­са­мит. По лу­ках ви­лась га­дюч­кою Кам'янка. Скрізь на лу­ках лисніли мо­чарі та пле­са, зе­леніли ніби по­роз­ки­дані нарізно ве­ред­ли­вою ру­кою кущі вер­бо­ло­зу та ку­пи вільхи. Де-не-де ви­га­ня­лась вго­ру ку­па ви­со­чез­них осо­корів, не­на­че на зе­леній ни­зині вис­ли ве­ле­тенські хра­ми, по­виті імлою.

- Он, Со­ню, ба­чиш оті пле­са, об­рослі навк­ру­ги осо­кою, оче­ре­том, та­тарським зіллям та ку­ща­ми вер­бо­ло­зу? Отам ка­чок та во­дя­них ку­ро­чок! Ча­сом, як бу­ло наг­ляд­жу цілу зграю та як та­рах­ну з руш­ниці, то так тобі не­на­че ціле пле­со затріпо­че крильця­ми, за­ше­лес­тить в осоці і вмить шуг­не вго­ру! - за­го­во­рив ар­тист.

- Ну, не бре­ши-бо! Так-та­ки ціле пле­со зня­лось би та й по­летіло вго­ру під не­бе­са, - ска­за­ла Софія Ле­онівна. - Це в те­бе, надісь, в уяві гра­ють дикі кач­ки ціли­ми згра­ями.

Матушку цей вис­лов, зовсім не сто­лич­ний, тро­хи за­со­ро­мив. Во­на спус­ти­ла вії на очі, бо бу­ла делікат­на на вда­чу і своєму от­цеві Зіновієві цього зро­ду не ска­за­ла б.

- Ой, ко­ли б ти са­ма по­бу­ва­ла там та по­ба­чи­ла на свої очі! Ти б тоді са­ма пе­ресвідчи­лась, що то­му прав­да, - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич, - здійметься ніби ціле пле­со вго­ру, і в од­ну мить од­на кач­ка - ляп з не­ба в во­ду! то знов дру­га кач­ка - свись в осо­ку або в оче­рет! А со­ба­ка за­раз пуць у во­ду! А далі…

- Заразом аж в три кач­ки влу­чав? - спи­тав з ди­ва отець Зіновій.

- Атож! Це бу­ває, та ще й час­тенько, - чва­нив­ся Фле­гонт Пет­ро­вич, - он там, ген-ген, аж ко­ло то­го дальшо­го се­ла, ба­чиш, мріє в імлі зе­ле­на сму­га! Отам ка­чок! Я ча­сом за­ра­зом стріляв та­меч­ки по три кач­ки.

Софія Ле­онівна шу­ка­ла тієї сму­ги і вти­ри­ла очі вда­леч, не­на­че во­на хотіла вглядіти ті три кач­ки, що ко­лись заст­ре­лив її чо­ловік, влуч­ний та мет­кий стрілець. Але во­на нічо­го не вгляділа. За ши­ро­кою ни­зи­ною мріло в вер­бах да­ле­ке се­ло, не­на­че по­то­па­ло в зе­ле­но­му морі; і тільки дзвіни­ця та ба­ня на церкві ви­ри­на­ли з тієї гу­ща­ви­ни. А за тим се­лом знов на зак­руті річки лисніли лу­ки та мок­рачі, а за ни­ми в сизій да­лечі на гор­бах бов­ваніла дідицька клу­ня в Ма­зе­пин­цях, в давній маєтності гетьма­на Іва­на Ма­зе­пи, і стриміли ряд­ки то­поль кру­гом то­ку, не­на­че на­ти­кані ту­рецькі міна­ре­ти навк­ру­ги ве­ли­чез­но­го при­сад­ку­ва­то­го східно­го хра­му. А побіч тих горбів знов десь ви­ти­ка­лась з верб ви­со­ка дзвіни­ця й лисніла про­ти сон­ця хрес­том, не­на­че хтось ки­нув блис­ку­чу зіроч­ку на си­зе вер­ховіття верб і во­на за­че­пи­лась і ми­готіла, аж в очі різа­ла. Уся зе­ле­на ни­зи­на бу­ла за­ли­та ти­хим вечірнім чер­во­ну­ва­тим промінням. Яким спо­коєм по­ди­ха­ло з тієї ши­ро­кої зе­ле­ної ни­зи­ни! Яким теп­лом та доб­ром повіва­ла та зе­ле­на місци­на з лу­ка­ми та га­ями! По­ду­мав би, що в цій пре­хо­рошій мирній та тихій країні ніко­ли не крап­ну­ла й крап­ля людської крові. А тим ча­сом скільки там бу­ло її про­ли­то! Скільки тру­пу ук­ри­ва­ло ті ок­са­ми­тові зе­лені лу­ки та сіно­жаті в цьому осе­ред­ку Ук­раїни!

Через тин най­мич­ка гук­ну­ла, що вже за­кипів са­мо­вар. Уся ком­панія ру­ши­ла з шко­ли до гос­по­ди і, пе­релізши че­рез пе­ре­лаз, дов­гим ря­доч­ком по­тяг­ла­ся че­рез бо­роз­ну по кар­топлі та про­ди­ра­лась стеж­кою крізь ви­со­ку стеб­лис­ту міша­ни­цю, що ся­га­ла попід пах­ви. Усі вер­та­лись в ве­селій, радісній нап­раві. Діти по­ши­лись в міша­ни­цю, не­на­че пірну­ли, і бігли, аж виб­ри­ку­ва­ли. В по­ко­ях усі вікна бу­ли по­од­чи­нені. На по­дов­жас­то­му столі в сто­ловій па­ру­вав са­мо­вар.

- Де це ділась моя со­ба­ка? Мо­же, по­вер­ну­ла на­зад до­до­му до Києва? - зга­дав Фле­гонт Пет­ро­вич. - Во­на ж не бігла за на­ми до шко­ли?

Він од­чи­нив двері в спо­чи­вальню. На па­ра­довім ліжку гос­по­дині ви­вер­нув­ся се­тер, утк­нув­ши го­ло­ву в по­душ­ки, і спав, зап­лю­щив­ши очі, аж ла­пи прос­тяг.

- Он де він! Пев­но, на­то­мив ніженьки в до­розі, як біг за по­воз­кою, а те­пер од­по­чи­ває. Ізнемігся бідо­ра­ха та здо­ро­жив­ся. Спить, аж хро­пе! - ска­зав отець Зіновій.

- Пішов! - крик­нув Фле­гонт Пет­ро­вич на се­те­ра й штовх­нув йо­го в бік.

Сетер по­тяг­ся на м'яко­му ліжку, позіхнув і для­во зліз до­до­лу, не­на­че зас­па­на ди­ти­на. На по­душ­ках чорніла пля­ма од йо­го го­ло­ви. На ук­ри­валі бу­ло знать за­ма­за­не й за­пас­куд­же­не пи­лом місце. Ользі Павлівні цей вчи­нок ви­пе­ще­но­го пансько­го пса оче­ви­дяч­ки не при­пав до впо­до­би. Во­на на­су­пи­лась.

- Видно, що спаніла со­ба­ка! Лю­бе спа­ти не в со­ломі або в хми­зу, а на м'якеньких по­душ­ках, - по­жар­ту­вав отець Зіновій.

- Ото Фле­гонт Пет­ро­вич так зу­чив йо­го: лізе та й лізе сліпцем на по­душ­ки й за­ма­зує мені постіль, - обізва­лась Софія Ле­онівна.

- Одже ж не пішов до на­ших со­бак у двір, бо міський: пев­но, не хо­че єднаться та вес­ти ком­панію з сільськи­ми бар­бо­са­ми, - жар­ту­вав отець Зіновій. - Не дур­но ж при­ка­зу­ють: «сільське ди­тят­ко, а міське те­лят­ко - то все од­но», що­до роз­вит­ку го­ло­ви.

- Я люб­лю со­бак, бо люб­лю вло­ви, а моя Со­ня на­томість лю­бе котів. Завж­ди в неї два ко­тя­ки ле­жать на столі за обідом і з жа­до­бою пант­ру­ють на пе­че­ню, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич.

Матушка за­си­па­ла чай і поп­ро­си­ла усіх сіда­ти за дов­гий стіл. Усіхдітей по­са­до­ви­ли ря­доч­ком. Софія Ле­онівна сіла ко­ло сво­го Пет­руш­ки, щоб на­поїти йо­го чаєм і на­го­ду­вать. За чаєм пішла ве­се­ла роз­мо­ва. І гос­тям бу­ло приємно, і гос­по­дарі бу­ли оче­ви­дяч­ки раді гос­тям. Ма­туш­ка, на­ли­ва­ючи та по­да­ючи чай, роз­пи­ту­ва­ла в Софії Ле­онівнн, де співав брат, в яких містах їм до­во­ди­лось про­бу­вать взим­ку; і Софія Ле­онівна оповіда­ла за все, го­во­ри­ла ро­зум­но й ціка­во, навіть вря­ди-го­ди жар­ту­ва­ла.

«Приємна й ве­се­ла лю­ди­на оця моя ятрівка, і знать не гор­до­ви­та, по­во­диться з усіма над­то прос­то, не гне кир­пи пе­ред на­ми, се­лю­ка­ми: лю­ди­на привітна, ве­се­ленька й просвіче­на. Од­же й мені бу­де приємно поб­ра­таться та поєдна­тись з нею й про­вес­ти літо в приємно­му сусідстві. Бу­де з ким роз­ва­жить се­бе роз­мо­вою в час жнив'яно­го кло­по­ту», - ду­ма­ла ма­туш­ка, пек­лю­ючись, щоб до­го­дить і гос­тям, і навіть їх най­мичці Маші, щоб бу­ла до­го­да навіть і їх се­те­рові.

- Ваша Ма­ша, пев­но, звик­ла, як міська лю­ди­на, пи­ти чай, - ска­за­ла ма­туш­ка.

- Вранці во­на п'є чай на снідан­ня, а вве­чері ні, - од­повіла Софія Ле­онівна.

- Ось я нал­лю ста­кан чаю та по­дам їй в при­хо­жу.

- Нащо ко­ло неї так панькаться! Во­на дов­го опи­на­лась, не згод­жу­ва­лась їхать на се­ло. Навіть дов­го спе­ре­ча­лась, до­ки зго­ди­лась. Не­хай, як ми нап'ємо­ся чаю, тоді, про ме­не, напійте й