Повінь - Бічуя Ніна

Добре, що не завжди таке приживається. Знову ж таки — з приводу карельських загадок (досить цікава, треба сказати, книжечка): фальшиві загадки не прижилися, умерли. Неорганічні, от у чім річ. Такої книжки про українські загадки не зустрічала. Зрештою, може, до рук не потрапляла. У нас загадки віддавна ніби віддані дітям для забавки, їм віддавна вже належать і сприймаються як дитяча гра — я над тим досі і не розмірковувала навіть.

Отож я лежала горілиць просто неба карельського, й пливла з островом по широкій онезькій воді, і дивилася у гладеньку тишу води при острівцях і в бурхливу глибину з гребенями завихреної хвилі, і думала, як тут гарно до крику безмовного, і які тут чайки біло-срібні, і які тут ріки, яких я ще не бачила, і які тут вишивки, і ікони, і різьблені наличники вікон, і як я безмірно, стосильно хочу додому, і як добре, що земля і тут, і деінде, і ще десь далі настільки прекрасна, аж від пуповини самої починаєш

боляче відчувати: як хочеш додому. Щоб там лежати горілиць — і живою, і мертвою. Щоб тільки там.

в така загадка з запитанням у карелів, загадка-лічилоч-ка; а починається словами: що таке один? І дається у різних районах Карелії два варіанти відповідей: "Один — це я". Або ою: "Один — це ніщо". Дуже припала мені до вподоби лічилочка-загадоч-ка. Один — це ніщо. Я один — це також ще ніщо... А от*..

— Денисе,— раптом виринає запитання, із глибини свідомості виринає, бо Мар'яна хотіла запитати про це давно, дуже давно — ще вранці, ще тоді, коли він так злостився на повінь, а може, й на неї, ніби це вона, Мар'яна, спричинилася до повені, наворожила чи викликала на людей ту повінь,— Денисе, а як справи з піснями твоєї матері?

Відсторонився — відразу й без роздумів — від Мар'яни, і вона злякалася, зіщулилася, знітилась, їй хотілося повернути назад своє запитання, але ж слова вже впали; вони тримались мить у повітрі й упали, як камінці, торкаючи знову спогади, повертаючи до минулого, а також і до огидного суворого ранку, коли він, Денис, уздрів воду під вікнами, до його бездіяльності й до думок про те, що не над усім людина владна. Над смертю, наприклад, і над пам'яттю теж не завжди, навіть над власними словами інколи не владна, над словами, за наслідки яких поручитися годі. Він ще далі відсунувся від Мар'яни, під саму стіну, дивився угору, над собою бачив небілену стелю, мама білила її сама завжди; що вона, ця дівчинка, запитала? Чому вона зараз, саме зараз питає про мамині пісні?

Адже кожна людина має право на якусь зовсім свою, цілком свою справу, таємницю, яку не мусить і не зобов'язана відкривати нікому в світі.

Хіба ж ні? Хіба ж вільно втручатися в усе, доторкатися до всього — якою б близькою тобі людина не була, чи мусить вона все твоє мати й для себе? . — Що ти маєш на увазі?

— Я питаю... я питаю, як з маминими піснями, чи щось вийде з твоєї ідеї, чи можна їх випустити платівкою, якби я могла, я б допомогла тобі, але ж у мене зовсім нема знайомих.

Микало десь усередині від болю й дивної хвилі нехоті — нащо вона запитала про це й говорить, говорить, щось пояснює, краще б мовчала, як безглуздо й нерозумно ці

4*

99

'жінки вміють усе руйнувати — от ніби ж сама щойно все . порятувала, повернулася до вчорашнього дня, втишила роздратування — і от маєш тобі, ні з того ні з сього,— про мамині пісні, хіба ж вона мала право зараз, саме зараз, коли там, за вікнами, повінь, а вони тут удвох були — самі, їм дарма стало до повені, до всього світу, їм було добре — та ні, коли ти ситий і ставиш на стіл таріль з яблуками, то нащо фарисействувати, і зітхати, й казати, що от як зле є на світі — десь там далеко, хто його знав де,— діти, які вмирають від голоду.

— Я ж казав тобі, що мушу сьогодні побачитися з Максимом,— він уже підвівся, усе ще дивлячись повз неї, не на неї,— здається, я ж казав тобі, що мушу з ним зустрітися, це ж якраз саме з приводу того, що ти питаєш.

Надаремно намагаючись згадати, хто ж той Максим і чи таки говорив Денис про нього раніше, вона ніяк не могла зв'язати того не знайомого для неї і через те не існуючого Максима з піснями Денисової матері.

Стрічки із записами маминих пісень — це було найвище його багатство, та саме такого слова він би не вимовив ніколи в світі, він вдавав байдужість, відчуженість, коли з тої мертвої стрічки долинав мамин хрипкуватий уже, зболілий голос, він знав, записуючи, що то — кінець, те записування. Спроба утримати щось і утривалити остаточно підказувала їм обом, що то — кінець, він нічого не говорив навіть батькові, вони писали тільки удвох, вона згадувала й згадувала, пісні приходили до неї звідкись, ще навіть ніби не з її власного життя, а з того далекого минулого, в якому вона й не існувала, з яким була зв'язана тільки прадідами і пам'яттю роду. Незлічима кількість пісень ніби утримувала її у житті, тримала, підтримувала, утримувала, і доки вона могла згадати хоча б один рядок, одну мелодію, одну навіть ноту — доти вона повинна була, могла ще жити, і тому він записував поволі, не все відразу, забобонно сподіваючись продовжити цим материне життя, продовжити спілкування з нею, яке саме тепер, в останні місяці її оюиття, стало йому неймовірно потрібним. Денис розкрив у матері такі риси, яких не помічав досі — може, вони тепер особливо різко й виразно вибралися назовні, набрали нової сили, ніби мати хотіла вихлюпнути, віддати всі запаси доброти і життєвих знань, розуміння світу й людей і поділитися ними з сином, з усіма, кого знала й кого не знала. Відчула й те його немовлене вголос бажання — син боявся уразити її, боявся напімнути, не хотів дати їй зрозуміти, що він усвідомлює й знав навіть добре про близькість кінця її життя, а вона зрозуміла або ою серцем відчула й сама запропонувала: "Запиши мої пісні, у мене щось останнім часом,— вона при тому всміхалась,— з пам'яттю гірше, починаю забувати, плутаються мелодії і тексти, слова плутаються, хто зна, поки матимеш сина, а я. онука, то й геть-чисто все забуду, колискову не змооюу заспіватщ як запишеш — послухаю сама себе та й згадаю..."

Вона вдягла чисту, майже нову сукню і була врочиста, уся зібрана й навіть натхненна, коли він перший раз почав записувати. Магнітофон був їй байдужий, вона не боялася його, тримала в долоні мікрофон, як звичне щось — те, до чого віддавна призвичаїлась у побуті, але, поглядаючи на сина, ніяковіла, тихий рум'янець узявся на щоках, і таки було те, що називається натхненням — воно прозирало з очей, з голосу, з легенького поруху уст, коли раптом забувала справді слово; траплялося так, що вона згадувала кілька варіацій однієї пісні, він дивувався, як трималися у пам'яті її ті нюанси, відтінки, і згадував мамине село, вузький потік з гір, кладку через нього, школу на пагорбі й синюваті світанки в лісі або на покосі, він знав, що навряд чи поїде тепер туди, може, колись, згодом, але таки пам'ятав,, як струмували майже під ногами хвилі веселі, чисті а він дивився па них, і до нього саме тоді прийшло напівдитяче, але зовсім виразне, якесь аж тверезе розуміння минучості людського життя й вічності самої сутності людини. Словами він би не міг тоді цього пояснити і нічого не міг сказати матері, коли вона здивувалася, що він несподівано прибіг до неї, притулився міцно, намагаючись не відпустити від себе, і нічого не сказав про дивне відчуття, що замішалося із страху, любові й радості заразом.

Мати ще жила, коли він запросив до себе приятелів, вони всі разом слухали пісні, і тоді хтось порадив Денисові, що ті пісні треба опублікувати — і тексти, й мелодії, звичайно, але для нього материні пісні — то материн голос, тексти й ноти роблять їх якимись чужими, нічиїми, зберегти їх може тільки її спів. Так почалася та спроба утривалити мамині пісні навічно, в її голосі, тепер він знав, що, може, це набагато ваоюливіше від його відкриттів власних — запатентованих чи ще не запатентованих, оплачених чи не оплачених грошима й визнанням. Тут йому не йшлося про оплату, хоча він вважав, по-діловому міркуючи, що всяка праця, навіть найменша, мусить бути оцінена, і він не мав ніколи охоти робити щось задарма, а за це він би не міг ні сподіватися, ні просити оплати, ані похвали,— йому потрібна була підтримка, щоб усе довести до кінця, він шукав людей, які могли б порадити, допомогти...

Та як не дивно — він майоюе не говорив про ті пісні з Мар'яною.

Вона тільки раз слухала їх; сиділа, потонувши в звучанні доброго голосу, який чула за життя, і їй було моторошно трохи від присутності того голосу, від його впливу на неї — адже слухала раніше записи голосу померлих уже співаків, але не думала, що ось голос живе без них, сам по собі, не відчувала в тому нічого надприродного — а тут подумала знову, як у дитинстві, що, мооке, людський голос і вимовлені людиною слова залишаються жити дуже довго, після смерті того, 'хто їх вимовляв, тільки нам не стає часу, хисту, терпіння й мудрості вслухатися уважно в ті голоси, а почути їх нам би, мабуть, дуже придалося.

Денис не радився з Мар'яною, що має робити; йому не хотілося чомусь втягати у цю справу й Мар'яну, він мусив усього домагатися власними силами, а помічниками могли бути тільки сторонні люди, яких не в'язали з Денисом спогади про матір. Сентиментів йому не бажалося зовсім, він робив просто важливу справу, він уважав її потрібною — не тільки для себе, а й для багатьох людей, які потім могли б так чи інакше скористатися з маминих пісень.

— Чому ти зараз про це спитала? — він уже стояв, заслонивши собою вікно, Мар'яна бачила ніби тільки силует хлопця, широкі плечі й недбалий рух, коли він поправляв волосся, часом їй здавалося, що він усе робить недбало тільки тоді, коли вона дивиться на нього, коли вона поряд з ним, наче хотів тією недбалістю підкреслити і якесь своє трохи недбале ставлення до неї — показати свою упевненість у тому, що вона при ньому назавжди, як його власне тіло, чи що. Була в тому суміш бравади, хлоп'яцтва, чоловічої самовпевненості, але при тому вона знала, що він би не дав кому б то не було образити її, чи зневажити, чи тим більше одібрати в нього. Про те, що вона могла б сама піти, він і не думав ніколи, таке припущення викликало б тільки усмішку й зачудування.

— Ніколи ти нічого не пам'ятаєш, я ж казав тобі про Максима, ти нічого не пам'ятаєш,— говорив він, але таки сам відчував, що надто прикро це може для неї звучати, та й, зрештою, це зовсім неправда, вона завжди аж надто добре пам'ятала все, що стосувалося Дениса, ця її пам'ятливість якраз іноді й була Денисові не до вподоби,— нічого ніколи не пам'ятаєш, Мар'яночко, дівчинко моя,— насмішкувато сказав, остаточно позбавляючи її відчуття спокою.

У пориві, не контролюючи себе, а просто так, як підказалося обставинами, вона мовила:

— То, може, я могла б поїхати...