Повінь - Бічуя Ніна

Читала якусь книжку — й ніби не читала заразом, такий був дивний стан, ніби я була — а водночас настільки хмари низько пропливали, що я й сама ставала то хмарою, то високим стеблом трави чи тоненьким писком крихітної пташки, а то, може, навіть цілим озером. Я самої себе не відчувала, не знала, є у мене тіло чи нема — таке зі мною бувало вже, але тільки зовсім в іншій ситуації, а тому інакше й дещо зрозуміліше. Коли я ніби була всім на світі, й маленька й велика водночас, а може, й зовсім не була, й землі піді мною не було, але все це діялося страшенно давно, й порівнювати цього не можна.

І знову дивилась, і, дивлячись, надивитися не могла, сама проти того світу, він мене ставив на голову, він мене змушував стрибати, танцювати, співати, бути в самісінькій серцевині величезної, з червоною корою сосни (нарешті яскраве, червоне, а особливо на тлі білих беріз і світло-сірих осик — нарешті неймовірно руде, червоне й вогненне майже в цьому світі — не сонце, ні — стовбури сосон, я таких ще в житті не бачила, так, ніби знову ж таки природа надумала довести, що спроможна нй все). А ось соковито-коралові, ще не вистиглі ягоди горобини,— восени ок тут, мабуть, барвне "свято, врешті-решт можна дозволити собі все, восени ж тут напевно свято кольорів —1 тільки зовсім коротке; від останнього тепла до перших зимових холодів така скороминуча мить, яка ж зовсім коро* тесенька й нетривка мить!

З Кончозера визирав рогатий стовбурець, а серцевини в стовбурці не було, і здавалося, що то чиясь роззявлена паща. Кожне озеро мав своє страховище, свої легенди, свої дива.

Бачила з косою чоловіка, й падали покоси, і думалося про вічність, а коли ті хатки над Кончозером пливли самі, як острівці, то твою думалося про вічність і про те, що просто неймовірна річ — війна: цілковите безглуздя, кимось вигадане жахіття, бо хіба ж це ймовірно? Безглуздя, шалене безглуздя — віри не ймеш... Віри не ймеш також і тому: ти в тут — а деінде тебе й нема зовсім, що існує якесь там "інде", де нема тебе, а також в десь хтось, для кого я і цей куток землі не існують, бо для нього це якраз і в таке собі "інде"...

Мар'яна знічев'я взялася порядкувати в кімнатах, переставляючи все з місця на місце й витираючи вологою ганчіркою дерев'яні, поїдені шашелем старі крісла. Денисові здавалося, що від її порядкування нема ніякої користі, бо меблі збивалися купою, зсувалися з одного кутка кімнати в інший, як під час великого шторму на кораблі, і те, що все тепер стояло по-іншому, а не на звичних віддавна місцях, теж дратувало Дениса, як усе, що відбувалося, точніше, не відбувалося протягом цих дурних безглуздих годин. Тихенько наспівуючи, Мар'яна вешталася по кімнаті ніби безцільно, хоча весь час щось робила, не даючи спокою рукам; її анітрохи не збивала з пантелику дурна ситуація, в яку вони потрапили, навіть більше того — вона і до таких обставин в житті могла б якось пристосуватись, не просто існувати, а"й жити нормально і навіть знаходити, як звичайно, й тут у чомусь якусь-не-якусь утіху й розраду. "Зрештою, що за таких обставин жінці більше треба,— думав Денис,— що їй більше треба, окрім того, що вона прив'яже людину до себе навіки й триматиме, як собаку на ланцюгу,— не має значення, яким способом їй цього пощастить досягти, нехай би навіть затягнувши людину на безлюдний острів і тримаючи там тільки для себе,— зазиратиме в очі, виконуючи будь-яке твоє бажання, погодиться двигати хтозна-який тягар, аби ти був при ній, і цього їй досить, і нема їй ніякого діла до того, що тобі так багато ще необхідно здійснити. Що тебе чекають великі справи... Змагання, курсові проекти, відкриття, а може, навіть і слава",—уже став кепкувати сам із себе Денис, не радий з власного поганого настрою.

— Ти інших сонетів же пам'ятаєш?

— Пам^ятаю, але цей, на мою думку, дуже гарний. Але КОЛИ "ГИ хочеш інший...

"Авжеж, вона на все нині згодна",— криво усміхнувся сам до себе Денис.

Якщо ти хочеш інший... Вона не тільки на де була згодна: адже не відреклася, не пішла геть, коли Денис сказав, що вони не зможуть відразу одружитися, бо мати ЙОІР© тяжко хвора, і вія навіть не наважиться, не здатний сказати їй, що ось зараз приведе в дім напівдівчинку у довгій, червоній сукні, з якою познайомився десь на морі, бачився усього тиждень, а потім лише листувався, а вона взяла м приїхала до нього до Києва, махнувши на заняття в університеті — надто сучасна, надто сама но собі дівчинка, чи прийме її мама? У глибині душі він певен був, що мама прийняла б відразу, але дивно було — саме тоді в них з матір'ю народився якийсь' особливий контакт, якесь незвичайне порозуміння, коли не треба навіть вимовляти вголос слів,— усе й без них ясно, досить руху чи норотенького "так" — і йому не хотілося, щоб хтось порушив той контакт, хтось увійшов у мамин спокій. Йому не хотілося ділити, єднати, зв'язувати — Мар'яну й матір, він знав, що матері жити недовго зосталося, і не хотів, сам не помічаючи свого забобонного страху, щось міняти в тому житті,, вносити в нього щось нове, стороннє-й не звичне для матері. Хоча, хто знає, може, вона була б рада тому, була б рада тій дівчині, якою тоді виглядала Мар'яна?

Дивно: така сама по собі, вона згоджувалася на все, що Денис пропонував, і тільки раз сказала, що при ньому почувається як у захистку — досі, сказала вона йому, люди шукали захисту в неї, навіть власний дорослий, великий її батько шукав здавна в неї підтримки, і вона мусила бути сильною при людях і для людей; а з ним — їй самій хочеться надійності й захисту, і не треба нічого вигадувати, нічого аналізувати — хай усе буде як є, хай усе діється як діється; а потім, по материній смерті, вона не зважилася на весілля — так, наче тільки перечікувала, щоб... Ні, вона була сама по собі.

— Хочеш інший сонет?

Звела на нього спокійний, нескаламучений погляд золотавих очей, та на самісінькому дні того спокою Денис побачив веселі, невтримні іскорки, вони засвідчували дуже виразно, що Мар'яна розуміє його настрій і прочитала всі його думки, може, ще до того, як думки ті народились,

і єдине, над чим вона могла зараз розмірковували, то це той найвідповідніпшй, найточніший сонет Шекепіра, який би допоміг їй розрадити Дениса.

— Нуг ось, слухай...

Присівши поблизу на низенькому, колись м'якому й гарному пуфику, вона дивилася Денисові просто в очі, хотіла змусити забути про воду, яка замкнула їх посеред цього маленького півострівця, хотіла викликати в ньому щось добре тим своїм поглядом і спокійною поведінкою.

Красу душі ВІДНОВЛЮЮЧИ 8НОВ, Нехай живуть твойого мозку діти, Цим білим аркушам віддай на схов Все те, що пам'ять може; розгубити...

Сигарета тліла в попільничці, Мар'яна пригасила її, щоб дим не чіплявся очей, помахала долонею, розганяючи рештки диму, і раптом не витримала, розреготалася, розкуйовдила Денисові охайно зачесаного чуба і крізь сміх сказала:

— Не гнівайся, Денисе, це все той же сімдесят сьомий сонет, тільки я його прочитала з кінця. Коли вірш мудрий, то його можна читати з кінця.

— "А роза упала на лапу Азора" — можна читати 8 кінця й один біс вийде, що так, що так... Теж мудрість, по-твоєму, у тих віршах превелика?

— Певно, то ж були вірші для Буратіно, то й премудрості більшої не треба.

Вони замовкли, обоє, нераді з безглуздої балачки, обоє нераді з того, що час тягнувся надто поволі — мабуть, ніколи в житті для них обох хвилини не здавалися такими безконечними, і Денис підносив годинник до вуха, й при-слухавсяг чи він цокотить, і підкручував щомиті, наче боявся, що разом із годинниковою стрілкою і справді зупиниться самий час.

Мар'яна намагалася думати про рядки вірша, прочитані а кінця, а також про те, що от би спробувати колись задля експерименту, чи що, йрожити життя з кінця, а також про тег що вони ж тільки учора ввечері збиралися провести тут цілісіньку неділю, й ніч з неділі на понеділок також, вони намірялися вирушити до Києва в понеділок удосвіта, Денис би напевно встиг на лекції, а їй байдуже — у неї ж відпустка, й нікуди не треба поспішати. І ось вони ніби й чинять усе так, як хотілося напередодні — сидять удвох на дачі, вони ж так і хотіли — щоб ніхто не заважав, і

8а

можна було поговорити про все на світі на самоті, і знати, що ніхто не втрутиться у розмову — ніхто й не здумає стати їм тут на заваді — усе ніби так, і все зовсім інакше. Невже в кожному з них весь час жили, причаївшись, незрозумілі докори, невдоволення, поганий настрій і ще всяке інше найменоване і безіменне жило собі в душі, зацить-каие й угамоване то добрим вихованням, то спалахом почуттів, а то довгою розлукою й роботою,— а тут раптом ні з того ні з сього повилізало, повитикалося, ба навіть за-багло проростати й кільчилося, пручалося, як уперта хабазина, бур'ян, проклятущий бур'ян,— Мар'яні хотілося видерти його геть, зовсім.

"Часом з нею ведеш розмову, як з людиною, що не чує тебе зовсім,— скаржився невідомо кому Денис. — Жінки вміють удавати, ніби вони слухають. Зробить таку міну, пильно так стежить за кожним словом, ти їй про досягнення сучасної науки, вона очей з тебе не зводить і у відповідь ласкаво так: "Давай підемо в кіно, ми страх давно нікуди з тобою не ходили",— Денис не міг би зараз згадати, коли щось схоже трапилось у них з Мар'яною, коли то вона в подібний спосіб реагувала па якусь його мову, але він був цієї миті перекопаний, що саме так завжди все виглядало — тільки так, і нічого іншого ніколи не діялось^

— Вода не спадає, правда? — допитувався Денис, а день тягнувся, був то, власне кажучи, ще й не день, а безконечний сіруватий ранок, бо ж прокинулися вони вдосвіта, вода розбудила їх, хоча підступила зовсім тихо, без галасу, паче досвідчений ловець, який намірився неодмінно, будь-що-будь уполювати звіра. І було тихо, химерою здавалося, що діяльні, здорові люди могли втрапити в таку пастку, нарихтовану природою зарані, хитро обдуману, .лукаву пастку, супроти якої вони не мали ніякого захисту, крім одного — терпіння і сподівання, що все незабаром скіп-читься.

Нижче, уздовж ріки, людям, мабуть, не було коли розмірковувати про ті химери, там вони мусили діяти, щось чинити й справді воювали із стихією, бо там стояли над рікою житла, з хатами, ставленими давно й надовго, з надією на вічне буття, туди не звозили, як на тимчасові дачі, усякий непотріб з міської квартири, там не бавилися у господарів, а таки були справжніми господарями, які охороняли свій дім і землю, дерева і саму ріку — а тут, на дачі, все трохи скидалося на гру, яку дорослі люди самі для себе вигадали, й тепер, не бажаючи від правил тієї гри відступати, з серйозними мінами допікали одне одному дурними словами й немудрими настроями.